Заява Президії Національної ради Української Консервативної партії з приводу антиукраїнської діяльності лідерки БЮТ Ю.Тимошенко

Начальник Управління Служби безпеки України в Харківській області Андрій Мухатаєв засудив позицію Харківського міського голови Михайла Добкіна, яку він зайняв у зв’язку з затриманням секретарем міськради Геннадієм Кернесом співробітника Служби безпеки.

Наша країна, що активно співпрацює з міжнародною спільнотою, однією ногою вже стоїть на порозі глобального вибору. І пов’язаний він з тим, яким економічним шляхом нам йти, кого обирати собі в партнери.

Одна голова – добре, а дві – краще. Здається, непохитне прислів’я, слушне чи не для кожної ситуації. Та, якщо вдуматись, таки є один випадок, коли воно не діє. Цей випадок – українська політика. Причому в цій галузі абсолютно неправильними видаються обидві частини силогізму. Ані «одна голова – добре», ні, тим більше, «дві – краще». Про що це я? Та ж про партійну систему!

Книгу вибраних статей українського консервативного революціонера, колишнього в’язня сталінських та брежнєвських концтаборів Анатолія Лупиноса під назвою «Бунт має рацію» видано було в древньому Чернігові у 2004 році. То був страшний та незабутній рік. Рік холодної громадянської війни та прихованої зради.

Все ж таки шкода, що каральний похід Гетьмана Богдана Хмельницького на захід закінчився не в Кракові і не в Римі. Принаймні, теперішні українські патріоти не мали б зайвої підстави для головного болю. Такою підставою є, безперечно ж, галицький сепаратизм.

Українські автори та виконавці музичних творів обурені свавіллям, що твориться у вітчизняному теле- і радіоефірі. І навіть написали з цього приводу гнівного листа. Ось як це було.

З 2000-го по 2004 рік в Україні було засуджено до різних видів покарання майже 100 тисяч неповнолітніх, тобто приблизно 20 тисяч щороку. У 2005 році ця цифра зменшилася до 17,5 тисячі, а в першому півріччі минулого року вона становила понад сім тисяч.

Щось довго мовчав Рабинович. Неначе жаба під каменем сидів він, чекаючи чогось і нарешті подав свій хрипкий українофобський голос. Як завжди, отруйна піна з-під чорного жаб’ячого каменя летить в обличчя автохтонної нації. Перепадає на горіхи і українським патріотам – цього разу кошерна душа Рабиновича прагне закриття «Української газети плюс». Щоправда, з притаманним йому нелюдським цинізмом, господар певного видавничого дому втрачає будь-яке почуття міри і експлуатує трагічні та дуже неоднозначні події задля захисту єврейських інтересів.

Коли в дитинстві я дивився героїко-пригодницькі фільми про війну, то одразу починав прикидати, хто з моїх земляків такий же сміливий і стійкий, як персонажі кінострічки. Але ніяк не знаходив подібних.

Новий рік киянин Микола Буряков зустрічав на неоголошеній війні. Це було 35 років тому. У В’єтнамі. Те секретне «відрядження» не було несподіванкою для Миколи Семеновича. Перед цим він закінчив академію ППО і служив заступником командира зенітно-ракетного полку на ділянці кордону, звідки до Південно-Східної Азії рукою подати.

Відчуття потреби написання цієї статті жевріло в моїй свідомості вже давно. А остання крапля невідворотності задуманого з’явилася в той час, коли від «старих» помаранчевих лідерів пролунали заклики до нових барикад.

(Продовження. Початок в «УГ+» №3)

Нещодавно новим керівником Європейського союзу футбольних асоціацій (УЄФА) обрано легендарного гравця 80-их років минулого століття француза Мішеля Платіні. На Конгресі УЄФА в німецькому Дюссельдорфі за Платіні проголосувало 27 делегатів, а за його конкурента, тепер вже колишнього президента УЄФА шведа Леннарта Юхансона віддали 23 голоси.

Найцікавішою останньою подією світового професійного боксу стала заява про повернення на ринг наразі Почесного чемпіона за найпрестижнішою версію WBC Віталія Кличка. Трохи більше року тому, залишаючи ринг, український боксер отримав гарантії, що у разі повернення у великий бокс він одразу стане претендентом на найпочесніший чемпіонський пояс.

Всяке горище – то музей. Навіть, якщо там нічого або майже нічого немає… Розповідають, що письменник Віктор Набоков полюбляв зупинятися на горищі в одному з прибалтійських містечок, щоб роздивлятися чудернацьке плетиво павука. Коли господарі дому перед його приїздом причепурили горище, начисто вимівши з нього павука – великого художника й ткача – Набоков мало не плакав.