З наказу терміново пройти медкомісію (на предмет перебування «в країнах з жарким і вологим кліматом») стало ясно: відправляють до В’єтнаму, на війну. А незабаром, після навчань, Бурякову і ще двом десяткам старших офіцерів видали закордонного паспорта і провели до Ханоя. Хоча СРСР нібито і не брав участі в тій війні, але в’єтнамці використовували проти американців радянські зенітно-ракетні комплекси, тому й потрібні були радянські військові спеціалісти.
– Війна у В’єтнамі почалася тоді для нас, не повірите, з курорту! – згадує Микола Семенович. – Військових радників з Союзу (під виглядом штатських) відправили на дводенний відпочинок на березі моря в бухті Холонг, трохи північніше від Хайфона. Нас возили на екскурсію в затоку тисячі островів. Лазили ми там по скелях, печерах.
– Але вам доводилося і воювати, притому в умовах сильної жари?
– Ми були одягнені тільки в цивільне: шорти, майки, босоніжки. Спрагу втамовували гарячим чаєм без цукру, який пили в перервах між боями. Американці завдавали ударів з баз в Таїланді і авіаносців, що перебували в Тонкінській затоці. Групові нальоти здійснювали по два-три рази на день, в кожній групі було по 50-70 літаків. Ми розгадували їхні тактичні задуми і підказували нашим союзникам, як правильно вести вогонь по американських літаках. Правда, одного разу збили і наш літак. З командного пункту дивізії надійшло розпорядження: «В повітрі своїх немає». А той літак якраз повертався з якогось завдання. Ну, ми і пустили ракету. Запам’ятався і такий випадок. У грудні 1971 року, майже в передноворіччя, на нас налетіли шість «фантомів». І, як на зло, перша ракета, випущена нашим дивізіоном, виявилася некерованою. В’єтнамці перевірили ЗРК – начебто все нормально. Дають другий пуск – знову те ж саме! Виявилось, що за дві доби до цієї атаки наші фахівці налаштували систему нормально, але потім головний інженер і фахівець її «переналаштував». Результат вийшов печальний: ракета знесла півсела. Нас туди взагалі не пустили – сказали, що в’єтнамці можуть «неправильно зрозуміти»...
– Що вас більше вразило у В’єтнамі?
– Для нас, радянських офіцерів, це була екзотична країна. Вона вражала своїми традиціями і святами. Наприклад, Новий рік по-в’єтнамськи називається Тет. Його відзначають за місячним календарем. Замість ялинки в’єтнамці прикрашають свої будинки гілочками персикового дерева із зеленими листочками і білими квітами. Зелений колір означає землю, білий – небо. Квітуче персикове дерево – символ єднання неба і землі, воно приносить в будинок успіх. На вулицях в такі дні виблискують феєрверки і гримлять салюти. Жінки традиційно одягаються в червоні і жовті кольори (як прапор В’єтнаму), а чоловіки – у все чорне. День починається з походу до храму. Увечері влаштовуються пишні святкування і масові танці на честь Дракона. З настанням сутінків запалюють багаття в парках, садах або на вулицях. На вугіллі готують рисові коржики. У новорічну ніч забуваються всі сварки і прощаються всі образи. А на ранок починається Тет-фестиваль, який триває майже тиждень. Народ веселиться і п’є рисову горілку – лимой. До речі, американці в ті дні їх не бомбили.
– Але ж проти мирних жителів вони застосовували зброю масового ураження?
– За моїми даними, вони використовували секретну біологічну зброю, що знищує зелені джунглі. Ховатися від ворожої авіації ставало важче. Крім того, я на власній шкурі випробував, як американці використовували спецтехніку для виклику дощів (через що, до речі, в 1971 році виникла загроза затоплення в’єтнамської столиці). Ханой в перекладі означає «місто, оточене річкою». Щоб врятувати його від потопу, довелося підірвати греблю на річці Червона. Разом з кількома провінціями під водою опинився і наш зенітно-ракетний комплекс. Після спаду води його витягли, розібрали до останнього ґвинтика і знову довели до ладу.
– Як же Батьківщина-мати оцінила ваші бойові заслуги?
– Нагородила орденом Червоної Зірки, в’єтнамці – медаллю і орденом ДРВ «Подвиг» III ступеня. А коли Україна стала незалежною, мені за статус учасника бойових дій додали аж двадцять гривень. Так і живемо!
Іноді Микола Семенович заходить
в посольство В’єтнаму, де його пам’ятають і шанують.
Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ