Міркуймо далі: а що воно таке – гроші? Соціальне явище чи стихія? Символ чи реальність? Трансформація одного із щонайпрадавніших інстинктів («моє!») – чи зручна координата у вимушеній системі взаємостосунків?
«О Боже, батьку! Дай грошей шапку!» – це конкретизоване уклінне благання не журналістська видумка «в тему», а питомий зразок усної народної творчості.
Втім, навіть і таке вичулене благання, що аж ятрить душу (хто знає, яка фінансова скрута спостигла чоловіка), – блякне перед епічно-філософським осягненням нескінченності перебігів буття: «То ще тоді діялось, як шкуряні гроші на світі були…»
Про гроші думають, либонь, усі, та й рахують їх теж всі. Від усіляких крайових, міжнародних та світових банків – до власника благенького гаманця.
Тимчасом мовчазна всепроникна субстанція на ймення «гроші» – живе своїм осібним, незалежним, ба – майже містичним життям. Що, проте, не заважає їй бути неодмінно присутньою скрізь і завше. Відси – й затребуваність грошей самим буттям людини – і нащоденним, і святковим, і в горі, і в радості.
Однак «Грошей може бути багато, а щастя мало», – та все ж «Гроші не полова». Правда й те, що «Без грошей, як без рук», а декому тільки «Тоді утішеніє, якщо у кишені є».
З грошима люди пов’язують свої бажання і сподівання, а ще у цьому емоційному плетиві завжди присутня й віра у здійснення тих прагнень.
Особливо нуртують довколагрошові пристрасті у новорічні свята, – передусім, коли хтось покладається на ті чи інші магічні дії. Але на отому січневому пругові річних перемін всі ми без винятку міркуємо цілком тверезо: як воно ( і з грошиками – теж) складеться особисто для мене рік прийдешній?
Тут, вочевидь, виразно спрацьовує (а ми це ще й усвідомлюємо) така особливість грошей, як здатність впливати на події у часі, – відтак і на людей, і на їхні долі. Нашому усвідомленню послужливо «підіграє» також підсвідомість, – із її глибин зринає лаконічне й суворе: «Час – це гроші».
В такому разі мусимо визнати: люди (будь-хто), час (у будь-якому значенні та вимірові) і гроші (у будь-якій кількості та валюті) – взаємопов’язані, взаємовпливові і взаємозалежні. От тільки, гадаю, нема сенсу дошуковуватися, хто у цій триєдності – головна рушійна сила. Хіба добереш?
Видається, цікавішим може бути інше. А саме: можливість спостерегти хоч декотрі з подробиць, пов’язаних із (пойменуємо це так) – генетичною поведінкою нашого народу на всеосяжному тлі саме «фінансової» історичної тяглості.
Почнемо від називництва, що має безліч відтінків. Ось, наприклад, «грошовий» – так казали про наймане військо чи найманого «для війни» козака. Визначення «грошовитий» стосувалося маєтної людини. Накопичувач грошей – це «грошозаплод», близькі до нього «грошолов» (хто женеться за прибутком) та «грошолюб» (сиріч сріблолюбець).
Але у цих поцінувальників «свіжого гроша» та власників «натоптаних гаманців» завжди були антиподи, – ті, у кого «стосунки» з грошима не склалися, і отже: «купило притупило», а в кишенях «вітер гуляв».
Зрозуміло, чому пропоновані далі ряди сприймаються, як «антонімічні» щодо попередніх. Увага! – вони теж доволі рясногранні. Можна – хоча й не бажано – «сіяти грошима» (тобто, бути необережним у видатках), можна гроші «бурно переводити» (витрачати без пожитку). Перспектива за таких випадків, якщо не прикра, то сумна: не маючи «ні копійки за душею» і «на чорний день», витратити геть усе «до останнього шага». І в цьому фінансовому глухокутті вже « ні за які гроші» не розжитися і на «ламаний шеляг».
В народній свідомості ніщо не доводиться до абсурду, того й загальний підсумок щодо майже протилежного поводження з грошима змістовний і повчальний: «Хто не береже грошей, той їх не варт» – «Скупий складає, а щедрий поживає».
А загалом, скидається на те, що у ставленні до грошей загальнопрактикованою була така поведінкова модель: має переважати помірковане, розсудливе, втім, аж ніяк не скупердяйське («у скупого завжди по обіді», «у скнари зимою і снігу не випросиш»), але ощадливе ставлення до накопичених статків.
Обіг карбованої монети та політика були пов’язані між собою. Читаємо про це в «Історії запорозьких козаків» Д. І. Яворницького.
Мимоволі переймаєшся настроєм дослідника, який у несподіваних детальках розкриває справжнє ставлення царя до козаків, – через такий-собі «ненав’язливий» метод їхнього приниження, упокорення: « В начале все наличное жалованье выдавалось войску запорожскому золотою и серебряною монетою, но с 1764 года одной медною; тщетно запорожцы хлопотали о замене медной на серебряную или золотую, – и до конца существования Сичи им выдавалось жалованье медными деньгами».
І принагідно – про іноземні гроші, що були в обігу у запорожців, – як подано це у переказі, записаному на поч. 80-х років ХІХ століття: «Усякі гроші треба було заводити: сьогодні запорожець торгується з москалем – треба московські гроші, завтра з ляхом – треба лядські, а там із турком – треба турецькі. Всякі гроші потрібні були йому. Турецькі гроші були більше срібні, тонесенькі такі, як з риби луска. Лядські – більше золоті, а руські – так уже самий мідняк».
Доповнює ці відомості і своєрідний «грошовий» реєстр, що його подає Д. І. Яворницький: «В начале ХVIII века, по указанию малороссийского летописца, у малороссийских козаков, а следовательно, и у запорожских были в обращении следующие, кроме червонцев, монеты: левы, орлянки, чвертки, полталярки, орты, тимфы, шостаки, шаги, чехи, осмаки, ґалаґаны. Все эти деньги, после Полтавской битвы, по распоряжению русского царя Петра Алексеевича, были «выведены и выгублены», а вместо этих Малороссия была наполнена «русскою медной да серебряною дробною и твердою монетою, красным кунтушом изданною».
З-поміж «грошових» сюжетів – але вже у народній інтерпретації – привертає увагу і химерна канва повір’їв про інклюз (інслиза, анталюз, манклюз) – чарівні гроші, що завжди повертаються до свого власника. Походять ці слова від лат. іnclusus – «замкнутий», пов’язаного з includo – «закриваю, оточую, вміщую».
А й справді, гроші, швидше за все, – носії інформаційної структури, що тяжіє до герметичності «стосунків» із своїм хазяїном, який, своєю чергою, має підтримувати цей, до певної міри, таємничий зв’язок.
Принагідно зауважимо: «грошова аура» тримає на контролі втаємниченість і з окремою людиною, і в масштабах країни. Тобто, незалежно від кількості грошей чи обігу. І нехай політологи та політекономісти спробують заперечити тезу про те, що найбільша таємниця будь-якої держави – її бюджет!
«Інтимність» у стосунках «людина – гроші» підтверджується і на рівні родинних взаємин: «Хоч ми брати, але наші кишені не сестри», «Любімося, як брати, рахуймося, як жиди», «Брат братом, сват сватом, а гроші не рідня».
Дотичне сюди й майже казкове: «Гроші заховані під дубом, накриті лубом…»
Отак непомітно підійшли ми і до теми скарбів. Вона має доволі високий ступінь варіативності. Але при цьому мусимо зауважити й наступне: всі оповідки про скарби мають спільні сюжетні ходи, якісь повторювані особливості. На них і зупинимося.
Спочатку – загальні відомості про скарби, зокрема, із переказу, що був зафіксований на Слобожанщині: «Скарб – це закляті гроші, що їх кладуть усякі люди, хрещені й нехрещені. Ховали їх у землю біля якоїсь прикмети: кущ дерези, бузини, калини. Знаходять скарби і біля могил: то, бач, давніше хтось клав. Шукати їх трудно, але є люди, що на те вроджені; знахарки теж деколи вгадують. Більше радять так, особливо там, де старі скарби, ще від нехристів: треба стати побіч прикмети і дожидатися, поки сонце підніметься в ріст чоловіка. Тоді йди і дивись: куди впаде тінь з твоєї голови, там і рий. Як нема нічого, тоді дивись на ту тінь, що ляже від прикмети. Пізнають, чи, пак, примічають і по заходу сонця».
І ще один витяг із цієї своєрідної «скарбничої» інструкції: «Гроші заклинають на сто літ, а то й навіки. Тільки ті, що навіки, лежать під камінням, як гори, завбільшки. Вони теж являються людям, – але не абияким, а тільки тим, яких позначив Бог».
Слід враховувати й таке: згідно з народними уявленнями, скарби були чисті й нечисті. Чисті – це скарби, заховані вимушено, під тиском обставин (наступ ворога, передислокація війська), або ж це гроші, відібрані у багатіїв (скарби опришків на Гуцульщині). Нечисті скарби тягли свій «родовід» від нечистої сили, тому й поводитися з ними слід дуже обережно.
Скарби «горять свічею» два рази: на Новий рік і на Великдень (отже, екстремали, які відчують свою «вродженість» до їхнього пошуку, мають ще попереду «весняний» цьогорічний шанс).
Свічі горять під час читання у церкві «Діянь» (повір’я Київщини). Є й такий варіант для шукачів: коли в церкві проспівають «Христос воскрес», – тоді «земля розкривається, і скарби виходять на поверхню».
Зважте, у цій пошуковій справі існують і певні застереження. Одне з них – дотримання слова, даного на початкові. Про це мовиться у переказах про скарби запорожців. Якщо закопували скарб 12 осіб, то тільки весь гурт мав його і відкопувати, і навіть 11 осіб права такого не мали (це одна з причин, що скарби лежать і досі, втаємничені і сховані під землею).
Не забуваймо і про етичні норми у поводженні зі скарбами. Цитуємо запис із Катеринославщини: «Був іще на одній могилі такий випадок. Зійшов на неї чоловік, присів і хотів було понюхати табаку. Тільки що труснув із ріжка, а воно його й штовхнуло з могили. Він удруге – те ж саме. Третій раз зійшов і почав сквернословити, то воно його так штовхнуло, що він і ріжок з табакою згубив. Оте воно й був скарб. Він дався б чоловікові, але, зіходячи на могилу, треба було викинути геть ріжок, помолитися і не лаятись».
І ще декілька порад: якщо скарб заклятий на чиюсь голову, – та людина не може його взяти; якщо час скарбові не вийшов, – можна осліпнути під час відкопування, за кращого ж випадку скарб перетвориться на гадюк, жаб або на черепки чи вугілля.
Із охоронцями (були й такі при деяких скарбах) – трохи складніше. У легендах фігурує й скарбник – він відкриває закляті скарби за домовленістю або за таким собі «бартером»: скарб міняє на запродану душу.
Тварини теж можуть стерегти скарби, – тоді срібло-злото до рук людини навряд чи потрапить. А ще сам скарб може з’явитися у вигляді якої-небудь тварини чи птаха (коня, козеняти, квочки, кота) у тому самому місці, де його було закопано, або ж прийти до того, «кому його судилося здобути».
Короткий екскурс до історії скарбів та їхніх пошуків завершимо з обережним оптимізмом. Нагадаємо ще раз: «Гроші – лакома річ», але ж – «Срібло-злото тягне чоловіка в болото».
Існували й прикмети стосовно грошей: при купівлі-продажу гроші не брали голіруч; а от вдома, якщо під рукою не було ганчірки, то крихти зі столу ліпше змести рукою, аніж папером (бо в хаті тоді можуть скінчитися назавше паперові гроші); не дозволялося й свистіти в хаті, бо тоді «розсвистяться» гроші у господаря; ну а якщо ж свербить ліва долоня – гроші неодмінно «підуть у руку».
До тих, хто мав «дурні гроші» (себто, не зароблені), або хто «за копійку вдавиться», народ ставився з осудом. Відображено те і в усній народній творчості. Ці прислів’я та приказки не потребують жодних коментарів:
«Сказав на гривню правди»,
«Один руб – один ум, два рубля – два ума, скільки рублів – стільки гріхів»,
«Багач гроші збирає, а чорт калитку шиє»,
«Сидить, як чорт на грошах у болоті»,
«Побий того, Боже, в кого багацько грошей!».
І на завершення – міркування неквапом: «Що б то було, якби всі були багаті… І за Бога забули б».
«Сам Бог бачить з неба, що на подушне грошей треба», – а це вже і про зв’язок із Всевишнім, і про нашу щоденну потребу у грошах.
Як би воно мені добро помножити і гроші приворожити, – така спокуса вряди-годи у когось та виникала.
Відомо: будь-які ритуальні магічні дії сягають глибочезної давнини. З іншого боку, і праця – як основна умова існування людського суспільства – сягає теж сивої минувшини. Тоді й виникає питання: що «традиційніше» – щоденна праця упродовж цілого життя чи, приміром, чаклування «на гроші»?
Найімовірніше, що всі засоби заробляння, якими б ми їх не вважали – узвичаєними чи ні – існували «обопільно», і люди, залежно від обставин, вдавалися до тих чи інших методів.
А чи існує нині швидкий і результативний спосіб забагатіти? Сучасні астрологи і нумерологи відповідають ствердно на це запитання, але попереджають: головною запорукою майнового статусу людини лишається її наполеглива праця. А цей метод є допоміжним. Полягає він у віднайденні грошового талісмана (за приказкою «Руб руб кличе»). Це купюра, цифри на якій збігалися б (хай і довільно) з днем, місяцем та роком вашого народження. Рідкісний випадок, коли ще й літери серії повторюватимуть ваші ініціали. І нехай вам щастить у пошуках!
Щодо ж перспективи у грошви, яка «приходить махом», – своє вагоме слово сказав народ: «піде прахом».
І наостанок. Увага! – слово «гривня» відмінюється і українською, і російською мовами, як слова «вишня» чи «пісня».
Інна ФІЛІППОВА