Як казав наш незабутній Тарас Шевченко: «Брешеш, людоморе». Мейс прибув до України більш як за 10 років перед помаранчевою революцією. А оскільки постулат «Той, хто не з нами, проти нас» для компартії, чомусь досі не забороненої в нашій державі, вічний, то зрозуміла їхня патологічна ненависть до відомого в світі історика. Доктор Мейс перший серед західних дослідників ще в 1982 році кваліфікував штучний голод в Україні як геноцид: «Його мета була знищення української нації як політичного чинника і суспільного організму, зведення українців до статусу, який німці переважно називали «naturvolk» (первісний народ)».
Про науковця зі світовим іменем, цю непересічну людину розповідає дружина, письменниця Наталя Дзюбенко-Мейс.
– Те, що говорив Цибенко на засіданні Верховної Ради, у мене спочатку викликало надзвичайне обурення. Не вперше звучать отакі вигуки, образи. Це питання фактично не сьогоднішнього дня. Джеймс не дожив півроку до помаранчевої революції. А за два дні до перших президентських виборів його, тяжко хворого, викликали в суд і попередили, що вишлють із України, хоча він до цього часу тут прожив 12 років.
Мене не дивує така реакція комуністів і регіоналів. Але я хочу запитати: а чи знають вони історію своєї родини? Адже в книжці Мейса є страхітливі спогади про Донбас. Чи справді їхні батьки добре тоді жили, коли весь народ голодував. То нехай не виступають від його імені і не перекреслюють смерть 10 мільйонів неоплаканих, непохованих, неоспіваних по-християнськи українців. І це боліло Джеймсові. У 2002 році коли він пережив клінічну смерть і йому зробили переливання крові, то сказав: «О, нарешті я вже маю і українську кров!» Здавати її не прийшли студенти Києво-Могилянської академії, для якої він стільки зробив, а жіноцтво Києва похилого віку, журналісти з газети «День» – і це мене розчулило.
Зараз страшно важко про це говорити, я не змирилася з Джеймсовою смертю, з такою несправедливістю. Я письменниця, маленька людина, де в мене гроші? Зверталася до багатьох людей: «Допоможіть із санаторієм, ліками, такими дорогими, відтягніть його від цієї роботи!» Жили ми в останньому будинку на Троєщині, де люмпенізована територія. Там як почують американський акцент… Джеймса тричі грабували, двічі били. Я витягнула його з рук озвірілого полковника міліції, який кричав: «Крови хочу!» і погрожував ламати йому хребет. Я буквально ходила за ним слідом, возила його на роботу, екзамени. Але він жив у такому темпі, в такому прискоренні, що його зупинити було неможливо. Десятки листів щодня з усього світу і обов’язково відповідь на них. До Джеймса писали баски, курди, вірмени, татари, поляки, бо вбачали в ньому одного з найбільших гуманістів нашого часу. Після чотирьох операцій Джеймс вийшов на трибуну Верховної Ради з ідеєю «Свічка у вікні», яку потрібно запалити в останній день листопада.
– Як спомин про мучеників нашого народу. Пані Наталю, чи мав доктор Мейс українське громадянство?
– Ні, він був громадянином Америки, і це давало йому унікальну можливість дивитися на багато речей збоку, хоча він ніколи не переступав певної межі. В нього був такий виграшний момент: блискуче володіння українською мовою, чудове знання не тільки української, а й всесвітньої історії. Був доктором історичних наук, дуже добре знав усі філософські напрямки, зокрема марксизм.
Коли Джеймсу кричали «янкі, геть з України!», він пропонував дискусію, але на це ніхто ніколи не йшов. Він був дуже принциповою людиною: коли очолив Комісію конгресу і президента США з дослідження голодомору в Україні, до нього приїжджала українська радянська делегація і запропонувала доступ до закритих архівів, зокрема про козаччину періоду Хмельницького, за умови, що він закриє проект про Голодомор, але він відмовився. На жаль, не всі американські совєтологи підтримували Джеймса, це стосувалося переважно русистів, які проґавили створення цієї комісії. Вони думали, що Мейс видасть якусь невеличку брошуру, в конгресі поговорять, проголосують та й по тому. Джеймс педантично вивчив підрадянську пресу 1920-1930 років, яка була на Заході. І на цьому матеріалі показав масштаби совєтської репресивної машини. Тоді газети писали про життя в Україні, друкували донесення іноземних послів президентові США Рузвельту, листівки, що надходили якимись шляхами з УРСР. Люди просили, щоб Америка не торгувала з Радянським Союзом, бо це велике зло – вивозити зерно, коли від голоду гинуть мільйони людей.
У часописах, зокрема, були вміщені спогади Черчіля про розмову зі Сталіним. Так, при першій зустрічі англійський прем’єр-міністр зауважив: «Ми з вами союзники, йде велика війна. Ви вже пережили внутрішню війну, в якій померло два мільйони людей». Сталін показав два п’ястуки, не сказавши слово «10». І коли тепер точаться розмови про кількість жертв, я згадую цей момент: не думаю, що Черчіль міг таке придумати.
Роботу конгресово-президентської комісії замовчували. Джеймс, який входив до організації славістів, був єдиним неукраїнцем, що захистив докторат з української історії. Інші славісти працювали над дисертаціями з російської тематики. Мейс мав конфлікт із Гарвардським університетом і, зокрема, з ідеологом русинства Магочі.
– Його провокативні твердження, що русини – окремий народ, а не етнічна гілка українців і понині сіють розбрат в Україні, зокрема на Закарпатті.
– Джеймс разом із Р. Конквестом, автором праці «Жнива скорботи», наполягав, щоб Гарвардський університет послідовно займався дослідженням Голодомору, поки ще живі свідки катастрофи. Але ця інституція повністю перейшла на вивчення історії русинів та лемків і на такий проект виділила кошти. Із цього приводу Джеймс довгий час не розмовляв із Магочі та Яциком. На жаль, навіть генерал Григоренко тоді не підтримав Мейса. Перед ним закрилися двері університетів, його не брали на роботу. З ним не сперечалися, його не критикували, це було тотальне мовчання американських славістів. Тільки вийшла якась брошурка канадійських комуністів, де Джеймса називали «патентованим українолюбом із фашистською психологією».
– Який перегук із нинішніми симоненківцями.
– Мейс був одним із найбільших фахівців у галузі народовбивства. Науковців такого рівня у нас просто нема, бо тут треба, крім англійської мови, трохи знати італійську, німецьку, польську тощо. Наші спеціалісти мають високий рівень, але через мовний бар’єр не можуть достукатися до іноземних колег. Я була в Італії разом із Джеймсом на конференції з Голодомору. Тут зібралися потужні наукові сили з усього світу, суперечка точилася дуже жорстка. Єдиний, хто напряму міг із ними спілкуватися, був Мейс. Наші історики Ю. Шаповал і С. Кульчицький зібрали багатющий матеріал, але виступ їх був призначений наприкінці конференції: мовляв, вони зроблять доповідь українською мовою, і на цьому все закінчиться. Стало очевидно, що питання про Голодомор хочуть згладити, ніхто не бажав сваритися з Москвою. Але наші вчені дуже мудро вчинили: вони замість доповідей ставили запитання, на які треба було відповідати. І коли один із німецьких учених сказав, що українського питання з Голодомору не було, Джеймс гостро заперечив: «І це тоді, коли від кордонів України за сотні кілометрів втікали росіяни, бо йшла холера!»
– Вдуматися: непоховані трупи штабелями покрили землю.
– Юрій Шаповал ознайомив учасників конференції з книжкою, в якій ідеться, що 99 відсотків енкаведистів на Соловках були єврейської національності, а понад 70 – взагалі працівники НКВД. Джеймс не раз бував у єврейському товаристві, і там відбувалася дуже гостра полеміка.
– Але євреї зуміли домогтися визнання світом Голокосту.
– Взагалі фундатором досліджень єврейського геноциду були Лемкін і Арендт. Лемкін писав статті для ООН, з його подачі в 1944 році приймали резолюцію з геноциду, де серед багатьох ознак була й класова. Проти цього виступили Радянський Союз і Польща, і на неї наклали вето. І ось цю класову ознаку ми відчуваємо на собі й донині. У нас потрапило під удар село, тобто клас хліборобів.
– Чим ви, пані Наталю, пояснюєте те, що іноземець Джеймс Мейс відстоював права українців так послідовно й пристрасно?
– Знаєте, тут є один момент. Я сама була редактором збірника «33: Голод. Народна книга пам’яті-меморіал», автори Л. Коваленко та В. Маняк. Після неї я буквально захворіла, для мене це була драма. А для Джеймса… Він розповідав, як боляче йому було дивитися в очі цим стареньким бабусям і дідусям, що розповідали про ту страшну трагедію українців. Для нього це була велика психологічна травма: він підготований до вивчення цього питання самою історією свого народу – індіанців племені черокі. Вони жили у Вирджинії, допоки там знайшли золото: людей вигнали за 4000 миль до Оклахоми (з індіанської «Земля червоних людей»). По цій «дорозі сліз» загинуло приблизно 70 тисяч. На новому місці людям роздали землю, але через певний час там розвідали поклади нафти. Раптом почали пропадати діти, їхні батьки. Я бачила списки загиблих, індіанці дуже трепетно зберігають ці документи, є в Америці музей черокі. Їх залишилося вже дуже мало, вони асимілювалися з білим населенням. Тому Джеймс так пройнявся трагедією української нації, яку дехто хотів би замовчувати. Я згадую такий факт: відкрили сайт в Інтернеті про Голодомор. Коли Джеймс це прочитав, він цілу ніч друкував англомовну статтю і послав її на цей сайт. Через 15 хвилин його закрили.
– Відомо, що Віктор Ющенко розпорядився спорудити в Києві пам’ятник докторові Мейсу, назвати на його честь одну зі столичних вулиць, встановити меморіальну дошку на будинку, в якому він мешкав.
– Єдине, що є, це пам’ятник на Байковому цвинтарі, який я поставила. Зверталася за допомогою до багатьох українських фондів. Якби вони мені одразу відмовили, було б не так боляче. Мене просто принизили, образили, бо коли тобі кажуть приїхати і потім сміються в очі, кажучи: «Ви зі своїм Мейсом усіх забалакали». Я не хочу називати імен, але це звучало від його друзів, яким він робив стипендії Фулбрайта посилав до Америки. Нині це панство глузує: «Що ви з Мейса робите легенду». А він справді легенда своїм життям, роботою, трагічною смертю. Мине ще багато часу, поки в людей прокинеться совість, і вони будуть рахувати не гроші, а кожну хвилину, аби зробити щось для народу.
В еміграції створено три фонди Мейса, і ніхто з них до мене не обізвався, я не знаю, чим вони займаються. Міністерство культури і туризму оголосило закритий конкурс, провело його, вже є переможці. Ось подивіться ці роботи.
– Це якась халтура, тривіальні сюжети. Просто соромно і ніяково перед пам’яттю доктора Мейса. А все тому, що такий результат неминучий, коли громадськість відсторонена.
– Джеймсу посмертно дали орден Ярослава Мудрого. Мій вдовиний обов’язок говорити про нього, незважаючи на те, як це хтось буде сприймати. Вже тільки тим, що Джеймс брав участь у створенні Києво-Могилянської академії, її проекту, статуту, збирав для неї фінанси, передавав комп’ютери – заслужив подяку. Я передала Києво-Могилянській академії архів, Мейсову бібліотеку – а це близько 10 тисяч томів. Із мукою вибила її з еміграції, довелося звернутися до Віктора Ющенка, він допоміг переправити її в Україну.
– Пані Наталю! А як ви познайомилися зі своїм чоловіком?
–Я його побачила в Спілці письменників, ми з друзями сиділи за столиком. Бачу, іде молодий красивий чоловік, дуже подібний зовнішньо до мене. Причому, їй Богу, це правда, я подумала: «Де ж тебе так довго носило, чоловіче?» Мене з ним познайомили, я тоді працювала в газеті «Голос України» завідуючою відділом історії України і часто зустрічалася з письменниками. Джеймс провів мене додому, я записала з ним інтерв’ю, а через три дні ми забрали його валізу з помешкання, яке він знімав, і вже не розлучалися.
Найкращим пам’ятником Джеймсові була би публікація його робіт, для цього мені потрібна комп’ютерна техніка. Адже не перекладена його англомовна дисертація «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у Радянській Україні 1918-1933 років», яку він захистив у Мічіганському університеті і згодом опублікував у видавництві Гарвардського університету. Не перекладено також дуже багато статтей, надрукованих в англомовній пресі, зокрема про Леніна, Сталіна, Хвильового, про політичні причини Голодомору.
У мене завжди складалося таке враження, що коли він говорив про Рузвельта, то мав кровну, особисту образу до нього, адже в 1933 році Америка визнала СРСР як державу. Для Мейса це було неприйнятне. Але політичні та економічні чинники для президента превалювали над гуманітарними.
Взагалі Джеймс був дуже доброю, шляхетною людиною, його неможливо було не любити. Йому було все одно – що він їв, де і скільки спав. Для нього найголовніше – те, що крутилося в голові. Він забував із ким розмовляв, але завжди пам’ятав, про що говорив. Він, швидше, був ловцем думок.
Я знала, що маю справу з людиною геніальною, феноменальної пам’яті, дивовижної прозірливості. У моїй поетичній збірці є такі рядки, присвячені Джеймсові: «Із чистим серцем ствердити я мушу// Коли усі вбивалися за гроші, він помирав за українські душі».
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК
P.S. У лютому Джеймсу Мейсу виповнилося б 55 років.