Звичайно ж, коли ми говоримо «сепаратизм», то уявляємо Галичину в останню чергу. Зрадлива уява примушує нас бачити не такий вже й давній з’їзд у шляхетному місті під назвою Сіверодонецьк кримських козаків-клоунів з дерев’яними шаблями, опухле (мабуть, від горілки) обличчя мадам Вітренко тощо. Галичина вперто не асоціюється в нас з антидержавницьким дискурсом. Ми можемо згадати ланцюг єднання у далекому 1990 році, веселих та мудрих дядьків, які наприкінці 1980-их років приїздили до Києва співати під Верховною Радою (тоді ще УРСР) стрілецьких та повстанських пісень. Можливо, хтось пригадає дикуватих, але так само веселих гуцулок, смерекові хащі та затишні колиби. Ну, ніяких тобі антиукраїнських витребеньок. Дані про те, як Українська Галицька Армія зрадила своїх братів-наддніпрянців та ще й по всьому уклала мирну угоду з Денікіним, залишаються хіба що у пам’яті небагатьох сумлінних істориків. Натомість патріотичний загал звик посипати попелом далеку могилу Петлюри, який буцімто віддав Галичину полякам. Проте факти річ вперта, любі читальники. Вперта й страшна.
Звичайно ж, є дві Галичини. Одну з них ми умовно назвемо гірською, іншу – передгірською. Перша – це Довбуш, опришки, мольфари, ОУН, бойківська та гуцульська сокирна традиція, фольклорно-міфічний культ вовка й сонця, партизанські війни, заслання до Сибіру, боротьба приречених, стояння на Майдані і бійки з євразійською наволоччю. Друга – це москвофільство, поміркованість, містечкова раціональність, полонофільське УНДО з далеких 1930-их років, плазування перед колоніальним австро-угорським минулим, миття португальських унітазів та прання брудної італійської білизни, а також огида, незрозуміла та непотрібна огида до тієї землі, яка починається східніше Збруча. Саме ця друга, передгірська Галичина виплекала провінційну зарозумілість лідерів ЗУНР та периферійне сприйняття українського чину. Жодних імперських амбіцій – лише смерекова хата скраю. Найвеличніше, що може бути в світі, це панорама Лемберга з голомозих верховин Високого Замку, адже в Києві українськими є лише вигини дніпрової течії та архітектура мазепинських церков. Саме тут зародився і галицький сепаратизм – потворне босхіанське створіння, ліліпут з велетенською головою їжака, злий та дошкульний карлик, дрібне бісеня. Ця потвора ще таїться під каменем, і єдине, на що вона сьогодні здатна, це пустопорожні балачки в кав’ярнях, поодинокі статті та відносно невеличке середовище, такий собі гурток міських божевільних, який за умов доброго фінансування може перетворитися на фалангу буйнопотьмарених.
Ноги у галицького сепаратизму не дуже довгі. Принаймні, у новітньому часі. Лише дуже і дуже педантичний політолог може, напружуючи пам’ять, згадати таке-от химерне утворення, як Галицька асамблея, заснування якої ініціював нині вже покійний політик-атлантист, батько одного з відомих членів орієнтованої на Євразію політичної сили. Вже потім пивними барами та кав’ярнями львівського середмістя, напівбульварними провінційними газетами та схибленими сайтами пішли блукати оповідки, міфи та опуси. Їхніми авторами були начебто психічно здорові люди, які вперто верзли неабиякі дурниці про окрему галицьку цивілізацію, рафіновану та вишукану, яка впродовж багатьох сторіч марно намагалася цивілізувати варварів-східняків з Дикого Поля. За часів пізнього кучмозою, допоки не вигулькнули гострим шилом з американського мішка таємні плани розчленування України. Вся ця історична фантастика виглядала кумедною фрондою, дурнуватою забавкою і не більше. Проте від пізньої осені 2004 року, коли поділена двома Вікторами ненька-Україна нагадувала з підозрілою точністю засекречені ЦРУшні мапи, багатьом стало ясно, що галицький сепаратизм має миле та бісексуальне личко інтелектуала з львівської кав’ярні хіба що pro publico bono. Все виявилося значно страшнішим. І серйознішим.
Помаранчева клоунада якщо і не скасувала проект самостійної Галичини, то, принаймні, суттєво його послабила. Хоча щиро і непідкупно стояла на Майдані лише гірська Галичина. Друга Галичина відробляла соросівські бакси. Але з початком реставрації олігархічного ладу та майже остаточною поразкою помаранчевих ми не можемо виключати того, що труп галицького сепаратизму буде гальванізовано. Комусь дуже кортить звести поліфонію українського буття до протистояння між буцімто існуючими протилежними субстанціями: «високою культурою європейського Львова» та «темним варварством азійського Донецька». Принагідно зазначимо, що цей таємничий хтось перебуває геть не у Кремлі. З Югославією цей демон-людожер уже впорався. Черга за нами. Події, які відбуваються від серпня 2005 року в нашій країні, любі читальники, немов навмисно провокують такі обставини, за яких хворі фантазії львівської богеми мають стати трагічною та жорстокою реальністю. Ми звикли жорстко та безкомпромісно реагувати на південно-східний сепаратизм. Сподіваємося, що західний сепаратизм наражатиметься на таку ж саму гідну відсіч. До того ж, і в самому Львові. Адже, вибачте за банальність, панове, запасної, резервної України в нас немає. І бути не може.
Тарас МАХНО