Горище з його містичністю так само потрібне людині, як фундамент з його прагматизмом. Якщо фундамент тримає на землі, то горище відриває тебе від неї й кудись несе… Наприклад, в спогади… Якось показала я своїй доньці-десятикласниці портфель, який носила в десятий клас, і моя Уляна довго сміялася – як можна було такий величезний портфель носити до школи…
Горище мого земляка Миколи Тарана – феноменальне тим, що слугує не лише господарю, а цілому селу – теперішньому й майбутньому. Парадокс у тому, що в нашому рідному селі Гребінках, що на Київщині, мало хто про нього знає.
Він міг би розмістити на горищі мішки з цукром, міг би встелити його зерном, скласти качани кукурудзи, які чудово зберігаються в температурному режимі сільського горища. Та він узяв і влаштував там музей рідного села. Для чого? Мабуть, для того, щоб не втратили його земляки ґрунту під ногами. Бо без минулого не буває майбутнього. Врешті, навіть якщо один чоловік знає правду про історію, якщо він не манкурт, то у цього села чи міста є ще шанс не потонути у вирі історії.
…Минулої неділі домовились ми з паном Миколою про зустріч. Прийшла до нього після обіду, бо зранку пан Микола був у справах у столиці. Не встигла привітатися й попросити одразу піднятися на горище – ще година-друга й сутенітиме, як Микола Полікарпович покликав до рідної своєї річки, вона – в двадцяти кроках. Погоджуюсь: людина мусить поклонитися своєму Богові. А річка, відома нам, місцевим жителям, як Протока – справді його Богиня. Вона викупала, випестила його в своїх хвилях. Скільки бачила річка – ніхто не бачив. Зрозуміло, якби не вона, ніхто тут ніколи б не поселився. Без води не буває життя. До речі, оця занадто проста назва –Протока – не відповідає дійсності. Насправді нашу річку, що починається на славнозвісному Переметовому полі, де гуляли руські богатирі, ще з докнязівських часів йменували Великим Рутом. На її берегах часто відбувалися бої між руськими князями. Стоїмо на березі Великого Руту, і Микола Полікарпович розповідає:
– Наша річка надзвичайно красива в сусідньому селі Пінчуках. Ще два десятиліття тому по ній лежали кладки. Річка в тому місці створює острівці. Дуже красива вона і у нас в районі Биків. Бики – це збудовані ще з царських часів стовпи для залізничного мосту, який царський уряд хотів вести через Гребінки на Миронівку… Там така мальовнича місцевість… В радянські часи місцеве начальство полюбляло відпочивати там. І я , коли працював головою профспілки місцевого елітно-насіннєвого радгоспу, також там бував. Щоразу, приїжджаючи туди, думав: якби мав владу, то обов’язково у тому місці гай би посадив, піонерський табір чи будинок відпочинку для сільських трударів збудував би…
До речі, все життя Миколи Тарана – у протистоянні з владою, він – відомий в Гребінках дисидент, один з небагатьох, хто боровся й до цього часу бореться за українську Україну. Наприклад, на одній з демонстрацій наприкінці вісімдесятих років таємно виготовив український прапор й транспарант. Коли зайшли на місцевий стадіон, в усіх колонах, як годилося, кричали: «Слава КПРС!» У колоні, яку вів на демонстрацію Микола Таран, один з місцевих смільчаків Славко Михайлюк вигукнув: «Слава Україні!» Інші трударі його підтримали, вийнявши спеціально виготовлені та приховані до цього моменту жовто-сині прапорці.
З того часу минуло майже два десятки років. Транспарант і ті прапорці, уже дещо вилинялі від часу, зберігаються тепер у музеї Миколи Тарана на горищі.
Повернувшись з річки, піднімаємося з паном Миколою крутими дерев’яними східцями на його горище. Господар поправляє: «Це не зовсім горище. Бачите, східці я зробив. Стіни оббив скловатою, дасть Бог, стелю підіб’ю гіпсокартоном». Звісно, аби експонати не псувалися, тут має зберігатися відповідний температурний режим.
Час не перегородиш, а Микола Таран на своєму горищі ризикнув це зробити: давню історію він відгородив від сучасної. В кімнаті давніх експонатів серед найдорожчих реліквій він зберігає шматочок дерев’яної культової споруди скіфського періоду й невеличкий глиняний черепок. Дісталися вони пану Миколі наприкінці вісімдесятих років від київських археологів.
Стоять тут рядами ткацькі верстати, гойдається колиска, висять вишивані рушники. Звертаю увагу на величезні мідні самовари. Дивно: хіба цей предмет ужитку характерний для українців. «Якщо збереглися самовари, – отже, пили»,– каже мій співбесідник й одразу переходить до іншої теми – показує унікальний горщик-двійнятко, якого, каже, більше ніде не зустрічав. За його версією, два невеликі полив’яні горщики, з’єднані однією ручкою – в них діти носили батькам їжу в поле.
Є в цій кімнаті і строї, в яких селяни ходили на роботу, й на свято. Висить на видному місці вишиваний фартух баби Тетяни, що жила недалеко від нього.
У другій кімнаті, що відтворює ближчу до нас історію, багато фотознімків: дореволюційних, післяреволюційних, радянських. Висить тут унікальна карта під назвою «Подробний план усадебной земли селения Гребенок, состоящего в Киевской губернии Васильковского уезда поміщика графа Владислава Владиславовича Браницкого».
Копію цієї карти пан Микола привіз із одного київського архіву. Він коментує:
– Ось дивіться, серед кріпаків поширеними колись у Гребінках були прізвища Шадур, Зеленських, Лютих, Руденків, Корнієнків, Кобзаренків, Желяків, Ясенків... Серед вільних: Люті, Гальопа, Коваль, Шнарський, Білик, Шикитенко (тепер зберігається вкорочена форма цього прізвища – Шикита). А ось список євреїв. Представників цього етносу на середину ХІХ сторіччя нараховувалося душ п’ятнадцять. «А на початку ХХ століття в Гребінках жило більше 300 євреїв. Вони займали центр міста, який і сьогодні, як і тоді, всі називають просто містечком…
Одна людина вік проживе, і надто не перейматиметься, якщо не знатиме імені рідної баби, а інша, як мій співрозмовник, може розказати багатьом у селі, як звали не лише його бабу, а навіть прабабу. Тому й запитую пана Миколу, що було приводом до таких історичних досліджень. Він розповідає, як любив приходити до матері, коли та була уже старенька, і довгими вечорами згадувати свій рід, давні події.
– А ще спонукав мене до краєзнавства пенсіонер Андрій Приходько, – розповідає він. Цей дід був з перших комсомольців. Коли пішов на пенсію, то працював охоронцем у нашому радгоспі. У вільний час ми багато розмовляли про село. Згодом Андрій Олексович познайомив мене зі своїми друзями, які також багато всього пам’ятали. Щовесни я намагався саме їм в першу чергу городи виорати… Вони сідали, розказували й просили: «Тільки нікому не розказуй!» Що поробиш – такі часи тоді були, люди боялися… А ще любив я виїжджати на пасіку. Там мої вулики стояли поряд з вуликами старих дядьків… Ми сиділи, розмовляли. А після того я намагався все занотувати. Нині у мене десятки папок зі спогадами односельців, море старовинних фотографій. Коли я був секретарем профорганізації радгоспу, то старовинні експонати зберігав у радгоспному клубі. Мене тішило, з якою цікавістю робітники розглядали ті верстати, прядки, старовинні рублі. Аж ось настав 1996 рік, і мені сказали: «Плати за оренду». Я дивуюся: «Люди добрі, то чи буде тут музей, чи ні, ви все одно опалюватимете приміщення». Але правління стояло на своєму. Довелося музей перенести додому. Шкода, що багато чого тоді пропало, особливо старих плакатів.
Згодом Микола Полікарпович запримітив нічию хату навпроти середньої школи.
– Я просив голову селищної ради віддати ту хату під музей села. Це було б так зручно. Головне – навпроти школа. Дитина могла зайти й побачити, як колись жили люди. Я уявляв, як чудово буде, що піч у холодну пору постійно топитиметься. Біля неї стоятиме рогач, горщики. В хаті гойдатиметься справжня колиска… Мріяв і садок посадити, і квітів насіяти. Голова селищної ради Наталя Збаращенко не дозволила…
Трохи пізніше з’явилася ще одна нагода зробити музей селища в будівлі опорного пункту міліції, для якого було виділене інше приміщення. На той час Микола Таран вже написав книжку про історію Гребінок. Що ж, і цього разу на музей ніхто не виділив приміщення. Голова селищної ради з докором сказала йому: «Тетяна Засуха стільки добра для села зробила – одна церква чого важить, а ви про неї так скупо в книжці написали…» На ті слова Микола Таран відповів: « Хай вона поверне все, що у наших людей забрала. Побачите, ми не лише церкву за ті гроші, а й цілий собор збудуємо…»
Багато за що в рідному краї болить у нього душа. Наприклад, ніяк не може зрозуміти, чому в сусідніх з Гребінками селах – Кодаках та Лосятині, – де жили двічі герої Соціалістичної Праці Степанида Виштак і Ольга Диптан, – не відкрито й досі музею. Одна хата – як пустка. Це в Лосятині. А в Кодаках місцевий голова колгоспу Дмитро Скуратівський продав історичну хату відомому в недавні часи політикові Олександру Ткаченку. «Де ваша совість? – каже Микола Таран. – Чому ви не зробили там музей села. Скільки експонатів можна було зібрати і про село, і про життя тих рабинь-буряківниць…
Не так давно в рідних наших Гребінках на сесії селищної ради стояло питання про перейменування вулиць. Микола Таран розповідає, що спочатку не хотів на ту раду йти, бо передбачав, як тяжко змінити свідомість людей, сформовану радянським часом. Та все ж пішов, бо хотілося послухати, як реагуватимуть на його пропозицію: він хотів, щоб головна вулиця селища, яка носить ім’я Леніна, була перейменована на проспект Незалежності, чи Волі, чи Соборності. Реакція на його пропозицію була нульовою. Так само на тій сесії не були перейменовані й інші вулиці. За підрахунками Миколи Тарана, сьогодні аж сімнадцять вулиць в селищі носять імена ворогів українського народу або людей, що не мають жодного стосунку до нашої історії. Тому й каже Таран, не приховуючи обурення:
– Чи повісите ви у себе в хаті портрет сусіда, навіть якщо товаришуєте з ним? А що казати про портрет ворога… То скільки часу носитимуть імена Карла Маркса, Леніна, Блюхера й багатьох інших недругів наші рідні вулиці?
У цього чоловіка є чудова пропозиція: назвати вулиці так, як називалися з давніх-давен місцеві кутки: нехай вулиця, на якій споконвіку проживав давній рід Кругликів, називається Кругликівською, а де проживали Шадури – хай буде Шадурівською. Так само Йосипівською. Нехай висять в хаті рідні портрети!
Тетяна ОЛІЙНИК
с. Гребінки
Васильківського району
Київської області