Нагородили – щоправда, посмертно – мого товариша Василя Січка орденом. А перед ним відзначили Шевченківською премією Анатолія Погрібного, котрий свого часу будучи парторгом факультету журналістики Київського державного університету, тероризував того ж Василя Січка за націоналізм, усіляко переслідував його, чим, зрештою, й сприяв ув’язненню. Детально про зловісну роль цього «професора» в долі дисидента Василя Січка, та й не тільки його, надруковано у двотомнику «Три повстання Січків», виданому 2004 року в Харкові (видавництво «Фоліо») – там наведено переконливі документи, зокрема, заяви й звернення самого Василя в різні інстанції. І от тепер Анатолій Погрібний одержує державну нагороду – за що? Чим аж такий цінний його публіцистичний чи критичний доробок? Невже за активну боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом»? Так за це логічніше значком «Почесний чекіст» нагороджувати.
Годі шукати серед нагороджених колишнього політв’язня, мого друга Володимира Рокецького з Бережан Тернопільської області – теж покійного. Зате нагороди одержує, зокрема ту ж Шевченківську премію, Михайло Слабошпицький, котрий ще 1972 року своїми свідченнями під час розслідування справи та на суді «допоміг» Володимиру Рокецькому дістати п’ять років ув’язнення. Він не просто відбув їх «від дзвінка до дзвінка», а й зумів винести на свободу вірші Василя Стуса, передав їх за призначенням, фактично врятувавши для світу ці безцінні твори. За життя його навіть премії імені Василя Стуса не удостоїли, а тепер – мертвому – йому вже ніби нічого й не потрібно, хоча свого часу навіть за спробу винести ті вірші на свободу, коли б таке виявили під час обшуку перед звільненням, Володимир Рокецький знов опинився б там, звідки виходив, – на кілька років. Ризикував він свідомо, рятуючи творчу спадщину свого співкамерника. І що?
Указом Президента України №871/2006 від 13 жовтня 2006-го орденом «За заслуги» III ступеня нагороджено й Петра Осадчука – колишнього працівника ЦК КПУ, який свого часу забезпечив своєю закритою рецензією на збірку Василя Стуса «Зимові дерева», так би мовити, теоретичне обґрунтування арешту цього видатного поета, та й у віршах своїх нещадно громив «український буржуазний націоналізм», закликаючи «кидати під копита жовто-блакитне ганчір’я». Ну, а цього за що? Невже за те, що допоміг Василеві стати Героєм, «посприявши» його ув’язненню? Як же досі звання Героя України не присвоїли Володимиру Яворівському – він же теж свого часу дуже навіть активно боровся з «українським буржуазним націоналізмом», а звинувачений в тому, що гроші, які збирав на «розбудову української держави» за кордоном, поклав не на те, куди обіцяв, виправдовувався в «Літературній Україні», що це з ним націоналісти зводять порахунки. Дмитру Павличку й Павлу Загребельному ще за правління Кучми дали, Івану Драчеві – нещодавно, а Володимиру Яворівському не дали... Несправедливо! Він же не менше від них старався, а, може, й більше. Про його співробітництво з КДБ вже надруковано чимало – народ знає своїх «героїв».
Тож чи варто дивуватися, що нинішній склад членів комітету з Шевченківських премій та нової Президії НСПУ скоріш нагадує розконспіровану резидентуру КДБ, а не творчі структури. Схоже, колишній КДБ, хоч із запізненням, розраховується зі своїми найкращими помічниками преміями та нагородами, додаючи їм недодане свого часу, прикриваючи їх, для годиться, іменами колишніх жертв. Декотрі зі «свіжонагороджених» (та й не дуже «свіжо») нинішніх «літературних керівників» свого часу їздили за дорученням органів у місця позбавлення волі для перевиховання політв’язнів, щоб схилити їх до каяття. Про ці письменницькі «агіткультбригади» мені колись розповідали і Михайло Осадчий, теж нині покійний (і теж без нагород), Володимир Рокецький. Обоє називали конкретні прізвища нинішніх відомих «діячів».
90 відсотків членів нинішньої Президії НСПУ та членів Шевченківського комітету – вчорашні члени КПРС, принаймні половина з них, навіть за публікаціями в ЗМІ – це колишні інформатори КДБ. То й зрозуміло. Ще В. І. Ленін казав, що «кожен більшовик зобов’язаний бути хорошим чекістом», тобто – доносити на колег, свідчити проти них на судах, поширювати про своїх жертв усілякі плітки, ставлячи їх у таке становище, щоб вони навіть спростувати їх не могли. Ну, для чого було тому ж Михайлові Слабошпицькому, на підставі свідчень якого був засуджений 1972 року Володимир Рокецький (нині, як вже писав, покійний) на тривале ув’язнення лжесвідчити на нього навіть у зарубіжній пресі про те, що в цього політв’язня начебто вилучили пістолет, за що й засудили... Адже ж «вирок» у справі Рокецького був ще 27 грудня 1991 року надрукований у газеті «Молодь України», і в тому документі про пістолет ані слова, зате чітко вказано, на підставі чиїх свідчень і за що Володимир Рокецький засуджений на п’ять років ув’язнення суворого режиму.
Тож чи варто дивуватися тому, як всі вони «солідаризувалися в цькуванні тих письменників, які кілька років тому виступили не лише проти керівної сваволі В. Яворівського в НСПУ, але й, зокрема, за втілення в життя Указу Президента України Леоніда Кучми про «декагебізацію». Їх об’єднав проти нас передусім страх бути викритими.
Адже ж відомо, що, принаймні до 1986 року, за творчими спілками були офіційно закріплені куратори – офіцери КДБ, і кандидатури всіх бажаючих вступити до Спілки письменників України погоджувалися з КДБ, і саме за «органами» було останнє слово, вони вирішували, приймати чи ні ту чи іншу особу до СПУ. Це не означає, що всі вони ставали інформаторами КДБ, аж так багато їх і не потрібно було, але те, що добра половина членів СПУ співробітничала з КДБ, не сумніваюся. Якщо ж кандидатура в члени СПУ чимось не влаштовувала КДБ, то справу такого письменника просто не розглядали, «губили» або ж провалювали під час прийому, спираючись на «своїх» людей. Знаємо це з власного досвіду. Для КДБ, зрештою, важливо було не співробітництво з ним (добровольців-«ініціативників» ніколи не бракувало), а готовність до співробітництва, згода, що було своєрідною запорукою лояльності. Тож були (і є) серед членів СПУ й такі, що старалися вислужитися, доносили на колег настільки активно, що викликали огиду навіть у своїх керівників. А були й такі, що, погодившись на співробітництво з КДБ, займали пасивну позицію або й навіть пробували якось протидіяти каральним санкціям, попереджуючи своїх потенційних жертв. Знаю навіть офіцерів КДБ, репресованих за «зраду органів», тобто за розкриття агентури й попередження «об’єктів спостереження й розробки». Були й такі агенти КДБ, що зізнавалися самі, публічно щиро каялися в своїх гріхах. Бо люди є люди, вони різні, а часи були специфічні. Кількох з них я знаю особисто, колись один з них, закріплений за мною, сам зізнався мені в своїх «гріхах». Ми з ним навіть заприятелювали.
І я не став би огульно засуджувати всіх працівників КДБ і тих, хто з ними співробітничав, їх агентуру, інформаторів, якби вони, користуючись можливістю та зміною ситуації, хоча б якось спробували своїми діями компенсувати зло, заподіяне ними в минулому конкретним людям. Ну що, скажімо, заважало Михайлу Слабошпицькому розповісти про справу свого колишнього друга і жертву Володимира Рокецького, а доки він був живий, допомогти йому? Що завадило вчинити так само Дмитрові Павличку щодо поета Кравця, свого часу засудженого не без його участі. Чому б Таїсії Одриній не розповісти про долю свого колишнього чоловіка, Леоніда Кльоца, котрий загинув у в’язниці? Що їх стримує? Невже лише елементарний страх? Доки у нас пануватимуть подвійні стандарти?
Так, у листопаді минулого року під час одного заходу, присвяченого 30-річчю УГС, колишній політв’язень Василь Овсієнко справедливо обурювався Григорієм Зубцем. «Він згадав Валерія Марченка – вченого-сходознавця, перекладача й журналіста, який загинув 7 жовтня 1984 року в ув’язненні. «Його засудив до 10 років ув’язнення і 5 років заслання суддя Григорій Зубець, який тепер є членом Вищої ради юстиції, – розповідав В. Овсієнко. – Коли вийшов закон про реабілітацію політв’язнів, цей самий Зубець прислав матері Валерія документ про реабілітацію її сина. Він його засуджував, і він його реабілітував. Цей суддя ще був головою Київського обласного суду. І він ходить по цій землі, і на нього пальцями не показують, і не плюють на нього. Як це може бути?» – обурювався Овсієнко». («Смолоскип України» №11 за 2006 р.)
Та не зрозуміло, чому на цих зібраннях ніхто не сказав про тих, хто колись допомагав більшовицьким карателям розправлятися з українськими патріотами, «готував» цю патріотичну молодь до останнього «акту» – судів (адже ж Зубець в даному випадку лише виконував замовлення режиму, відповідно до тогочасного законодавства). Чому б тому ж Василю Овсієнку було не розповісти про зловісну роль Анатолія Погрібного в трагічній долі Василя Січка?
От так ми і живемо – зацькованого Василя Січка вбили, а Анатолій Погрібний Шевченківську премію одержав (за що?! Чи не за скалічені долі?!). Володя Рокецький помер після таборів, а Михайло Слабошпицький – свіжоспечений лауреат Шевченківської премії тепер буде вже навіть вирішувати, кому ці премії вручати в майбутньому як член Комітету. Звичайно ж, що «своїм». Я не дивувався, коли за Леоніда Кучми цей Комітет очолював Володимир Яворівський – він до певного часу був чимось близький і зрозумілий Кучмі, цей «політичний бомж», котрий, як перекотиполе, кочує з партії в партію, з округу в округ, аби лиш стати депутатом, атестацій не потребує. Але не зрозуміло і сумно, коли вже новий Президент України Віктор Ющенко своїм Указом перетворює Шевченківський комітет ледь не в структурний підрозділ КДБ. Замість того, щоб реалізувати, втілити в життя указ про декагебізацію Л. Кучми. Включили б до цього Комітету, хоча б для годиться, бодай одного вчорашнього політв’язня. Так ні ж – в тому Комітеті лише ті, що цькували і запроторювали за ґрати за вільні думки і слова, сказані вголос, за любов до України. «Люди, котрі нині обіймають високі посади – це ті ж члени, по суті, фашистської КПРС. Люди, котрі перебували в КПРС, абсолютно всі без винятку, мають бути позбавлені громадянських прав», – вважає видатний український письменник Леонід Кононович (газета «Без цензури» № 49-50 за 22-28 грудня 2005 р.). І хоча я не поділяю максималізму колеги щодо позбавлення всіх вчорашніх членів КПРС «громадянських прав», в принципі він правий. Тож коли багато хто з них вимагав проведення «люстрації» (мабуть, за принципом «тримай злодія!»), як от, наприклад, Володимир Яворівський, то вони повинні усвідомити, що люстрацію треба починати саме з них. Сумно визнавати, що і цей, «оновлений» Комітет, і його «члени» та «лауреати», і скомпрометована ними Шевченківська премія – це наруга над пам’яттю про загиблих, померлих, знущання з української національної ідеї.
Данило КУЛИНЯК,
письменник, історик,
репресований 1964 року за створення підпільної націоналістичної молодіжної організації «Вісники свободи України»