Недарма це ім’я походить від грецького «базилевос», що означає «цар, володар». Воно зобов’язує до певної долі та певної поведінки. Наш герой, вочевидь, цілком відповідає смисловому та космічному наповненню свого імені. Василь Нечепа – заслужений артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, видатний кобзар і лірник, зберігач споконвічних традицій українського народу. Прикро, але традиційні цінності, традиційна культура з часів здобуття Україною незалежності так і не посіли очікуваного чільного місця в серцях її громадян та в численних рейтингах культурної продукції. Про кобзу, що була мало не сакральним інструментом для прадавнього українського етносу, сучасний пересічний українець не знає геть нічого. Хіба те, що «Кобзарем» прийнято називати генія українського народу Тараса Шевченка, і що на кобзах та бандурах грали сліпі дідугани, яких містами й селами водили маленькі хлопчики. Здається, навіть пов’язати в своїй свідомості ці два напівфакти-напівміфи не намагався ніхто. Отже, наша розмова з Василем Нечепою про традиційну музику й традиційні музичні інструменти, їхнє значення для українського народу, про духовну енергію та космічну обраність цього народу, а також про життя та перспективи митця.
– Пане Василю, я дуже далека від музики людина. Тож поясніть мені, невігласові, якою має бути музика, що грається на бандурі? Є якісь обмеження чи їх немає? Принаймні у пресі про це зараз дуже багато сперечаються. Чи можна виконувати на традиційних українських інструментах, скажімо, блюзові чи джазові мелодії?
– Он стоїть інструмент – це старосвітська чернігівська кобза, найстаріша, найвідоміша, саме з неї все починалося. Згадується про неї та про бояна-кобзаря і в «Слові о полку Ігоревім». У мене в бібліотеці є «Гімн Бояна» – це текст IV ст.н.е. Отже, на тому інструменті, якому вже виповнилося кілька тисяч років, ти ні Баха, ні Глюка ніякого не заграєш.
А он висить портрет Олександра Корнієвського, який сто років тому взяв цю старосвітську кобзу і створив сучасну бандуру. І тепер на цій сучасній бандурі, звичайно, можна грати і вітчизняну, і зарубіжну класику, що й роблять багато бандуристів. Скажімо, мій син Роман закінчує навчання в Національній музичній академії: зараз під акомпанемент рояля він грає на великій концертній бандурі.
– А хто є аудиторією сучасних кобзарів? Перш за все мене цікавить аудиторія внутрішньоукраїнська, бо, зрозуміло, що діаспорні українці залюбки ходять на Ваші концерти.
– 14 січня у кіноконцертному залі МАУП відбувся святковий концерт під назвою «На святого Василя до Нечепи Василя». Сісти не було де, навіть попід стінами люди стояли. Я виступав у великих колонних залах, і аудиторія там була – від дитячого садка до пенсіонерів. Люди йдуть на мої концерти та на виступи інших бандуристів тому, що це наше прадавнє мистецтво, яке нищилось, заборонялося, не шанувалось, і зараз не шанується. Традиція – це те, на чому базується мистецтво. Без народного мистецтва нічого не напишеш – ні опери, ні концерту.
– Я чому питаю: люди ж до такої музики не готові. До кожної музики, як на мене, треба мати певну підготовку. Я, приміром, нещодавно мало не заснув у консерваторії на клавесинному концерті... Ми ж бо всі росли і виховувалися, на попсі, у кращому разі – на радянській авторській пісні.
– Розумієте, хтось іде на клавесинові концерти, хтось – на балет або оперу. А потім кажуть: та той балет, та що то за дурня така?! Це говорить про рівень людини. А я вам кажу: правильно проспівана народна українська пісня дійде, до кого хочеш. Я об’їздив увесь світ, був більше ніж у 30 державах і бачив, як сприймається наше мистецтво.
Я тільки-но повернувся з Америки, де провів три місяці, виступав у американських університетах, де немає жодного студента з України. Програма називалася «Історія прадавньої держави України у її піснях». Після цього мене запросили ще сім (!) університетів. У цій програмі я починаю з оркестру на мамонтових кістках. Я розповідаю про Україну й підтверджую свої слова пісенним фольклором. Усе – історія, культура, духовність – відображене у фольклорі. Коли ми співаємо про Марусю Богуславку, то знаємо, що йдеться про Роксолану, коли співаємо про Георгія Хороброго, то розуміємо, що це Святослав-Георгій, батько Володимира Великого.
– Але як можна відтворити музику, скажімо, дохристиянської, трипільської доби? Адже нотами її не записували.
– Записували! У пам’яті людській... Фольклористи їздять, розпитують, записують людей, переписують давні пісні. Уже ціле століття маємо можливість використовувати для запису технічні засоби. Та головне – людська пам’ять. Треба просто вміти взяти аркуш із зошита й записати. Я, наприклад, знайшов дуже багато пісень. «Ой, зійди місяць, із двома зірками, ти прийди, коханий, із двома дружками!», наприклад. Це – з Рігведи, обряд весілля, три тисячі років до нашої ери.
Все – в піснях. Якщо ми співаємо «Де Крим за горами, де сонечко сяє, там моя Маруся...», то це пісня про невизволену Марусю та осліпленого козака. У таврійських степах козаків осліплювали. А тоді беруть та додають: «Взяв би я бандуру та заграв, що знав, через ту бандуру бандуристом став». І що виходить? Або: «Їхали козаки із Дону додому...» Одне слово замінили – хозари на козаки – і наші витанцьовують! З якого ж Дону додому козаки їхали, якщо Дон – їхня домівка?! А те, що «прив’язали Галю до сосни косами й підпалили сосну згори донизу»? Це ж яке діло! Їхав цілий загін козаків, ціле військо, поцупили цю Галю, полізли на сосну, прив’язали, підпалили – зверху! Не знизу ж палили, а зверху! Тарас каже: «Подивітесь лише, люди, почитайте знову тую славу, та читайте од слова до слова, не минайте ані титли, ніже тії коми, все розберіть... Та й спитайте тоді в себе, хто ми...»
У мене багато списків Святого Письма. Я зовсім не релігійний діяч, але весь час шукаю в Біблії про нас. Адже Біблія укладалась у ті часи, коли в нас в Україні вже п’ять тисяч років була цивілізація, держава-Оратта.
– Щодо Святого Письма, то чи не здається Вам, що сучасна українська культура певною мірою побудована на підміні християнського, якщо так можна висловитися, іконостасу власним, осучасненим – майже в кожній культурній установі, у помешканні кожного свідомого українця частіше зустрінеш портрети Шевченка, Грушевського, Хмельницького, картини з Мамаєм...
– Звичайно, є підміна. Я не є вчений-бібліознавець, але я дуже багато читаю. В бібліотеці в мене є унікальні екземпляри. От, скажімо, переклад Біблії П.Кулішем. Нещодавно я купив книжечку, в якій Франко чорним по білому пише – а Франко особисто знав Куліша – що небіжчик Куліш не знав гебрейської мови. Знаєте, я вірю Івану Яковичу. Це видатна, світова постать. За те, що він такі речі писав, йому й віку вкоротили. Це ж Святе Письмо! І там стільки перебрехано...
Різні народи по-різному зберігають свою культуру, свої традиції. Олександр Корнієвський, який прожив майже сто років, зробив геніальне відкриття. Це не Нобель, не динаміт, не порох – він зробив новий музичний інструмент. Коли італійські та німецькі майстри переробляли скрипку, то нічого особливого не зробили – просто додали кілька струн. А він повністю переробив старовинний інструмент, ароматизував його – і отримав новий! І щоб знівелювати доробок цієї людини нічого особливого не треба було, просто приписали попереду: «Єврей грає на бандурі». Виписали весь рід до XVI століття, вписали «Ісак». І все! Корнієвський був чотири рази репресований, 24 роки провів у таборах. Його син через усе це мало не повісився.
Та скільки б не нищили, скільки б не брехали, але правда – одна. Світова наука збирає дані буквально по краплинці. Мені дуже приємно, що видатні американські вчені засвідчили, що за 5 000 років до н.е. на землі, де зараз живуть українці, було приручено коня, винайдено колесо, збудовано віз. І тут я вичитую у Святому Письмі: «Якщо будете туди йти і побачите людей на конях і на колесах, то убивайте їх без жалю»! І це написано в Біблії! То що ж це за Святе Письмо?
– Пане Василю, Ви, як відомо, 2006 року отримали Шевченківську премію. Розкажіть, чому дали, за що дали. Та й як Ви взагалі ставитесь до цієї високоповажної нагороди. Адже не секрет, що інтриги навколо премії давно вже стали предметом жвавого обговорення у суспільстві.
– Знаєте, коли я був в Америці, відомий вчений і мій давній приятель Мірко Пелишенко, представляючи мене перед концертом, сказав, що я, мовляв, отримав премію, рівноцінну Нобелівській. Мене аж пересмикнуло! Я виходжу й кажу: «Шановне товариство! Зовсім не бажаю образити вченого Нобеля і ту високу премію, але мушу зазначити, що Шевченківську премію з Нобелівською ви порівнювати не маєте права». Нобель створив динаміт, а потім на його гроші заснували міжнародну премію миру. А Тарас Шевченко написав Святе Письмо для всього людства, перекладене сотнями мов. «Обнімітесь, брати мої, прошу вас, благаю!»,– писав Тарас.
Я вважаю, що для українця премія імені Тараса Шевченка – свята річ. Присвоювання премії – це не є якесь змагання. Мене висунув на здобуття Фонд Культури, за що я щиро вдячний Борису Іллічу Олійнику. Так, було таке, що останнім часом українцям премії не вручали. Але мені її було присуджено одноголосно! Мушу сказати, що бути лауреатом такої премії – великий обов’язок. Треба якось по-іншому поводитись. Звичайно, у деяких газетах писали, що Нечепа не заслужив премії. Іінші ж були в захопленні, адже вперше її дали кобзареві! Хоча я – не кращий з кобзарів, один Корнієвський чого вартий...
А чому критикували комітет? Справа в тому, що останніми роками висували дуже поважних українців, але премії їм не присуджували. Скажімо, мій побратим Анатолій Семенович Луженко, покійний, на жаль. В останній рік його життя було подано документи на здобуття премії. Пам’ятник Шевченку у Москві стоїть, пам’ятник Довженку в Сосниці стоїть, величезна кількість пам’ятників. Так, звичайно, характер у Анатолія Семеновича був не подарунок, та ж ми не на лушпайки дивимось, а на роботу! І тепер часом мені навіть трошки соромно, що я лауреат, а Луженко – ні.
– Ви народилися на Чернігівщині. Що зараз Вас пов’язує з малою батьківщиною?
– Я народився у старовинному козацькому містечку Носівка. Практично там я живу й досі. Коли мене запитують: «Де ти живеш?», я не знаю, що відповідати. Від 21 листопада 2004 року до 22 січня 2005 року я спав на Хрещатику, в самому центрі Києва на асфальті. Маю на увазі Майдан. Тож я говорив, що живу, на Хрещатику. Мені казали: о, то тобі дали квартиру в Києві! Та звичайно, казав я – перший намет! Я співав з першого до останнього дня Майдану.
Від Чернігівської землі нікуди не дінешся, нікуди не поїдеш. Як тільки я беру акорд на кобзі чи на лірі – відразу постає картина, яку я бачив у дитинстві, красу природи нашої. Коли я побачу – тоді й ви побачите. А якщо я «кіна» цього не побачу, то й люди не побачать і порозбігаються. Коли ж «кіно» буде справжнє, то ніхто нікуди не піде. Я по п’ять годин концерти даю!
На Чернігівщині в мене сад батьківський, хата діда мого, прадідівська яблуня – їй більше ста років. Вулиця називається Козацька. Там була земля дідів моїх, там рідні патроніми, скажімо, Нечепина гребля. Там починалося моє співання, там мені сказали, що найголовніша робота артиста – піднімати культуру народу нашого. Там я навчався в музичній школі на скрипаля, моїм учителем був видатний музика А.Чеботарьов. Отже, до Чернігівщини я прив’язаний своєю творчістю, я – продовжувач старосвітської чернігівської кобзарської школи. 10 років я возив до Чернігова гуманітарну допомогу, адже заробляв саме на чернігівських піснях. А тепер експортую культуру Чернігова по всьому світу.
Кінець 2006 року кобзар-лірник Нечепа провів у США, де дав багато великих і малих концертів у Стенфордському університеті, уряді штату Оклахома, Ботанічному музеї Нью-Йорка, Університеті Оклагома-сіті, численних «рідних школах» (так у Америці називаються школи, де навчаються діти представників етнічних меншин, зокрема українців). Всього за час кобзарських мандрів поміж океанами проведено 28 благодійних концертів. Завдяки виступам Василя Нечепи американські студенти зацікавилися історією України та, зокрема, Міжрегіональною Академією управління персоналом.
У небагатьох країнах світу збереглося щось подібне до кобзарства. Стародавні, ще доісторичні традиції музики та співу зберігаються хіба що в таких азійських державах, як Китай, Японія, Корея. Європа майже повністю втратила своє дохристиянське коріння. У цьому якраз і полягає унікальність європейської держави України – ми зуміли не забути, ким були колись, не втратили здобутки своїх предків, відтворили їхнє життя за допомогою науки та фольклору.
Іван РЯБЧИЙ