Доля мене завела в лікарню. І коли вирішували мою спроможність, з’явилося це запитання, а на додаток: «Дитина війни?» І я вирішив викласти на папері, як же все це тоді було, як я «брав участь».
Був 1942 рік. Батько десь на с
ході машиною буксирував гармату, а мати працювала на овочевій базі. Поверталася додому пізно вночі, щоб рано-вранці йти знову. А я – шестирічний – без нагляду неприкаяно сновигав вулицею зі своїми однолітками.
І ось одного разу мати зауважила мені, що я марную час. Що я, граючись, міг би щось і корисне зробити: «Он Коля з товаришем пішли до офіцерської їдальні та принесли туди води, і їм дали хліба, от і ти спробуй». А я був завжди слухняний. І наступного дня ми з приятелем вирішили теж «підзаробити» в їдальні. Але там нам відповіли: «Не треба, он через вулицю живуть офіцери, то, може, їм треба. Запитайте!» І ми пішли.
Приходимо і запитуємо, використовуючи весь свій запас німецьких слів: «Васер треба? Пан дасть брот?» Нас зрозуміли. Там їх було двоє. І дали нам німецьку посудину – щось схоже на глечик, тільки металевий, пофарбований в темно-червоний колір. Туди входило 10-11 літрів. І ми радісно (щось же заробимо!) побігли по воду. Це було приблизно за 350 метрів. Набрали, несемо. Було важко, та ще й незручно. І ось останній ріг вулиці – і ми за 50 метрів від мети. Раптом чуємо в дворі галас. Якийсь незнайомий офіцер (третій) щось репетує. Нарешті він побачив нас. І з криком «Швайне, русіше партизанен!» кинувся в хатинку і миттю відтіля вискочив з пістолем і вистрелив в нас. Куля пролетіла повз мої вуха. І тоді він вдруге намірився стріляти, але той, що нам дав посудину, підбив йому руку, і постріл пішов в небо.
Проте ми не стали підтримувати цей «експеримент». Ми кинули «васер» в шляхову пилюку – не треба нам їхнього «броту» – і миттю забігли за найближчу хатину, а звідти городами додому.
Ось таким був мій перший заробіток, і так вперше прицільно в мене стріляли.
Це було наприкінці літа. Минула осінь, зима і ось весна, підсохло, перше тепло. Завтра – Паска.
В домівках щось готують до свята, а ми, дітлахи, граємо в свої галасливі забаганки. І ось непомітно для себе «догралися» аж до кінця вулиці Самольотної, де вона зустрічається з вулицею Оранжерейною… А це було ввечері, коли з’являлася машкара, і ми від неї захищалися димом з кадилок. А в Оранжереї стояла під охороною зенітна батарея. І ось поблизу враз з’явився німець-вартовий зі шмайсером. Він щось почав кричати.
І хтось із наших крикнув: «Тікаймо, хлопці, а то він такий дурний, що стрілятиме!..» І ми хутко всім кагалом побігли до найближчої хати. Я біг передостаннім. Коли завернув за ріг, побачив «купу малу» (чи навмисне хто підлаштував, чи випадково), я скочив нагору, а на мене вже впав мій приятель Сергійко з простреленою ногою.
Наступного дня, на свято, ми знову гралися на вулиці, але вже подалі від небезпечної Оранжереї. Сергій лежав вдома з простреленою ногою.
Я вважаю, що ця куля була моєю, я її тільки на мить обігнав. Це був другий прицільний постріл. Третій не змусив довго очікувати.
Восени окупантів «попрохали» збиратися додому. І вони почали виганяти всіх мешканців з будинків, щоб відправити до Німеччини. Так ми всі з Південного виселку опинилися в колоні, яку гнали виїмкою (це так тоді звали те, що нині називають космічним шосе). Коли нас догнали до місця, де нині стадіон, над нами з’явилися два радянські літаки. Німці-конвоїри миттю почали шукати щілини, в які можна було б заховатися. За ними кинулися і поліцаї. Але німці швидко довели їм, що їхнє місце – в охороні.
У цей час пішла чутка колоною, що, може, кращої миті для втечі й не буде. Але тікати не було куди. І ось, нарешті, ми досунули до залізничного мосту, що коло елеватора. Охорона майже вся поховалася. І мати скомандувала: «Швиденько – вгору!» Це зараз там невисоко, бо там влаштовано шлях до підземного проходу під залізницею. А тоді це був укіс десь метрів зо п’ять. І ось мати, я та коза Райка швидко, дружно, на єдиному подиху полізли нагору, і коли залишилося з півметра, мати скомандувала: «Вилізеш нагору, зразу ж падай на землю!..»
Так і сталося. Тільки ми впали за гребінь, як над нами просвистіла черга з автомата. Ми на дві хвилини прикипіли до землі, потім мати сказала: «Он будиночок (він і зараз там стоїть), плазом треба рухатися до нього!..»
І ми поповзли. Я бачив незвичайне. Але навіть в цирку такого ніколи не показували. Коза Райка робила те, що й ми. Вона повзла на колінах. Коли ми підповзли до будиночка, двері відчинилися, і жіночка впустила нас у хату. Але через 3-5 хвилин ми побачили поліцая, який біг до хати. Але тривога була марна: йому було не до нас. Він попрямував городами в бік річки Московки. Скориставшись гостинністю господині, ми пробули тут до вечора. Лише з останніми променями сонця пішли шукати нового прихистку. Додому повертати не могли, тому пішли на «Миколаївку» (це в кінці вулиці Барикадної), до материної матері, моєї баби. Але й там не було спокою. Їх вже попередили, що теж виганятимуть завтра. І всі з Миколаївки-ІІ (Барикадної) і Миколаївки-І (Чапаєва) о 12-й годині ночі посунули в плавні. Три-чотири доби ми ховалися в плавнях в районі Закітнє. Якось навіть бачили кінний обоз німців. І після цього вирішили вертатися додому. Наша хата була порожньою і нас запросили до себе сусіди, що жили через вулицю. Ми в них ховалися в саду, в туалеті. Туалет цей був незвичайним. Заходиш, відкриваєш щит (сідало), а там – драбина. Після спуску на три метри були дві ніші довжиною до трьох метрів. Там ми сиділи дві доби. Нас зібралося 15-20 осіб. І ось, нарешті 13 жовтня мати десь о п’ятій вечора вивела мене в двір. Було сонячно, гарно (особливо після підземелля). Через 10-15 хвилин ми побачили в променях західного сонця, як шість літаків зайшли з південного боку на наш виселок (в районі вокзалу Запоріжжя-1) і почали сипати бомбами. Мене швидко засунули в підземну щілину. Коли стемніло, вирішили ночувати, нарешті, в хаті. Сказали, що в місті вже нікого немає, і, схоже на те, що, може, завтра будуть «наші». Справді, вранці ще було темно, як до нас зайшло 4-5 осіб і запитали: «Німців немає? Не ховаєте?» І пішли далі.
Через 2-3 години з’явилося сонце. Було радісно і святково на душі. Але сталася одна дуже сумна подія. Наша вулиця Самольотна була відкрита і прострілювалася зі школи №14. І ось цю вулицю, якраз навпроти садиби тих сусідів, у яких ми ховалися, перебігав молодий солдат 16-17 років.
Його підстрелив, як нам тоді сказали, «кукушка» – німецький снайпер, який сидів на школі №14. Цього хлопця поховали на тій же садибі сусідів, де ми були останні дні. Потім по нього приїхали рідні і перепоховали. Але я, коли в день Перемоги піднімали тост «За того парня», піднімав келих не за якогось невідомого, абстрактного, а в мене завжди був перед очима той молодий, майже мій одноліток (7-8 років – це мить). Отакий я учасник, в якого три рази прицільно стріляли і який бачив війну не тільки в …«кіно на останньому ряду…»
Олександр ПРИЙМЕНКО
м. Запоріжжя