І це при тому, що Україна така багата на таланти, про це свідчать хоча б фестивалі «Червоної рути». Про них і розповідає виконавчий директор фестивалю Мирослав Мельник.
Естрада в Радянському Союзі була завжди під пильним контролем компартії. Москва визначала, скільки виконавців із кожної республіки має потрапити на всесоюзну сцену. Тож музику і тексти пісень чиновники від культури суворо препарували. Все було однакове, діяв такий собі квадратно-гніздовий метод.
У 1970-х роках стали помітними спроби українських композиторів і виконавців просунутися вперед: про це свідчить зокрема поява творів Володимира Івасюка. В його композиціях зазвучали цікаві гармонії, свіжий мелос. Це викликало занепокоєння партійних органів: звідки воно йде? Річ у тім, що існував паралельний світ – інтелігенція читала заборонені книжки, митці писали твори для себе – це був андеграунд, підвальний спосіб життя. Попри залізну завісу в музичне середовище почали проникати записи «Бітлз», «Пінк Флойд» та інших зарубіжних колективів. В Україні, крім Івасюка, якого знищили в 1979 році (правдива інформація про його загадкову смерть до нас не дійде ніколи), гуртувалися молоді музиканти в Києві – К. Стеценко, Т. Петриненко, Т. Мельник, А. Калениченко та інші. У цьому середовищі вібрували пошуки нової естетики, нових виражальних засобів.
На той час Союз почав тріщати: першого удару йому завдав Афганістан, потім Чорнобиль. Третій цвях у систему забила в 1989 році «Червона рута», хоч як це може видатися дивним. Раптом до Чернівців з’їхалися цікаві творчі сили і показали те, що вони тихцем робили протягом багатьох років. Вони запропонували слухачам свіжі думки, наболілі тексти. Для публіки то був своєрідний шок, а для молоді – ковток свіжого повітря. До того ж, пісні звучали тільки українською мовою, що справило велике враження в усіх регіонах України.
– Бо ж весь час совєтська пропаганда тиражувала думку, що «украинский язык – это жлобский».
– «Червона рута» чітко визначила, що таке наш національний продукт – якісний, актуальний, з ознаками найновіших світових досягнень. Отож у 1989 році відбувся вибух нових імен. Фестиваль назвали так від пісні В. Івасюка. Вона непроста, несе в собі давню енергетику. Червона рута – це дикоростуча лікарська квітка. Коли татаро-монгольські орди топтали наші землі, після них залишалося румовище. Але першою квіткою, яка пробивалася на витолочених полях, була червона рута. Це символ живучості, невмирущості нашого народу. А фестиваль, що прибрав її назву, став переворотом у свідомості людей і проривом у масовій культурі. Він з’явився з ініціативи України, і Москва вже нічого не могла зробити, всесоюзні конкурси стали другорядними. Тоді виступили «ВВ»
(О. Скрипка), «Кому вниз» (А. Середа), «Зимовий сад» (О. Тищенко), М. Бурмака,
І. Білик, Віка, «Брати Гадюкіни» тощо.
– Організувати 10 фестивалів по всій Україні – мозольна праця. І жаль, що з часом «Червона рута» почала пригасати.
– Є декілька причин. Найперша – популяризація цього фестивалю саме по телебаченню. Завдяки цьому вся Україна та й Радянський Союз ознайомилися з новими виконавцями – трансляція відбувалася на центральному каналі, тож десятки мільйонів могли побачити «Червону руту». Те саме відбулося і в 1991 році в Запоріжжі. Оскільки фестиваль має просвітницьку місію, то він вирушив у мандри в ті регіони, де найбільш потрібний – на Схід. Ми взяли на себе великі витрати, але свідомо йшли на це.
Що ж сталося далі? Починаючи з 1999 року, телеканали стали комерційними і поміняли своїх власників. Російський капітал почав наступати на Україну. Якщо в 1990-х роках ми диктували свої правила в сфері масової культури, то тепер Москва вже цілком контролює наш простір. Фактично телеканали, отримавши свій формат, поступово відкидали наших виконавців і брали тільки московський продукт.
А який він є, ми бачили хоча б на новорічних каналах 2007 року – жодної якісної програми за участю українських виконавців, та ж «Песня года». Кого показують? Малініна, Пугачову, Кіркорова – всю цю стару «обойму». Тобто існує засилля іноземної естради в Україні.
– Але ж це повинна контролювати Нацрада з питань телебачення і радіомовлення.
– Вона тільки шкодить нашій державі. Ті гроші, які мали отримувати виконавці, композитори, поети, режисери тощо, йдуть невідомо куди. Відсутність законодавчої бази, яка б захищала українську масову культуру, призводить до її зникнення. Знаєте, як розподіляють державні кошти? У бюджеті 2006 року 47 мільйонів гривень пішло на університет Поплавського, 5 мільйонів на його фільм «Крок до зірок», на «Таврійські ігри» – 4 мільйони гривень. Тобто в Україні відсутня політика протекціонізму національної культури, адже наш виробник не може конкурувати з великим капіталом. Тому «Червона рута» з кінця 1990-х років зійшла з каналів «1+1», «УТ-1», «Інтер», який працює на всьому пострадянському просторі. Ми виготовляли відеопрограми і безплатно пропонували на телеканалі. Але нам казали: «Заплатіть!» Ось так. Це все одно що селянин, продавши на ринку продукти, має за них платити.
– Пане Мирославе! Скільки коштів заплановано на «Червону руту» в бюджеті 2007 року?
– Поки нічого. А за 2006 рік нам вдалося «вибити» по 50 тисяч гривень із Міністерств культури і туризму, а також молоді й спорту.
– Ну, а тепер, маючи таких лютих україножерів як Азаров і Табачник – годі буде одержати якусь копійчину.
– Але ж ми нині маємо всенародно обраного президента. Ющенко вперше за історію сучасної України є україномовним. І водночас виникає дилема – дуже він нас «посилає», навіть більше, ніж його попередники. Я вважаю, що нам потрібно здійснювати агресивну політику, пропагуючи національні цінності. Українці тепер не перебувають на високих посадах, вони бездіяльні. Нема жодної громадської організації, яка б постійно моніторила державну політику щодо розподілу бюджетних коштів. Це хвороба нашого суспільства. Наведу такий приклад: в Україну приїжджає Кіркоров як турист, дає до 20 комерційних концертів. Його спонсорує одеська марка коньяку «Жан-Жак». Ці кошти він відвозить до Москви. Рекламують його наші телеканали. А що держава отримує? Нічого. Отже хтось від цього має прибутки і зацікавлений у тому, аби в Україні не було законів, які б захищали нашого виробника. Тому я ще раз повторюю: Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, яка існує за наші кошти, працює на знищення не тільки масової, а й академічної культури.
І ось такий парадокс: «Червона рута» має творчий ефект, є переможці фестивалів, є дуже цікавий музичний матеріал, але все це знову залишається в підвалі.
– Відбіркові конкурси на місцях, заключні концерти… На це потрібні гроші. Де ви їх здобуваєте?
– Ми не одні. Ситуацію добре розуміють в областях, там є дуже багато хороших кадрів. Вони нас підтримують, розуміють, що потрібно оплатити приїзд учасників фестивалів до обласних центрів, оренду залу, використання звуку. Там керівництво зацікавлене, аби місцеві таланти виступали на всеукраїнському рівні. Водночас це і показник їхньої роботи. До речі, скільки там відбувається цікавих фольклорних фестивалів! Але хто про них знає? А натомість наш народ зазнає навали зеківських, блатних пісень – як «Владимирский централ»…
–…«Голимая» попса з хрипатим Шуфутинським та іже з ними.
– А масова та академічна культура перебувають у прострації. І що цікаво – якийсь час на телебаченні і радіо присутня традиційна естрада – В. Зінкевич, І. Попович. Вони нині щезли. Крім того, знищено концертно-гастрольну діяльність.
– Закінчилися відбіркові конкурси 2006 року. Яке враження від них і які номінації пропонує нині «Червона рута»?
– Я прослухав 4165 виконавців. Взагалі так вийшло (сміється), що я єдина людина, яка об’їхала всю Україну і знає, що відбувається в масовій культурі у всіх жанрах. Це п’ять номінацій: рок-, поп-, сучасна танцювальна, акустична та інша музика.
Найбільш застійний, консервативний жанр, де 95 відсотків співаків сповідують естетику, нав’язану засобами масової інформації, – це поп-музика. По-суті, то переспів московських пісень, перекладених українською мовою. Тому їхня естетична цінність дуже низька. Це цілковитий застій, я не вірив, що перебуваю в 2006 році. Мені скоріше нагадувало початок 1990-х років. З українського репертуару діти співали «Чорнобривці», «Сіла птаха», «Посіяла мати» – тобто той традиційний репертуар, який, може, має право на життя, але юні артисти могли б виконувати сучасний репертуар. Це пояснюється тим, що в масовій культурі не стимулюється праця аранжувальників. Є ще певна залежність співаків від московських фонограм: перекладають слова і виходить певний твір. Але на цьому тлі у жанрі популярної музики є регіони, де помітне сучасне музикування – це новітні прийоми вокалу, де самі виконавці пишуть слова і музику та спілкуються з професіоналами-аранжувальниками. Це спостерігається у великих центрах – Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Києві, Львові, Сімферополі. Там усі співають і мають гарний слух, вродливі, такий арійський тип.
– Але ж нам весь час утовкмачують, що на Сході українська культура не поціновується, бо там живуть «исконно русские».
– Це гра політиків, а також розмови на базарі та в електричках. А молодь зовсім інша, і від неї ми не чуємо нарікань щодо виконання творів українською мовою. Вони розуміють, що це умови конкурсу і не відчувають дискомфорту з цього приводу. Просто існує й досі «дубовий» спосіб проведення державної політики у сфері мови.
В акустичній музиці, на жаль, не таке велике побутування бардівської пісні. Ці виконавці зустрічаються в Центральній та Західній Україні, хоча на Сході вони теж є, але то вже гуртовий спів. Бардівська пісня – одна з найґрунтовніших, виконавці співають на слова наших класиків. Вона не розважальна, там зовсім інші вимоги: не акцентується увага на вокалі, може бути начитування, вигуки.
Жанр сучасної танцювальної музики (хіп-хоп культура) більше властивий східним областям. Що цікаво – вона частково переходить до рок-музики, яка з усіх жанрів найбільш «просунута» і найпрофесійніша у масовій культурі. Так традиційно склалося, що рок-музиканти постійно збираються на репетиціях, критично оцінюють себе, створюють колективні пісні та тексти.
– Чи вразив вас хтось із виконавців, чи були якісь відкриття?
– Є певна кількість співаків, які вже нашу традиційну українську естраду «переплюнули» – ту ж Ротару, приміром. Але вони не мають можливості вийти на велику естраду, хоча добре обізнані із сучасними музичними напрямками, більш інтелектуально розвинені. Наприклад, 12-річна дівчинка з Красноперекопська (Крим) знає все: народні пісні, різні голосові манери, прийоми зарубіжного вокалу, фальцетний, субтоновий спів, вміє імпровізувати, пише слова і музику. Я був вражений від виступу кримчан.
– Чи брала участь у «Червоній руті» татарська молодь?
– Так, дуже працьовиті, талановиті, швидко все схоплюють, знають свої народні пісні. До того ж, добре розмовляють українською мовою, дуже прихильно ставляться до українців і вбачають у них свій порятунок. Місцева влада створила для них жахливі умови – почуватися людьми другого сорту.
Нині найактуальніший із жанрів – рок-музика. А найцікавіше його репрезентує Полтавська область (це мене вразило). Ми там прослухали 28 гуртів. Особливе гніздо рок-музики – Кременчук. У ній присутні національно-патріотичні мотиви, способи інструментального звуковираження (бандури, ударні), ритміка цікава, дивує техніка. Рок помолодшав – нині це 18-19-річна молодь.
– Однак по радіо і на телеканалах він не звучить.
– Бо це активна, «драйвова» музика, яка викликає сильні емоції, – це не колискову співати. Вона залишає глибокий слід у душі, це метод боротьби, як бачимо, масова культура знайшла спосіб існувати поза увагою і всупереч політики держави. Способи виживання музикантів – кожен із них десь заробляє, багато пішли на радіостанції ведучими культурних програм, у місцеві газети.
До іншої музики можуть потрапити виконавці різних жанрів, зокрема інтелектуальних напрямків: це складні гармонії, пошуки нетрадиційного використання інструментів (зокрема інакше настроєних). Сама ідея, форма творів складна, особлива, це найбільш експериментальний жанр (може бути й джазова музика). Переможець у жанрі інша музика – харківський гурт «Ойра», джаз-рок. Дві співачки виконують твори в автентичній слобожанській манері. І так це тонко зроблено, з такими цікавими гармоніями, так легко воно звучить.
Виконавці іншої музики часто звертаються в своїх текстах до давніх традицій – веснянок, купальських пісень. Є гурти, що використовують дуже актуальні тексти, часто політичні, гостро-соціальні. Так, у Львові є гурт «Верховна зрада». Ці рок-музиканти є рупором гострих соціальних текстів.
– Пане Мирославе, зважаючи на нинішні підлі умови знищення нашої національної ідентичності, чи є майбутнє у «Червоної рути»?
– Наша праця подвижницька, не комерційна. Фінал ми проведемо, але в якому масштабі? Якщо не буде коштів, ми не зможемо відзняти відеопрограму. Але навіть якщо вона з’явиться, то потрібні додаткові гроші для показу на телебаченні. Отака система. Принагідно зауважу, що рекламний ролик (20 секунд) на каналі «1+1» коштує 10800 доларів.
– Але ж інший канал «УТ-1» державний, він міг би це зробити безплатно.
– Ви знаєте, хто там директор? Докаленко, який розмовляє тільки по-російськи. Вони знають, що роблять. Ми будемо «лупати сю скалу», як казав наш геніальний Іван Франко. Є постанова Кабміну, указ президента про обдаровану молодь, і їх треба виконувати.
Тож сподіваюся, що фестиваль «Червона рута» відбудеться 18-25 травня спочатку в Луганську, а потім у Києві. Українська інтелігенція приспана, аморфна, сподіваюся, що молодь розбудить її.
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК