Є кілька версій списків, але вони різняться не тенденцією, а лише наявністю або відсутністю конкретних прізвищ. Колишній король харківської барахолки і його бранжа вимагають заборонити в’їзд до України групі іноземних вчених та політиків, які критикують расистську теорію «богообраності» єврейства і так званий «бізнес на Голокості». Серед тих, кого пропонують зробити невиїзним – лідери Української Консервативної партії, керівники та науковці МАУП, журналісти. Адресатом ультиматумів є Віктор Ющенко. Саме він і повинен у найкоротший строк виконати вказівки Фельдмана і кумпанії.
До чергової авантюри наших ріднесеньких професійних юдейчиків можна ставитися по-різному:
Нагадати нардепу Фельдману, що громадські організації та об’єднання в Україні не мають законодавчого права виступати з такими ініціативами. Конституція передбачає в аналогічних ситуаціях звертання до суду чи правоохоронних органів. А кого пускати чи не випускати – визначають конкретні державні структури.
Можна позбиткуватися з Фельдмана як члена БЮТу: після того, як, завдяки кардинальній підтримці Юлії Тимошенко, Президент Ющенко позбувся останніх залишків реальної влади, звертатися до нього з будь-якими ініціативами – то все одно, що плювати проти вітру.
А можна зробити філософське узагальнення: чого ще чекати від країни, де при владі опинились або самозакохані дилетанти, або відверта п’ята колона позаукраїнських політичних сил та урядів.
Але все ж таки надамо цій черговій юдейській придибенції дещо більше уваги, ніж вона, на перший погляд, заслуговує.
По-перше, ми маємо справу з черговим намаганням юдо-нацистів створити в Україні таке собі чи то гестапо, чи то НКВС для боротьби з усім українським. Новою тут є лише блюзнірська назва структури: «Міжнародний центр толерантності». Щось на взірець «міністерства правди» з геніальної сатири Оруела.
По-друге, черговим хамішуцером навколо віртуального антисемітизму в Україні Фельдман і братва відволікають увагу громадськості від тих, хто насправді систематично і професійно насаджує в нашій державі ксенофобію.
Конкретні приклади – просте, здавалося б, запитання: як організоване єврейство відзначало 65-річчя трагедії своїх одноплемінників у Бабиному Яру, крім того, що відрядило туди кількох штатних плакальників? Відповідаємо – НІЯК!!! Докази? Звернемося до головних періодичних видань наймасовішої і найвпливовішої єврейської організації на теренах СНД – ФЄОР (Хаббад).
Перегорнемо журнал «Лехаїм» за вересень минулого року та відповідний номер щотижневика «Еврейское слово» (видається російською мовою). Жодної згадки про жалобні урочистості в Києві, зокрема, чи про Голокост взагалі. Передова стаття головного хабадівського рабина Берла Лазара присвячена важливішій, на його думку, події: 50-річчю ізраїльського мільярдера, одного з основних спонсорів Хабаду Леві Лєваєва. Все правильно: мертві як чекали, так і далі почекають. А Лєваєв – живий. Не погладиш його вчасно за шерстю – може наступного разу і не підкинути копієчку. Кругленьку копієчку.
Логічний висновок: Голокост – то, виявляється, товар винятково для гоїв, аби робити на ньому добрячий бізнес. А для самого єврейства Лєваєв важливіший.
Приклад другий, ще цинічніший. Десятого січня – вже цього року – у Києві ряд єврейських організацій провів круглий стіл на тему подальшого упорядкування меморіального заповідника Бабин Яр. Прозвучали там, на нашу думку, слушні пропозиції. Проте сама дискусія набрала шокуючого повороту. Бо йшлося про ймовірне (дуже ймовірне!) знесення – цитуємо – «помпезного (??? – авт.) монумента радянських часів та інших споруд, зведених на місці трагедії». Отак! Чим завинив монумент на Дорогожицькій? Як висловився свого часу один юдейський активіст: «У ньому не читається єврейська тема, а встановлених пізніше меморіальних плит з Менорою і текстами на івриті – замало». Що ж до решти «споруд», то маються на увазі наступні пам’ятники і пам’ятні знаки:
Перший – меморіальний хрест у пам’ять про Олену Телігу та 600 активістів ОУН, розстріляних у Бабиному Яру.
Другий – хрест, що увічнює пам’ять православних священиків, розстріляних за те, що закликали паству до опору фашистським окупантам.
Третій – пам’ятник дітям, знищеним у Бабиному Яру.
Четвертий – пам’ятний знак футболістам київського «Динамо», закатованим тут-таки.
Пам’ятний знак пацієнтам київської психіатричної лікарні імені Павлова, знищеним есесівцями восени 1941-го року.
Ось які «споруди» муляють очі нашим проповідникам толерантності!
Якби ми мали в Україні справді українську владу, то всі ці «ініціатори-упорядники» були би за 24 години викинуті з України без права будь-коли сюди повернутися. А поки що вони претендують на право вирішувати – кого пускати, а кого випускати.
Приїхали!
mignews.org.ua