А чому цього не було раніше, бодай до нинішнього часу, запитає нетерплячий читач і буде правий. Відповідь для геополітика-аналітика абсолютно однозначна. Після занепаду останньої в часі давньоукраїнської держави — Київської Русі, українці опинилися в лещатах навіть у принципі нездоланного тристороннього геополітичного тиску: з північного заходу (Польща), північного сходу (Росія) і півдня (Туреччина). За всіма теоретичними геополітичними постулатами, абсолютно підтвердженими історією розвитку людства, жодна держава і нація на здатна подолати навіть двосторонній тиск, не кажучи вже про тристоронній. Але ось у ХVІІІ столітті зникає геополітичний тиск на Україну з боку Туреччини, усередині ХХ століття — з боку Польщі. Залишається лише Росія. Перше ж послаблення цього тиску з боку останньої закономірно призводить до відродження незалежної України.
Історично неминучий розпад у ХХІ столітті Росії призведе до того, що віками стиснута нездоланними життєвими обставинами пружина української експансії неодмінно і закономірно почне розпрямлятися. І тут перед українськими нацією і державою виникає концептуально життєво важливе запитання: яким шляхом йти далі? Багато хто вважає, що це буде битий гостинець відтворення чергової імперії, яких під керівництвом праукраїнців на нашій землі виникало немало (Трипільська цивілізація, Скіфія, Сарматія, Антський Союз, Київська Русь). Чи потрібно це нам за будь-яких умов майбутньої могутності України? Як показує історичний досвід імперії врешті-решт завжди розпадаються, а імперські нації неодмінно деградують. Всі, без будь-якого винятку. Взяти хоча б монголів. Це вони, завоювавши у свій час півсвіту і створивши могутню імперію, нині перетворилися на двомільйонну карликову націю, яка опинилася в глухому куті Азії з якого шлях один — у небуття. Тому і нам черговий раз наступати на ті ж граблі абсолютно не личить. Цілком утопічними виглядають на цьому тлі спроби Росії утримати чи то ба навіть розширити свою імперію. Нічого з цього не вийде! Як не вийшло в майя, ацтеків, римлян, візантійців, турків, німців, монголів, британців, французів, греків тощо. Де нині їхні «тисячолітні» імперії і рейхи? Пішли назавжди в небуття.
Інший шлях для світу пропонують юдеї з їхньою сміхотворною у ХХІ столітті претензією на «богообраність» і намаганням сіоністів керувати усім світом. Якщо в минулі віки це давало свої результати як негативні, так і позитивні, то в нашому столітті постійне ускладнення світової системи неминуче покладе край черговій утопії. Величезна система, спрямована на постійне ускладнення завжди є самокерованою і не терпить суб’єктивного втручання ззовні. Імперії тому і розпадаються, що керувати величезною територією з одного центру ніколи не вдається ефективно. Чи ускладнюється наш світ? Наведу хоча б один, але дуже промовистий факт. За останні 150 років політична карта світу змінилася до невпізнання. Якщо у 1850 році було 44 держави, у 1938 році — 60, у 1975 році — 151, то нині їх уже понад 200. Аналітики ООН вважають, що протягом ХХІ століття їхня кількість зросте до 300. Звичайно, сіоністи можуть реально захопити владу в США і Росії, але ніколи не будуть керувати, наприклад, Китаєм. А так як перші дві країни приречені на розпад і небуття, а Китай уже нині «без шуму» перетворився на супердержаву, а через 10-15 років уже не матиме конкурентів у світі, доля сіоністської «богообраності» не очевидна хіба що для політичних сліпців.
Таким чином, об’єктивний розвиток світу, який поступово і дуже швидко, в історичному сенсі, звичайно, виштовхує Україну в лідери європейської спільноти, хоча антиукраїнські сили в нашій державі і за її межами це всіляко гальмують. Він неодмінно поставить українську націю перед необхідністю вибору подальшого шляху розвитку. Уже нині нам деякі «політологи» намагаються нав’язати переконання, що тут є лише два шляхи: або стати імперською нацією і державою, або ж перетворитися на «богобраний» народ. Всі ці шляхи врешті-решт приведуть нас до того ж фіналу, який притаманний всім «богообраним» імперським націям. Якщо світ нічого не навчила доля німців, євреїв, римлян, давніх греків, персів, «пірамідальних» єгиптян чи «сонценосних» ацтеків, то хай вона стане застереженням хоча б для українців. І зовсім не випадково 160 (!?) конкістадорів розбили 40 тисячну (!?) імперську армію інків. Імперія і «богообрана» нація мала неодмінно загинути. А привід для цього може бути наймізерніший.
Отже, імперський шлях «богообраності» є дорогою в нікуди, «хайвеєм» до самознищення. У зв’язку з невідворотністю українського ренесансу я пропоную для нашої нації і держави інший шлях, який позбавить нас неминучих занепадів імперських націй. Ми не повинні звалювати на себе непосильний для будь-якого народу тягар керівництва світом у «ручному режимі». Ми маємо управляти світом за зовсім іншими принципами. Один із класиків сказав, що світом реально керують не «сильні світу цього», а ідеологи. Президенти і прем’єр-міністри лише реалізують уявлення ідеологів про те, як має розвиватися світ. Тобто вони навіть не усвідомлюючи цього є простими виконавцями волі людей, які майже завжди залишаються у тіні. Президента США Рональда Рейгана знають як творця знаменитої «рейганоміки». Але мало хто відає про те, що він просто реалізував ідеї майже нікому не відомого «кабінетного» професора Мілтона Фрідмена. Українці і Україна мають стати для світу, всіх інших народів еталоном, взірцем, прикладом, ідеєю того, як треба жити і розвиватися. Найкраще керувати світом за принципом: «роби як я, роби краще за мене».
За таких умов нікого не треба буде загарбувати, ніким помикати і нікого визискувати на основі навіяної самими ж собі «богообраності», що в розумної людини може викликати хіба що іронічну посмішку. Можна набагато легше стати лідером світу ведучи за собою інших, а не підганяючи їх перед собою з допомогою батога. Хай навіть цим батогом буде найновіша зброя. Це, звичайно, шлях найважчий, шлях самовдосконалення, самооблаштування, самоорганізації тощо. Але іншого шляху просто немає. Треба усвідомлено зосередити всі свої зусилля на реалізації найбільшого у світі потенціалу розвитку нації, який волею долі нині у нас є. Це якраз і буде основою для побудови «ідеальної» держави. Мною підраховано, що станом на 2006 рік Україна володіє найбільшим потенціалом розвитку у світі з розрахунку на один квадратний кілометр території. Звичайно, ідеальної держави побудувати навіть у принципі не можна. Під словом «ідеальна» я розумію максимально відповідна внутрішній сутності нації і умовам її довкілля. Необхідно на рівні ідеологічної генної інженерії створювати і шліфувати спрямовану на внутрішню саморганізацію і розвиток ментальність народу, яка якраз і притаманна українцям ледь не найбільше у світі («моя хата скраю, я нічого не знаю»). Внутрішньо притаманний кожному українцеві індивідуалізм треба трансформувати в колективний індивідуалізм нації. І це зовсім не важко зробити.
Чому нині в нас на очах постійно втрачають колишній вплив у світі США і Росія? Чому в той же час виграє Китай? Головна причина криється в тому, що перші дві держави зосереджують усі свої сили, ресурси, ідеї назовні. При цьому вони неминуче руйнують внутрішню систему саоорганізації. Китай же нині майже «не з’являється» на міжнародній арені. Він абсолютно зосередився на реалізації внутрішніх програм розвитку. А ось інший яскравий приклад. Маючи найбільшу у світі територію, Росія не має ні сил, ні часу, ні бажання її облаштовувати. Вона спрямовує всі свої зусилля назовні: на Україну, на Грузію, на Молдову, Казахстан, країни Балтії, Польщу тощо. Хіба це не очевидне саморуйнуюче божевілля? А хіба не точно так діють США? Країну буквально роздирають безліч внутрішніх проблем, які не вирішуються, бо до них просто «руки не доходять». Натомість країна всі свої зусилля і ресурси спрямовує на Ірак, Ізраїль, Афганістан, Центральну Азію, Латинську Америку тощо.
Україна і українська нація нині цілком об’єктивно стоять перед концептуальним вибором шляху подальшого розвитку. Владна верхівка нашої країни зайнята зовсім іншими проблемами, які дуже далекі від долі країни і нації. Але невблаганний час у поєднанні з неминучим простором врешті-решт знайдуть адекватних собі провідників і вибір буде зроблено.
Петро МАСЛЯК,
віце-президент Академії наук вищої школи України