УКРАЇНСЬКИЙ ФАШИЗМ: НЕВЖЕ ТАКЕ МОЖЛИВЕ?

Під час ходи ветеранів ОУН-УПА на Покрову центром Києва проти них було влаштовано кілька провокацій різними політичними й неполітичними силами. Однією з них були сумнозвісні скінхеди — надзвичайно войовниче плем’я, що вже встигло продемонструвати своє нелюдське нутро. Від несподіваного нападу жорстоких скінхедів ветерани-патріоти були порятовані ефективним втручанням столичної міліції. Проте справа стоїть значно ширше за прикрий епізод на Хрещатику.

Демократія не є ані анархією, ані вибірковістю законопослуху тими чи іншими громадянами, ані вседозволеністю. Ми, українці незалежної країни, взагалі досі не маємо більш-менш сформульованого в наших головах уявлення про демократію. Вважаємо — це щось таке хороше, за якого всяк може робити що заманеться, але тільки щоб за ґрати не втрапити. А оскільки міра відповідальності перед законом у нас залежить від «вагової категорії» конкретних творців отого «що заманеться» на шальках суспільно-владних терезів, то всі якось поволі звикли до вседозволеності й «нагорі», і «внизу». А тим часом діло обертається не на жарт.
Із повідомлень засобів масової інформації ми не раз чули про організовану діяльність скінхедів на теренах сусідньої з нами Росії. Чули — і сприймали просто як чергове інформаційне повідомлення: ним ген як напхано газети, радіо й телебачення! І не надавали йому особливого значення, забуваючи, що простір «від Москви до самих до околиць» усе ще залишається прозорий. Навіть природою так заведено: якщо у Москві випав сніг — через день чекай його в Києві.
Отаким снігом на наші голови упали скінхеди, які вийшли проти мирної ходи вояків УПА. Вони вийдуть будь-якого дня проти будь-кого, бо такою є філософія їхньої ненависті до людини, котра не поділяє їхніх поглядів. За своєю суттю це — філософія фашизму. Ми ж назагал — і пересічні українці, і органи державної та місцевої влади — сприйняли інцидент на Покрову як непорозуміння, як прикрий рикошет молодої, невистояної демократії. Тим часом тих рикошетів з кожним днем стає більше й більше, їхня кількість стає загрозливою критичною масою. Чому ж на те немає відповідного реагування ані з боку громадськості, ані з боку влади?
Очевидно, через те, що громадськість у нас залишається словесним символом чогось бажаного, але так і не реалізованим у щось конкретне й реальне. Ми багато й часто розводимося про громадянське суспільство — й так само не маємо про нього анінайменшого уявлення. В сучасній Україні є множинність індивідумів — і практично немає їхньої консолідації в одну велику громаду з місцевими осередками. Навіть у самій столиці влада часто посилається на волю «територіальної громади», проте не існує жодного документа, котрий регламентував би (а заодно й «легалізував» би) її існування та діяльність.
Відтак розконсолідовані громадяни позбавлені елементарної можливості впливати на формування суспільних настроїв, тим більше — на діяльність таких структур, як згадувані скінхеди.
А що ж влада? Вона в нас такими «дурницями» не переймається: як засвідчив досвід усіх п’ятнадцяти років, її представники й виразники роблять усе для отримання максимальних вигод від перебування в ній та максимально стараються для самозбереження із щойно названою метою. Владі немає часу глянути ні вгору, ні вниз, де з’являються такі загрози громадському життю, як це маємо із скінхедами.
А хтось же мав би поцікавитися, якими шляхами той фашизм, кимось заохочений на російських просторах, перекочував в Україну і хто в цьому у нас кревно зацікавлений. Здається, ще не скасовано в нас Службу безпеки України: хіба ж не її прямий обов’язок знешкоджувати будь-які спроби загрози суспільному і громадському спокоєві, а відтак і державі?
Тоді ж хто?
Антін ПІДЛІСНИЙ