Й не тому, що боїться за свою «недоторканість», а з причин, про які мова піде далі.
Колись давно, років із двадцять тому, мені довелося бувати в тодішньому Жданові. Незважаючи на переважне засилля російського «елементу», відчувалася тут і реальна присутність української, нехай навіть нечисленної, громади. З гордістю й захопленням мені розповідали про діяльність місцевого осередку Товариства «Просвіта», роботу літературної студії, поширення рідного слова шляхом письменницьких виступів, що їх систематично організовував тутешній представник бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України.
Але буквально нещодавно бути українцем у Маріуполі стало небезпечно. Активісти української справи взяті «на облік» органами місцевої влади, їм заборонено з’являтися в навчальних закладах і виступати перед учнівською чи студентською аудиторією. Для них надійно перекрито доступ до міських газет, друкуватися на сторінках яких вони мусять по-партизанському, підписуючись щоразу новими псевдонімами. На офіційні заходи, «спущені» з Києва як уседержавні, представники української громади Маріуполя послідовно не запрошуються, за винятком керівника місцевої «Просвіти» — чоловіка вертлявого й догідливого, наскрізь ураженого комплексом «чего изволите».
Дійшло до того, що, скажімо, урочистості до дня народження Тараса Шевченка патріоти змушені проводити окремо від заходів офіційної влади, на які їм з’являтися зась. А після підписання Універсалу Національної Єдності будь-яка згадка про «помаранчевих» та «Нашу Україну» піддається цинічному глузуванню з боку «регіоналів», які геть розперезалися, відчувши, що настав їхній час — час брутального потопту всього українського, національно свідомого.
Дозволимо собі задати запитання: хто в усьому цьому винен? Тільки не поспішайте звинувачувати «місцевих шовіністів»: вони діють відповідно до того, «звідки вітер дме». Не пройшов їхній кумир Янукович у президенти, зібралися були хмари над головою в Рината Ахметова — і вони присмирніли. Натомість легше стало здійснювати просвітницько-культурницьку роботу носіям української національної ідеї. А щойно Ющенко дав загнати себе в глухий кут і, не маючи куди подітися, підписав подання до Верховної Ради на призначення того ж таки ще недавно безперспективного Януковича прем’єр-міністром — і вітер наповнив вітрила українофобських канонерок. То й не дивно, що «український елемент» Маріуполя відчув себе надто дискомфортно, якщо взагалі не опинився перед загрозою бути розчавленим «п’ятою колоною».
То на яке об’єднання і кого з ким сподівався й сподівається Президент? Якщо вважати об’єднанням майже повну асиміляцію національно-культурних інтересів надто слабкої української громади Донецького краю безцеремонно-нахрапистим шовіністичним контингентом — то про яку національно-унітарну країну можна вести мову? Що з того «об’єднання» вийшло, яскраво свідчить повен тривоги й розгубленості лист із Маріуполя. Але чи доходять подібні листи до ініціаторів підписання «П’ятого Універсалу»? Чи відомо їм, у яку прірву безвиході вони загнали свідомих українців Донбасу, Криму — взагалі всього «червоного пояса»? Такого разючого відкату впровадження національної ідеї не спостерігалося навіть за часів правління Леоніда Кучми.
Але в стані Президента не гримкотять тулумбаси стривоженості, ніхто не б’є на сполох і навіть не цікавиться, а чим же обернулося підписання Універсалу для пересічного українця, змушеного жити в атмосфері розгулу україножерських настроїв. Такої зради національних інтересів не було за всі п’ятнадцять років.
Що вже тут дивуватися, коли знову лунають знайомі голоси про «насильственную украинизацию» та «исторически сложившиеся традиции». Вони — то гучний акомпанемент, що супроводжує швидке захоплення влади ставлениками Партії регіонів: від Києва «до самых до окраин». І це — найбільший ляпас учорашнім «помаранчевим», які бездарно віддали країну на відкуп своїм недавнім лютим недругам. Більшої ганьби годі шукати!
Антін ПІДЛІСНИЙ