Етнолог за фахом, кандидат філологічних наук, він працює в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського АН України, із великим зацікавленням досліджує наші народні традиції, вважаючи, що пізнання їх збагачує його світогляд.
— Пане Хіросі! Якими вітрами Вас занесло в Україну?
— Спочатку я вивчав російську мову, фольклор, досліджував наукові матеріали в Москві, Петербурзі. Закінчив Токійський університет. Думав, що східнослов’янський фольклор — це російський: читав російські казки, статті й книжки про обряди, звичаї і не міг розшукати відомості про найдавнішу східнослов’янську міфологію. Час від часу натрапляв на якісь тільки фрагменти.
Часто бував у Петербурзькому музеї етнології, там знаходяться дуже цікаві експонати. Якось зауважив, що одна кімната присвячена українському фольклору. Звичайно, я знав, що існує Україна зі столицею Київ, але з її культурою не зустрічався, тож із цікавістю розглядав одяг селян, їхні оселі, ужиткові речі, картини. Бачу, це зовсім одмінне од російського. «Ага, — подумав я, — отже така східнослов’янська культура існує окремо». Водночас в наукових дослідженнях почав знаходити багато посилань на українську етнологію. Тоді й вирішив: «Росія — це не моє, треба їхати до центру, ядра східних слов’ян — Києва, вивчати там українську міфологію». Принагідно зауважу, що в Японії я став «розкольником» серед русистів, бо українознавців там один або два. Ось так я опинився в Україні, захистив кандидатську дисертацію в Київському університеті імені Т. Шевченка, її тема «Культ предків. Порівняльний аспект українського та японського народів».
— Здавалося б, де Японія, а де Україна, а ви знайшли щось спільне.
—Дуже багато: наприклад, святкування поминального дня. В Україні це після Великодня, в Японії — в серпні. Обряди майже однакові. На поминки люди приходять на цвинтар і вшановують покійників, прибирають могили, прикрашають квітами, приносять їжу, згадують добрим словом своїх родичів. Існував такий звичай (можливо, тепер він забувся), що люди, повертаючись додому, не оглядаються на могили. Колись я був в Україні на цвинтарі в поминальний день: бачу, жінка поклала на могилу цукерки. А поруч крутилися маленькі хлопці, хотіли їх забрати. Жінка гукнула: «Ні, ні, це ще рано, потім заберете». Тобто, треба витримати час, щоби покійники відчули — для них принесли гостинці, а відтак тільки малі діти — і це важливий момент — можуть поласувати ними, це не хуліганський вчинок.
В Японії — те ж саме, кладуть на могилку різні наїдки. Раніше у нас були цвинтарі поблизу хати, тепер місця немає, тож вони розташовані в різних районах. Коли наступного, після поминального, дня родичі приходять відвідати могилки, і якщо вже щезли гостинці, вони кажуть: «Напевне, їх з’їли предки», хоча знають, що їх украли жебраки або бомжі.
— Які ще традиції спільні для наших народів?
— Наприклад, святкування Маланки. В Україні після Старого Нового року (13-14 січня), в Японії — 15 січня, коли місяць уповні. Цей день вважається особливим. Існує повір’я, якщо щось загадаєш, то воно сповниться. В Європі існує навіть легенда про перетворення людини на вовка. Я цікавився цим, зокрема читав дослідження Василя Валищука про давні українські церемонії — ініціації, коли людина перекидається на вовкулаку. А в Японії — на журавля.
— Цей птах часто згадується в японській літературі. Його люблять українці, виглядаючи журавлів із вирію.
— То наш національний символ, він означає довголіття.
— Вивчаючи український етнос, ви, напевне, помітили його самобутність. На жаль, у нас загинув величезний поліський пласт прадавнього фольклору в Чорнобильській зоні.
— Це дуже, дуже шкода. Я читав дослідження П. Чубинського, М. Драгоманова, інших науковців, які збирали фольклорні матеріали, і відчував, що вони вболівали, аби збереглися українські традиції і обстоювали думку про окремішність української нації, яку Російська імперія пригноблювала.
Японія має дуже специфічну культуру, тому багато європейських дослідників звертають на неї увагу. В нас завжди дбайливо зберігалася давня спадщина. Історія України, надто в ХХ столітті — це суцільні катастрофи: Жовтневий переворот, Перша світова війна, три голодомори, сталінізм, політичні репресії, Друга світова війна. І однак ваш народ зберіг свою національну ідентичність. Я їжджу по Україні і бачу, які тут хороші люди. Запам’яталася мені поїздка з експедицією до Гайсина на Вінниччині, ми побували там з експедицією нашого інституту. Я зустрічався з донькою відомого українського етнолога Гната Танцюри, вона намагається показати молоді давні традиції. Вдома в себе облаштувала музейну кімнату, в якій жив і працював її батько.
Якраз у Гайсині відбувався Всеукраїнський фестиваль народної пісні, де виступали не тільки похилі віком люди, а й молодь. Мені дуже сподобалося виконання 13-річної дівчинки з Харківщини, вона дуже гарно співала народну пісню і отримала першу премію. Це тішить, бо, на жаль, Харківщина зрусифікована. А коли слухаю спів стареньких бабусь, то одержую величезну насолоду, я обожнюю таке виконання і таких людей дуже шаную.
Проїжджаючи Україною, відчув, що для ваших співвітчизників земля — це найважливіше, в них, незважаючи на різні лихоліття, не вбили любов до своєї землі.
— Бо то наше коріння, серцевина. Але ж бачите, до чого довів упродовж останніх років олігархічний режим — поля покинуті, заросли бур’янами.
— Дуже жаль, я бачив запущені лани, а земля ваша славиться чорноземами. Якось делегація японського аграрного університету приїжджала до України, дивувалася, як, маючи таке багатство — родючі ґрунти— люди бідують. Якщо запроваджувати новітні технології, розвивати фермерство, будуть високі врожаї, Україна зміцнюватиметься економічно.
— До 1917 року вона була одним із найбільших експортерів добірного зерна.
— В японців землі мало, тому вони плекають кожний клаптик, естетизують природу. Люди хочуть мати приватний будиночок і неодмінно садочок — великий чи малий, не має значення. Його прикрашає каміння, бамбук. Земля для японців — це святе, вона дає їм спокій, відчуття власника.
— І що, пане Хіросі, має рости в цьому виплеканому так дбайливо садку?
— Сакура (вишня) і сосна — це священні дерева. Якщо мало місця, їх можна посадити в горщик. В японській міфології є таке повір’я, що боги спускалися на землю по сосні або сакурі.
— Повернемося до Ваших наукових зацікавлень. Яка тема Вашої докторської дисертації?
— Я хочу написати про роль жінки в українському фольклорі.
— У нас був культ матері ще з часів Трипілля. Археологи під час розкопок знаходять дуже багато жіночих статуеток.
— В Японії теж у сім’ї верховенствувала жінка. Існує навіть такий розділ — жіночий фольклор.
— Але коли дивишся японські фільми, читаєш художню літературу, то складається враження, що ваші жінки дуже покірні, їхнє життя цілком підпорядковане бажанням і наказам чоловіка.
— Ні, жінка має дуже великий вплив у родині.
— У нас, приміром, коли йшов козак воювати, то знав, що жінка вдома упорається з господарством, дітьми. А коли наскочить ворог, то візьме в руки зброю. Чоловік жінку дуже поважав, радився з нею. Бувало, що й побоювався трохи. Якщо ви слухали оперу «Запорожець за Дунаєм», то пригадайте, яку норовливу дружину Одарку мав козак Карась.
— І в нас так було в самурайських родинах: чоловік ішов воювати, і хто охороняв хату? Жінка — така витончена, тендітна, дуже культурна. Але який міцний дух вона мала! В Японії навіть побутує такий термін — «дружина самурая».
— Коли ми вже завели мову про жінок, то хотілося б запитати Вас про гейшу, яку так по-різному трактують, часто вкладаючи в це поняття тільки еротичний підтекст.
— Ні, це зовсім інакше. Слово «гей» — означає служіння культурі, мистецтву, талант. Гейша обов’язково вміє танцювати, співати, грати на інструменті, бути начитаною. Якщо вона спілкується з політиками, економістами, їй потрібно розуміти, про що вони розмовляють. Тільки висококультурна, обдарована жінка може стати гейшою. Є й еротичний десь момент, але це не обов’язково.
— Я була на виставках японської кераміки, де експонувалися дуже цікавої форми модерні вази, чайники і також старовинні речі. Знаємо, що японська чайна церемонія — це ритуал, де кожному предметові надається особливе значення. Причому подивовує те, що, приміром, глиняну чашку родина зберігає кілька століть, це вже раритет. В Україні теж побутує здавна кераміка, наші гончарі ліпили не тільки ужиткові речі, а й для краси — а мисники з таким посудом були в кожній селянській хаті.
— Я бачив у Західній Україні багато кераміки, вона мені дуже подобається — такі яскраві узори. Є вона і в Центральній Україні, відчувається, що гончарство відроджується. А щодо японської чайної церемонії, то скажу таке: це передусім пригощання. Я запрошую людину прийти до мене через тиждень. Чому не завтра? Бо я спеціально для вас все дуже ретельно підготую. Пошукаю воду, найчистішу, найсмачнішу, квіти (може, ще зараз вони не цвітуть, але через тиждень розпустяться). В хаті я все приберу, куплю картину для вас або каліграфію. Тобто, це цілий обряд. Для чайної церемонії є спеціальний керамічний посуд. Глиняна чашечка — то моя душа, маленька космогонія. У чайник для запарювання я наливаю окріп і весь час помішую, щоби з’явилася піна — тоді напій найсмачніший. Під час чаювання треба мовчати.
— А ми дуже жваво балакаємо.
— Для гостя відкривають двері в сад, щоби він відчув його красу. Отже, картина, вода, одяг господаря, кераміка — господар усе це дуже ретельно продумає.
Ось така естетизація побуту…
— А що вам сподобалося чи ні в спілкуванні з українцями?
— Я часто буваю в гостях, мені до душі, що мої друзі, буває, й незнайомці, зразу звертаються до мене, розпитують, як мої справи, не залишають мене на самотині.
— А з їжі що вам до смаку?
— (Сміється, показує великий палець) О, борщ! Японці думають, що це російська страва. Дуже люблю традиційні українські вареники і ще квашені огірки — смачнющі. В Японії є соєвий суп, це як в Україні борщ, національна страва. Також суші, специфічна їжа, її споживають у нас кілька разів на рік, бо вона дуже дорога.
— А в нас «круті» наминають суші щодня.
Як етнолог, ви, напевне, цікавитеся музеями просто неба — в Пирогові, Переяславі-Хмельницькому, Львові, бачили хати, привезені з різних регіонів України?
— Нещодавно видано в Україні книжку, де порівнюються японські та українські хати. Вони дуже схожі.
— Невже? Але ж у вас паперові перегородки між кімнатами, немає стін.
— Сільські хати майже однакові, структура, ідея — та сама.
— У нас була неодмінно піч, домашнє вогнище, довкола якого гуртувалася вся родина.
— В Японії те саме. Піч (камаду) — це центр хати, її не можна занехаяти, сварити. Взагалі і у вас, і в нас — піч, вогнище — це символ предків. В японській хаті нема стін, але якщо збирається багато людей, то перегородки розсовуються. Що ще спільного — покуть: в Україні обов’язково висить ікона, у нас — маска, правда, не така гарна, як образ. Ця маска означає дух вогню, домовика в хаті.
— Як ваші батьки ставляться до захоплення українознавством?
— Часто переживають, що я тут живу. Взагалі спочатку мені було важко, я довго не міг захистити дисертацію, бо начальник відділу Міністерства освіти та науки не хотіла приймати мої документи: мовляв, вони оформлені не так, як в Україні. Я відчув бюрократичний підхід чиновника.
Мені дуже допомогла нині вже покійна Лідія Францівна Дунаєвська, мій керівник, завідуюча кафедрою фольклористики Київського університету імені Т. Шевченка. Без неї я б нічого не зробив. І також вдячний Ганні Скрипник, директорові Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнології, яка дозволила мені працювати в такому інституті — це для мене велика честь. Багато українців мені допомогли. А взагалі іноземцеві важко тут жити й працювати — бо існують різні формальності з документами, висока ціна за квартиру, майже як у Токіо. (Але ж там зарплати не такі, як тут). Люди бояться здавати житло іноземцям, мені пощастило, маю хорошу господиню, до речі, велику патріотку України.
— Чи є зацікавлення Україною в Японії?
— Прості японці плутають її з Росією. Ваші співвітчизники повинні відкрити світові свою культуру. До речі, в Японії живе багато українців, але вони не розмовляють по-російськи. Я ж вважаю, що пізнання української культури, традицій, звичаїв, принесло мені не тільки користь, а й велику насолоду.
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК