— Пані Валентино, коли почалося це захоплення?— Із 15 років. Леонід купив на свою стипендію фотоапарат «Зміна», він тоді навчався в техучилищі. Знімав усе, що бачив, але не так воно виходило, як хотілося. Він зрозумів, що шлях до майстерності тривалий. Згодом вступив заочно до Московського університету мистецтв на факультет художньої фотографії, відвідував у Києві заняття у фотоклубі, читав журнал «Советское фото», його підшивки й досі у нас зберігаються. Він міняв багато професій, починаючи зі столяра-червонодеревника і закінчивши головою правління «Українського професійного банку». Але завжди фотографія була для нього більше, ніж хобі. Куди б ми не їхали, де б він не йшов, при ньому була сумка з налаштованими фотоапаратами. Їхав уранці машиною на роботу, зупинявся на мосту Патона, бо ж який прекрасний схід сонця. Повертався додому, знімав веселку над Дніпром. Ми могли добиратися до дачі три-чотири години (а вона ж близько), бо Леонід весь час зупинявся: то запримітить якесь чудернацьке дерево, то визиркнуть на узбіччі оригінальні «сіамські близнюки — гриби» (так називається його світлина). Усе помічав… Сюжетів безліч — українське село, Ботанічний сад у різні пори року, древлянський край, портрети, макрозйомки. У серпні цього року відбулася його виставка в галереї: не те, що одну кімнату, весь Андріївський узвіз можна було б обвішати світлинами.
— Серед цих чудових робіт важко вирізнити якісь окремі. Однак мене найбільше вразили чорнобильські. Відчувається, що це не просто відсторонений глядач, а погляд через об’єктив милосердний, дуже емоційний.
— Леонід чотири рази їздив до радіаційної Чорнобильської зони в усі пори року, хоча наша сім’я була дуже проти цього — у нього хворе серце. Але він вважав, людям потрібно знати, що діється на цій ураженій атомною катастрофою землі. Коли назбиралося чимало світлин, став на чергу до престижної галереї мистецтв на Червоноармійській. І тільки у травні нинішнього року звідти зателефонували, та його вже не було в живих. Ми сіли родиною і почали думати, як зробити цю виставку. Назвали її «Наші долі чорнобильське горе колише». Вона відкрилася якраз на Страсну п’ятницю Великодня. Прийшло дуже багато людей, книга відгуків рясніє сердечними записами. Друзі писали: «Як нам тебе не вистачає, Льоню!»
— Валентино Федорівно, що найбільше Леоніда Анатолійовича вразило в радіаційній зоні?
— Як погубили землю! Закинуті хати, здичавілі садки, поспіхом залишені речі, листи, дитячі іграшки, ікони. Навіть побачив він на припічку горнятко смальцю двадцятирічної давності. Але Леонід знайшов і показав сюжети про те, що цей поліський край не вмер, що природа залишилася живою. Разом з лісниками-єгерями він облетів чорнобильську зону, із вертольота знімав заплави, ліси, поміж яких в’ється річка Уж. Там позаростали стежки, повернулися лосі, ведмеді, вовки. В зону завезли з Асканії Нової коней Пржевальського, вони тут розмножилися, розділилися на два табуни, б’ються з вовками, охороняючи своїх лошат. Є в Леоніда така світлина «Коні Пржевальського — господарі Чорнобиля».
Їхав тими дорогами, де дуже висока радіація: якось вони натрапили на роги оленя, поклали на них дозиметр і його зашкалило. Є така в нього фотографія. Коли траплялися чисті місця, можна було багато знімати. Заїжджали до «самоселів», що, не витримавши розлуки з рідними домівками, повернулися назад. Леонід їх фотографував і обов’язково наступного разу привозив світлини.
— У Чорнобильській зоні щороку працює експедиція МНС, яку очолює пан Омеляшко, з нею часто буває Ліна Костенко. Вона досліджує такий цікавий пласт нашої культури як поліський етнос. Чи Леонід Анатолійович контактував із ними?
— Він зустрічався з Ліною Василівною на минулорічній виставці в Музеї друку та книги. Вони розговорилися на цю тему, Леонід зробив її портрет. Тоді й задумали спільний проект, де б поетичні рядки озвучували світлини, згодом мав вийти фотоальбом. Мала відбутися їхня зустріч… Я шукаю нагоду побачити Ліну Василівну, показати їй Леонідові світлини про чорнобильське Полісся.
На його посмертній виставці люди говорили, що бачать не тільки трагедію, а й красу природи, яка переборює екологічну катастрофу. Є такі світлини, де видно дороги, що вже заросли, асфальт, крізь який пробиваються пагінці. Садки стали густезними гаями, що пооточували покинуті села.
— Газети писали про мародерство в зоні.
— Леонід зробив аерозйомку звалища радіоактивної техніки на вирубаній ділянці лісу — сюди завезли вертольоти, автобуси, якими користувалися під час ліквідації катастрофи. Це унікальне фото. Леонід довго вагався, чи можна показувати цю потужну техніку, щоби й не вивезли. Зрештою, її вкрали і без цієї фотографії. Є ще світлини, як у закинутих плавнях браконьєри ловлять рибу, навіть номери їхніх машин видно.
Пролітали вони над руїнами Старовірчого монастиря, що під Чорнобилем. Від лісників він почув таку історію. Колись це був діючий жіночий монастир. У часи правління комуністів-атеїстів його спіткала така ж трагічна доля, як і тисячі інших храмів. Черницям наказали покинути обитель, а в разі непослуху їм погрожували розправою. І ось одного дня вони щезли, думали, що пішли в ліс. У храмі зробили склад. Десь через півроку хтось заглянув на горище і побачив, що в гробах лежали мощі цих мучениць, які не відреклися від віри. Цю історію передавали з уст в уста. Леонід сфотографував руїни монастиря.
Він хотів зробити виставку, де б в об’єктив його камери потрапили віруючі різних конфесій, бо дуже толерантно ставився до релігійного вибору людини. Був він побожним, знав Біблію від початку до кінця, не лягав спати, поки не прочитає сторінку цієї Книги книг…
Пам’ятаєте, у 2004 році збіглося святкування православної, католицької та єврейської Пасхи. Леоніда це наштовхнуло на думку побачити Єрусалим, святі місця. Тоді був організований такий пасхальний тур. Ми поїхали туди, мені ще за місяць снилися святі місця. Коли піднялися там на гору і я побачила Єрусалим, то згадала свій сон. Леонід знімав його панораму, паломників, Стіну плачу, храм Гробу Господнього, запалення Вічного вогню.
— Це якесь незбагненне диво!
— Він з’являється в повітрі і паломники запалюють від нього свічки. Леонід зробив багато світлин, частину з них я розмістила на виставці про віру: нехай люди, оглядаючи його роботи, знають, що Бог єдиний для всіх.
Коли приїхав до Києва Папа Іван Павло другий, ми вночі пішки йшли до стадіону «Чайка». Була маса людей, і серед них погляд Леоніда вихопив дуже колоритну постать старого чоловіка з довжелезними вусами, у вишиванці. Назвав цю світлину «Помітний українець», вона обійшла багато виставок і завоювала дипломи.
— Роботи вашого чоловіка, Валентино Федорівно, важко назвати фотографіями — це музейні картини, де композиція, вдало знайдений ракурс, ефектні світлотіні створюють емоційне враження.
— Леонід був дуже вимогливий до себе, багато читав, учився — майстерність прийшла з роками. Він хотів видати книжку про мистецтво фотографії. Був прихильником реалізму ( і це не архаїзм), а не тої фотографії, де на комп’ютері можна зробити, приміром, яскравого метелика і скласти якусь віртуальну історію. Леонід показував дійсність, цей ручний друк тепер витісняє техніка. В Києві залишилася тільки одна фотолабораторія ручного друку. Але в Європі вважають, що справжнім мистецтвом є ручний друк, бо невідомо, чи зберігатиме колір цифрове фото.
Я хочу зробити виставку в київському зоопарку, у мого чоловіка багато фото про тварин. Він дуже любив звірів, весь час їх знімав. То міг бути хом’ячок на дитячій долоні, ящірка, вуж, слон на водопої в Шрі-Ланці. Дуже багато їздив. Коли побував у Синаї, де переважно кам’яний ландшафт, сказав: «Скільки б я не подорожував, але найкраща земля в світі — Україна». Тому вболівав за її природу, яку так бездумно знищують люди. На одній із його світлин можна побачити озеро, з якого випустили воду, все дно його вистелене загиблими мідіями. А вони прочищали, фільтрували цю водойму. Озеро перезимувало, туди знову запустили воду, але вже немає там ні мідій, ні раків — цих біологічних індикаторів чистоти.
— Пані Валентино! Крім такого пристрасного захоплення фотографією, багато часу, певне, забирала й робота в банку.
— Йому страшенно не вистачало часу, спав по 3-4 години. Яке серце могло витримати таке навантаження! Серце його зупинилося, не витримавши такого ритму життя.
— Як сталася ця трагедія?
— Коли Леонід почув, що на Соловки збирається українська делегація, щоби відкрити пам’ятник жертвам політичних репресій, він загорівся: «Я теж туди поїду!» «Хто тебе одного туди відпустить?— відговорювала я його. — Якщо візьмеш мене, то хоча б тобі сумку носитиму, все запишу». Він погодився, мене включили до складу делегації. І раптом я захворіла на запалення легенів і потрапила до лікарні. А спека тоді стояла до 40 градусів. Леонід прибігав до мене, готувався до поїздки, встигав на дачу поїхати, поспілкуватися із бджолами. Йому запропонували летіти на Соловки, а вже там з’єднатися з делегацією, але він відмовився. Очолював групу колишній політв’язень Василь Овсієнко. Леонід купив величезний коровай, калину.
Їхали вони в задушливому автобусі без кондиціонера. Завернули на Поділ до церкви, де отець Володимир Черпак відправив службу Божу. Леонід мені зателефонував, голос був такий радісний. Пообіцяв, що відпочине в автобусі. У Петербурзі він цілий день ходив по місту, знімав, записував усе на диктофон. Як згадували учасники групи, часто відставав від них. Думали, що йому хочеться побути на самоті. Насправді, важко було нести сумку з фотоапаратами, переносити спеку. Але він був настільки делікатний, що не хотів нікого турбувати. Коли група вночі сіла в автобус, що прямував до Петрозаводська, йому стало зовсім погано. І він знову мовчав, поки попереду не почули, що він задихається. Зупинили автобус, і нікому не спало на думку залишити його в Петербурзі, зателефонувати. А коли подзвонили, приїхала швидка, він був уже мертвий. Леонід умирав на очах своїх супутників.
— Отакою була його остання дорога на Соловки…
— Він дуже прагнув туди потрапити. У мене Соловки викликають такий біль (плаче). Залишилася тільки мрія і ось… авіаквиток на зворотню дорогу.
Мені в лікарні сказали цю страшну звістку. Я рвалася поїхати туди, не пустили. Забирали Леоніда його брат і друзі, перевезли через три кордони в цинковому гробі. Група поїхала далі, вручала на Соловках його коровай із кетягами калини, його картини. Є у Леоніда така прекрасна світлина «Дорога в небо». Наче про нього знята.
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК