Насправді ж, така реформа залишається дуже актуальною для України. І, на щастя, нинішній уряд добре це усвідомлює. Новопризначений віце-прем’єр-міністр, міністр будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства Володимир Рибак прямо заявив в одному з недавніх телевізійних інтерв’ю, що впритул займатиметься проблемою адміністративно-територіальної реформи і використає для цього всі напрацювання групи Романа Безсмертного.
Однак навколо реформи в суспільстві точиться чимало чуток, здебільшого суперечливих, і люди вже з острахом ставляться до нововведень у місцевому управлінні. На переконання голови Центру політико-правових реформ Ігоря Коліушка, треба розмежувати мету та засоби адміністративно-територіальної реформи. Тоді люди зрозуміють її суть і перестануть вірити чуткам та «страшилкам». Мета проста, підкреслює Коліушко, максимально наблизити всі базові послуги до людей. Закон про місцеве самоврядування проголосив багато хорошого і прогресивного, але поступово повноваження й ресурси — все перейшло до місцевих держадміністрацій. Сьогодні в розпорядженні сільських громад немає нікого і нічого: ні землеміра, ні міліціонера, ні лікаря. За будь-якою довідкою чи послугою необхідно їхати в райцентр. А насправді всі життєві питання повинні вирішуватися на місці, у громаді — незалежно від того місто це чи село.
Тому завдання адміністративно-територіальної реформи чітко сформульовані: створити такі умови, аби на рівні громади забезпечити вирішення проблем дитячого дошкільного виховання, початкової та загальної освіти, догляду за інвалідами і особами похилого віку, санітарного контролю, профілактики та первинної медичної допомоги, організації торгівлі товарами першої необхідності, планування використання землі, охорони довкілля, будівництва житла, комунального забезпечення, ветеринарного контролю, організації дозвілля тощо.
Треба сказати, що Роман Безсмертний займався питаннями адміністартивно-територіального реформування ще з часу ухвалення Конституції України — 1996 року. Як народний депутат він вносив проект закону про адміністративно-територіальний устрій. Отже, коли в березні 2005 року Безсмертний вперше зібрав робочу групу і почалося обговорення, то склалося враження, що існує доволі високий рівень поінформованості. Тоді й було зроблено висновок, що вся країна сприймає такі ідеї, але насправді це стосувалося фахівців, людей, які цікавилися цією темою.
Найбільше страхів викликають чутки про те, що масово закриватимуться сільради, багато сіл (мало не третина) будуть приєднані до інших населених пунктів. Які ж реалії? Сьогодні в Україні існує понад 11 тисяч суб’єктів місцевого самоврядування. Але майже третина з них опинилися в такому стані, коли єдиною бюджетною установою там є сільська рада і немає жодних послуг для жителів. Кому і для чого це потрібно? Ми повинні встановити, вважає Ігор Коліушко, територіальну основу, на якій надаватимуться всі необхідні послуги. А для цього потрібно, щоб місцеві громади мали власні доходи, які б становили від 40 до 60 відсотків бюджету. А решта коштів надходила через трансферти. Але вони мають бути цільовими, на першочергові потреби, а не, скажімо, на новорічні феєрверки.
У невеликому селі теж можна відкрити школу, але там повинні бути повноцінні класи і відповідне педагогічне навантаження. Тоді є сенс платити зарплатню вчителям та утримувати приміщення. Якщо взяли на роботу землеміра, то він теж повинен мати відповідний обсяг роботи. Це стосується фельдшера, бібліотекаря тощо. Один з принципів місцевого самоврядування полягає в тому, що воно повинно мати достатні підстави для свого існування. Воно не може бути повноцінним в населеному пункті, де залишилося 200 чи 300 мешканців.
У результаті дослідження, проведеного Асоціацією міст України та громад, було встановлено, що оптимальна кількість жителів населеного пункту має становити 4-5 тисяч осіб. У такому разі, як правило, є можливість утримувати весь набір необхідних послуг. Робоча група, яка готувала проект реформи, потім використала матеріали цього дослідження. До уваги брався й досвід багатьох країн, зокрема, Латвії, Литви, Польщі, Данії, де нині триває другий етап адміністративно-територіальної реформи. Наприкінці минулого століття там провели перший етап, подібний до того, який планується зараз у нас. А сьогодні вони вже укрупнюють території до 20 тисяч жителів.
Безумовно, для проведення адмінреформи потрібні гроші, але не такі фантастичні (мільярди гривень), як іноді про це говорять. Реально гроші потрібні тільки на адміністративні заходи, виготовлення документації, картографічні роботи тощо. Однак, за розрахунками, реформа дасть Україні чималу економію коштів за рахунок скорочення державного управління та зменшення кількості посадових осіб у кожному районі.
Ясна річ, чиновникам районного рівня це не подобається. Адже райдержадміністрації будуть ліквідовані і їхнім керівникам доведеться іти на вибори, доводити, що вони чогось варті й домагатися, аби люди обрали їх до райради. Невдоволені і сільські голови тих малих сіл, які стануть частиною більших населених пунктів, бо посади цих керівників теж ліквідують. Хоча їм можна поки що не хвилюватися: є думка, що й там сільського голову однаково обиратимуть, щоб він був представником інтересів своїх земляків.
На жаль, вже втрачено багато часу. Починаючи з 2000 року, наша країна переживала хоч і невеликий, та все ж таки економічний підйом. Окрім того, за цей період вже двічі відбулися вибори до Верховної Ради та місцевих органів влади. Однак згадана реформа так і не стартувала. Втім, зараз слід думати не про минуле, а про майбутнє. З цього треба виходити.
Однак навколо реформи в суспільстві точиться чимало чуток, здебільшого суперечливих, і люди вже з острахом ставляться до нововведень у місцевому управлінні. На переконання голови Центру політико-правових реформ Ігоря Коліушка, треба розмежувати мету та засоби адміністративно-територіальної реформи. Тоді люди зрозуміють її суть і перестануть вірити чуткам та «страшилкам». Мета проста, підкреслює Коліушко, максимально наблизити всі базові послуги до людей. Закон про місцеве самоврядування проголосив багато хорошого і прогресивного, але поступово повноваження й ресурси — все перейшло до місцевих держадміністрацій. Сьогодні в розпорядженні сільських громад немає нікого і нічого: ні землеміра, ні міліціонера, ні лікаря. За будь-якою довідкою чи послугою необхідно їхати в райцентр. А насправді всі життєві питання повинні вирішуватися на місці, у громаді — незалежно від того місто це чи село.
Тому завдання адміністративно-територіальної реформи чітко сформульовані: створити такі умови, аби на рівні громади забезпечити вирішення проблем дитячого дошкільного виховання, початкової та загальної освіти, догляду за інвалідами і особами похилого віку, санітарного контролю, профілактики та первинної медичної допомоги, організації торгівлі товарами першої необхідності, планування використання землі, охорони довкілля, будівництва житла, комунального забезпечення, ветеринарного контролю, організації дозвілля тощо.
Треба сказати, що Роман Безсмертний займався питаннями адміністартивно-територіального реформування ще з часу ухвалення Конституції України — 1996 року. Як народний депутат він вносив проект закону про адміністративно-територіальний устрій. Отже, коли в березні 2005 року Безсмертний вперше зібрав робочу групу і почалося обговорення, то склалося враження, що існує доволі високий рівень поінформованості. Тоді й було зроблено висновок, що вся країна сприймає такі ідеї, але насправді це стосувалося фахівців, людей, які цікавилися цією темою.
Найбільше страхів викликають чутки про те, що масово закриватимуться сільради, багато сіл (мало не третина) будуть приєднані до інших населених пунктів. Які ж реалії? Сьогодні в Україні існує понад 11 тисяч суб’єктів місцевого самоврядування. Але майже третина з них опинилися в такому стані, коли єдиною бюджетною установою там є сільська рада і немає жодних послуг для жителів. Кому і для чого це потрібно? Ми повинні встановити, вважає Ігор Коліушко, територіальну основу, на якій надаватимуться всі необхідні послуги. А для цього потрібно, щоб місцеві громади мали власні доходи, які б становили від 40 до 60 відсотків бюджету. А решта коштів надходила через трансферти. Але вони мають бути цільовими, на першочергові потреби, а не, скажімо, на новорічні феєрверки.
У невеликому селі теж можна відкрити школу, але там повинні бути повноцінні класи і відповідне педагогічне навантаження. Тоді є сенс платити зарплатню вчителям та утримувати приміщення. Якщо взяли на роботу землеміра, то він теж повинен мати відповідний обсяг роботи. Це стосується фельдшера, бібліотекаря тощо. Один з принципів місцевого самоврядування полягає в тому, що воно повинно мати достатні підстави для свого існування. Воно не може бути повноцінним в населеному пункті, де залишилося 200 чи 300 мешканців.
У результаті дослідження, проведеного Асоціацією міст України та громад, було встановлено, що оптимальна кількість жителів населеного пункту має становити 4-5 тисяч осіб. У такому разі, як правило, є можливість утримувати весь набір необхідних послуг. Робоча група, яка готувала проект реформи, потім використала матеріали цього дослідження. До уваги брався й досвід багатьох країн, зокрема, Латвії, Литви, Польщі, Данії, де нині триває другий етап адміністративно-територіальної реформи. Наприкінці минулого століття там провели перший етап, подібний до того, який планується зараз у нас. А сьогодні вони вже укрупнюють території до 20 тисяч жителів.
Безумовно, для проведення адмінреформи потрібні гроші, але не такі фантастичні (мільярди гривень), як іноді про це говорять. Реально гроші потрібні тільки на адміністративні заходи, виготовлення документації, картографічні роботи тощо. Однак, за розрахунками, реформа дасть Україні чималу економію коштів за рахунок скорочення державного управління та зменшення кількості посадових осіб у кожному районі.
Ясна річ, чиновникам районного рівня це не подобається. Адже райдержадміністрації будуть ліквідовані і їхнім керівникам доведеться іти на вибори, доводити, що вони чогось варті й домагатися, аби люди обрали їх до райради. Невдоволені і сільські голови тих малих сіл, які стануть частиною більших населених пунктів, бо посади цих керівників теж ліквідують. Хоча їм можна поки що не хвилюватися: є думка, що й там сільського голову однаково обиратимуть, щоб він був представником інтересів своїх земляків.
На жаль, вже втрачено багато часу. Починаючи з 2000 року, наша країна переживала хоч і невеликий, та все ж таки економічний підйом. Окрім того, за цей період вже двічі відбулися вибори до Верховної Ради та місцевих органів влади. Однак згадана реформа так і не стартувала. Втім, зараз слід думати не про минуле, а про майбутнє. З цього треба виходити.