Задля цього він самовіддано кинувся вивчати безліч наук, державотворчий досвід людства від найдавніших часів, закінчив філологічний та юридичний факультети Паризького університету, здобув третю вищу освіту у Школі політичних наук, написав і опублікував десятки праць, у яких ствердив своє право на найвищий пост країни й роль лідера нації.
Отож коли Міттеран заявив власну кандидатуру під час президентських виборів 1981 року, французький народ прекрасно знав, що це за людина й чого вона варта. Французи не обирали «кота в мішку» й не тратили шалені гроші на помпезно-буфонадні передвиборчі заходи, їм не треба було упродовж кількох місяців переживати агітаційну канонаду у виконанні «груп підтримки» того чи іншого кандидата, й телевізори їхні не розжарювалися від агітаційної тріскотняви та ошаленілих фізіономій претендентів на тамтешню булаву. Французи не мали в усьому тому анінайменшої потреби! Зате вони мали гідного співгромадянина, який свідомо й ґрунтовно готував себе до великої й відповідальної місії. І вони не помилилися.
Франсуа Міттеран блискуче керував країною упродовж кількох конституційних термінів, ще більше згуртував націю у надскладних умовах тодішнього міжнародного становища, зміцнив економіку й міжнародний престиж своєї вітчизни, мав величезний авторитет у світі й залишився у вдячній пам’яті народу як великий патріот, мудрий і вмілий керівник, інтелектуал й інтелігент найвищої проби: сам він зізнавався, що найбільше у світі полюбляє бібліотечну тишу та шелест раритетних фоліантів…
З невимовною гіркотою в серці думаю про те, який вигляд на цьому блискучому тлі мають усі наші три президенти. Здавалось би на перший погляд — то особиста проблема кожного, хто йде в публічні політики і владці. Але як вона трагічно переростає у проблеми нації й країни!
Так, можна пристати на думку, що теперішні наші державники народились й сформувались як особистості за часів попереднього режиму. Тоді про служіння Україні, тим більше незалежній, нікому й на думку не спадало, і вони не готували себе заздалегідь до ролі «батьків нації». І на історичному повороті української долі їм випав щасливий лотерейний квиток. Нестача надійних високопрофесійних державницьких кадрів породила дефіцит справжньої конкуренції в боротьбі за «папаху». Відтак Дамокловим мечем над незалежною Україною нависає прокляття віддавати перевагу щоразу не кращому варіанту серед гарних, а вибирати менше зло з-поміж кількох.
Очевидно, справжні керманичі країни десь іще тільки нарощують інтелектуальні, політичні, моральні, вольові м’язи, і розквіт України настане тільки тоді, коли народжені в нову епоху доростуть до усвідомлення, що керувати державою «на шармачок», без відповідних знань і належної підготовки — не тільки не порядно, а й злочинно.
У російського прозаїка Даниїла Граніна є роман «Іду на грозу», а в ньому — епізод: Берія приїжджає інспектувати групу вчених, котрі виконують надважливе урядове доручення. І коли Берія почав «навчати» академіків і докторів наук, що вони мають зробити для прискорення виконання завдання, один учений не втерпів і поставив грізного можновладця на місце: «Товаришу комісар, я так розумію — ви моїх праць у цій галузі не читали. Насмілюсь зауважити, я ваших теж не читав». Берії нічого не лишалось, як проковтнути шпичака, бо й справді його наукових опусів у природі не існувало.
Проектуючи наведений приклад на наше сучасне українське буття, запитаймо: хто й коли читав які-небудь теоретичні дослідження щодо шляхів розвитку суспільства та сфер його життєдіяльності в авторстві Леоніда-першого й Леоніда-другого, Віктора Федоровича й Віктора Андрійовича, Олександра Мороза і Петра Порошенка, Миколи Азарова і Євгена Кушнарьова, Юлії Тимошенко і Петра Симоненка, Івана Бокия (чи Бокого?) і Адама Мартинюка (імена та прізвища кожен читач може доточити самотужки)? Чим вони підтверджують свої амбіції лідерів народу, на кожному кроці повчаючи його, як жити і що робити? Спитаймо прямо: чим вони розумніші за решту співгромадян? Та тим, що волею жеребу їх винесло на вершечок владної піраміди, і вони свято увірували у своє «вище обранство», «месіанство» й «харизму». Хоча насправді більш-менш серйозних аргументів на підтвердження власних амбіцій у них немає.
Скажімо, вся «ідейно-теоретична спадщина» не вельми шанованого Леоніда Макаровича вмістилася в одну з присмаком єзуїтства фразу «маємо те, що маємо», і вона ж у реальному повсякденні знайшла матеріальне втілення у вигляді наймасовішого виду транспорту — «кравчучки». От і всі плоди невсипущого дбання про народ!
Леонід Данилович збагатив і ощасливив вітчизняну науку про державотворення риторичною формулою поступу до щасливого майбуття «скажіть мені, яку країну треба будувати, і я будуватиму»; цей «батько нації» скінчив свої бурхливі прем’єрсько-президентські труди і дні, так і не втямивши, що він будував.
Чого вже ждати від регіональних інтелектуалів! У героя репризи Аркадія Райкіна «з тридцяти двох літер тридцять три в роті просвистували», а в пана «проффесора» у слові з трьох літер можна на чотири помилки натрапити. Ці «підковані» хоч із якого боку! Цим розкажи, що месьє Міттеран був закоханий у тишу бібліотек і шелестіння книжкових сторінок — вони в його бік покрутять пальцем біля скроні й подумають: «Лучше бы корефан делом занялся, делом!»
Либонь, саме через невсипущу зайнятість «дєлом» не «засвітилися» перед громадою своїми ідейно-теоретичними напрацюваннями та успішними практичними кроками у владі й інші персоналії сучасного українського політикума. Зате вони завжди готові взяти батіг і віжки в руки і з небаченим ентузіазмом покермувати рипливим, погано змащеним державним возом, у який упряжено вутлих коненят. Та не просто покермувати, а розігнати й розтрусити його так, аби на вибоїнах (дороги ж у нас самі знаєте які: у війну на них ворожі танки провалювались!) з того воза навипадало якомога більше добра, що його вони тут же підберуть собі.
Звідки ота їхня самовпевненість, менторський тон, привласнення собі істини в останній інстанції? Звідки звичка слухати лишень самих себе й «радитися» виключно з самими собою? Ви ж погляньте: країною керують кілька закритих акціонерних товариств (олігархічних кланів) під вивісками політичних партій. До вирішення державних справ і розв’язання туго затягнених вузлів на шиї нещасної країни не допущено справжню еліту нації — наукову і творчу інтелігенцію, до голосу якої дослухалися, хоча й боялися її, навіть комуністичні вожді.
Про людське око при Президентові та уряді створено всілякі недержавні ради, комітети, комісії, списки їхній членів милують око й тішать душу авторитетними й популярними іменами діячів науки й освіти, культури й мистецтва. Проте хто й коли з можновладців по-справжньому радився з ними, брав їхню думку до уваги чи бодай відчував внутрішню потребу в такій пораді? Таку практику давно вже витурено на задвірки влади. Наші верховоди у всьому розбираються самі й розбираються найкраще!
От і «дорозбиралися»: протягом трьох місяців не змогли вималювати ані контурів помаранчевої коаліції, ані знайти спільне бачення, що ж у цій країні мають «будувати» (окрім, ясна річ, власної нерухомості та бізнесових структур). До всього ж, перегризлися за посади й тим остаточно переконали всю Україну, як її насправді люблять і з якою метою їм потрібен був Майдан.
Декотрі гостромисли кажуть: владу і слово для виступу не просять, а беруть. Може, й так. Але наше завдання — створити таку суспільну атмосферу, в якій владу могли б узяти (та ще й з нашого дозволу) тільки ті, хто вміє нею розпорядитися з найбільшою користю для країни й народу. Передумовою цього мають бути не привабливі, милі вухові популістські обіцянки (о, скільки їх лунало над Майданом!..) скороспілих вождів, не сама лиш нетерпляча сверблячка відчути в руці керівний скіпетр, а доказова й відома найширшим масам характеристика їхньої всебічної підготовленості до високих посад у владі, переконлива аргументація їхньої відповідності претензіям на булаву.
І, звісно ж, найпершим тестом у системі такого відбору має бути тест на патріотизм. Шкода, що його запровадження зостається для України нездійсненною утопією. Винаходу детектора брехні, на якому перевіряється істинність любові до батьківщини, ніхто не допустить. І хоч поет і переконує нас у тому, що «Народ не купиш на макуху» — йому можна заперечити словами іншого поета: «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та». Бо й народ уже не той! Його купують і на макуху продовольчих пайків, і звичайнісінькою готівкою, і безконтрольним розгнузданим зомбуванням так званим 25-тим кадром, на який у нас давно перетворено телебачення. Отож і торжествує фінал Пушкінового «Бориса Годунова», переданого страшними, трагічними й актуальними понині словами: «Народ німує».
Чи я глибоко помиляюсь?..
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ