Цей сплеск суспільної уваги до першого загальнонаціонального «круглого столу» — цілком закономірний результат тих шести годин, коли народ мав змогу побачити і почути своїх політичних лідерів. Те, що відбувалося «за лаштунками» — за закритими дверима — було лише закономірним продовженням того, що побачили всі. Звичайно частина глядачів стверджує, що «круглий стіл» був тільки виставою, щоб прикрити неприємний факт — створення «ширки» («широкої коаліції») — тобто входження в коаліцію з Партією регіонів та СПУ «Нашої України» та виключенням з гри КПУ. Частина буде викривати позицію президента або Тимошенко і посміхатись з Януковича. Але хотілось би звернути увагу на інше. Ні — не на формат обговорення. І не спробу «публічного» створення «широкої коаліції».
Здивував Ющенко. Президент вперше за півтора роки взяв на себе стратегічну ініціативу.
З цього приводу теж існує багато думок — хто був справжнім режисером дійства, тобто «круглого столу». Але зараз це вже не важливо — президент був і модератором, і головною дієвою особою на «круглому столі».
Після довгих місяців млявого обговорення формату коаліцій в кабінеті на Банковій Ющенко прокинувся і почав власну гру. 27 липня 2006 року ми побачили повернення Ющенка з темряви президентських кабінетів, з сутінків політичних кулуарів в образі, який народ запам’ятав з Майдану. Президент — був головним і домінуючим в дискусії.
Незважаючи на те, що за кулісами «круглого столу» «широка коаліція» вже склалася, і політики розподіляли позиції — на круглому столі склалася інша гра. Особлива гра президента. Ющенко не просто дискутував — він атакував потенційних союзників по коаліції, він вимагав висловити свої позиції щодо питань, які були запропоновані у вигляді універсалу національної єдності. І які питання?! Перелік цих питань не міг не здивувати ані присутніх, ані глядачів. Серед цілком загальних і типових — в Універсалі були пункти які стосувалися НАТО, російської мови, ЄЕП, європейської інтеграції. І, мабуть, це могло б бути тільки частиною гри перед виборцями, якби не позиція, яку демонстрував президент.
Ющенко не тільки впевнено і зрозуміло пояснив свою позицію щодо стратегічного курсу для України. Він почав дискутувати з тими, хто апріорі не міг поділяти його позицію — наприклад з Симоненком. Виникало запитання — «навіщо він це робить?»
При чому президент не хотів чути від політиків звичайні фігури політичної мови. Він полемізував з будь-яких більш менш спірних моментів і постійно запитував — «а що ви особисто думаєте?», «говоріть чесно» і т.д.
Складалося стійке враження — так Ющенко хотів показати країні хто є хто. Публічний формат загальнонаціональної політичної дискусії повинний був продемонструвати українському суспільству, що в діючому парламенті немає жодного політичного лідера, який міг би конкурувати з президентом в розумінні стратегії для України. Можна сказати — це вдалося.
І не тільки це. Президент ставив перед собою більш складні завдання. Під тиском неподоланних обставин Ющенко змушений був почати діяти. Як політик Ющенко завжди ухвалював характерні рішення тільки в умовах жорсткого вибору — «сьогодні або ніколи». Такий час настав. Президент добре розумів, наскільки останні події навколо парламенту — створення антикризової коаліції — закріплюють на інституційному рівні розкол України.
Враховуючи регіональні особливості голосування, ситуація складалася таким чином, що з переходом в опозицію одночасно і БЮТ, і «Нашої України» — практично більшість виборців Заходу і Центру країни (читай виборців Ющенка) втрачала можливості впливу на політику. І в цих умовах співпраця президента з коаліцією була б постійним актом зради.
Перебувати в спільній опозиції разом з демократичними силами президент не міг — це означало фактичну реалізацію «сценарію Кремля» та фактичний розкол України.
Таким кроком президент не визнав би правлячу коаліцію і міг би обмежити поле свого впливу де-факто на весь Південно-Східний регіон. Це остаточно підняло б стіну між Заходом та Сходом України, і могло б стати першим кроком до фактичного розколу країни.
Ця небезпека зростала на ґрунті конституційних змін, які в умілих руках Мороза слугували інтересам антикризової більшості для узурпації влади в парламенті.
А в поєднанні з практикою політичної корупції антикризова більшість могла в перспективі кількох місяців стати конституційною. Що означало б не тільки повну втрату контролю за діями більшості з боку президента і опозиції, але й втрату влади для президента в 2009 році (обрання Президента в парламенті) і перспектив для демократичних сил та демократії загалом.
Цей сценарій вже почав реалізовуватися антикризовою коаліцією. При чому при повній підтримці виборців на Сході і Півдні.
Єдиною альтернативою цьому міг би бути розпуск парламенту, який пропонували Тимошенко і БЮТ. Однак, соціологія чітко показувала тенденцію — електорального домінування Партії регіонів і втрати довіри до «Нашої України» і президента. До цього слід додати загалом негативне ставлення більшості виборців до розпуску. Ситуація змусила Ющенка шукати інші шляхи виходу. Загальнонаціональний «Круглий стіл» і став такою відповіддю.
ЧОМУ САМЕ «КРУГЛИЙ СТІЛ»? В ЧОМУ БУВ СТРАТЕГІЧНИЙ ЗАДУМ ЮЩЕНКА, ЯКЩО ВІН БУВ?
Нині переговори зайшли в тупик. І це може свідчити лише про одне — Ющенко тримає позицію. Тобто вона є. Її формулу Ющенко і представив на «круглому столі» — «політична платформа єдності нації — потім новий формат коаліції». Саме створення спільного стратегічного курсу, на думку Ющенка, могло б гарантувати єднання України і не дозволило б вийти з цього формату жодній політичній силі коаліції. А головне — припинило б руйнівні процеси в політичній системі — сепаратизм та узурпацію влади у парламенті. При цьому відмову політиків від спільного політичного документа і визначення спільної стратегії Ющенко розглядав і розглядає як крок до розпуску парламенту. Він чітко заявив, що залишає за собою таке право.
Однак, ніхто з учасників зустрічі не був готовий до того, що президент вийде за межі необхідного для легітимації «широкої коаліції» формату і почне власну гру. Янукович та представники Партії регіонів були налаштовані пережити цю публічну виставу як необхідний акт легітимації «широкої коаліції», яка була вже погоджена і узгоджена з «Нашою Україною» у закритому форматі переговорів і зафіксована у розподілі посад і в закритих «протоколах».
На обличчі Януковича, який майже відчув себе прем’єром, читалося повне нерозуміння позиції президента. Він не був готовий до того, що «круглий стіл» — буде чимось більшим ніж виставою перед виборцями. Як актори прийшли на такий формат вистави і представники СПУ та КПУ. Чітко розуміла свою роль і Тимошенко. Для всіх, включаючи організаторів «круглого столу» з боку «Нашої України» та секретаріату, «круглий стіл» був ПР-акцією. Але не для Ющенка.В якусь мить стало зрозуміло — він «побачив світло в кінці тунелю» і не захотів грати в чужу гру. Сталося те, що і повинно було статися у випадку з Ющенком. Чим більший тиск і агресію виявляли Регіони і К — тим більш стійким і впертим у своїй позиції ставав президент. В ситуації втрати — не тільки влади, але й потенційно, країни — Ющенко знову відчув свою місію. Так було в 2004 році. І той, хто пам’ятає ті часи, був би дуже обережним з президентом. Політика шантажу і тиску на його позиції — найгірша стратегія для того, щоб досягти його прихильності.
Чим більше часу проходять переговори, тим більш зрозумілим стає факт — надії політиків домовитись про «коаліцію єднання» під «дахом» президента не справдилися.
Важко сказати, чи був у президента такий стратегічний задум, однак на практиці його стратегія набуває все більш чітких ознак. Свідомо втягуючи опонентів в дискусію, Ющенко прагнув показати виборцям Партії регіонів — якими є насправді позиції їхніх представників. Вимога підтримати універсал з суто євроінтеграційною і НАТівською позицією була не тільки тактичним кроком для витискання КПУ з коаліції.
Підписання такого універсалу Партією регіонів і СПУ означало б, що вони зрадили своїх виборців і відступили від позицій, на яких вони будували свою перемогу. Але головне в цьому задумі було інше. Інтуїтивно Ющенко розумів — змусити політиків погодитись на спільний стратегічний курс — означало б зняти найбільш гострі питання, які розколюють суспільство — мова, НАТО, ЄЕП, євроінтеграція, нейтралізувати опонентів, розпорошити консолідований електорат Партії регіонів і тим самим зняти загрозу суверенітету України.
Чи вдалося реалізувати цей задум Ющенку? Регіони зрозуміли цей задум вже наприкінці засідання і використали типовий апаратний хід — вихід з публічного формату дискусії. В цьому були зацікавлені і всі інші політичні учасники.
Але питання сьогодні вже не в них. Хід за президентом. Сьогодні питання лише в тому — чи готовий він поступитися своєю позицією, своєю місією? Чи піде він за бажаннями політиків, які вже провели переговори і досягли взаємовигідних домовленостей і змінить позицію? Сьогодні все залежить від політичної волі Ющенка.
У випадку, якщо президент поступиться своїми принципами, і Регіони не підпишуть Універсал у президентському варіанті — ні «круглий стіл», ні його полеміка не будуть мати жодного сенсу. Замість національної єдності і примирення ми отримаємо звичайну «ширку» — коаліцію олігархів Сходу і Заходу, і Юлія Тимошенко виявиться правою на всі 100 відсотків. Це буде зрада «Нашою Україною» своїх виборців. Тінь якої впаде і на президента.
Сьогодні, поки у президента ще є час, і він ще впливає на процес, необхідно довести свою справу до кінця. І виконати те, що він обіцяв — без єдиної національної платформи не може бути і коаліції. Тоді розпуск. І Ющенко залишив за собою такий варіант.
Це важкий для нього вибір. Хоча б тому, що значна частина суспільства може не сприйняти його. Але це правильний вибір — бо він закриває сторінку «політичної зради» і «зрадників»; відкриває новий політичний етап, і дає ще один шанс для демократичного вибору і для нових політиків.
І шанс для незалежної України.
Вікторія ПІДГОРНА,
Центр соціально-політичного проектування