Коли при останніх виборах до австрійського парламенту (1912 р.) було вибрано українських послів (у Галичині разом з Буковиною) всього 26 душ, то багато хто з нас, жалкуючи, казав: «Боже, як же мало!.. Яку ще малу силу мають там українці!».
А що ж казати про вибори до нашого «парламенту», коли тепер, до 4-ї Думи, не вибрано ні одного депутата українського, себто такого, що осібний гурт виборців-українців поставив би яко свого відпоручника, що заступив би їх, що мав би своїм обов’язком і бажанням дбати в Державній думі перше всього про справи України.
Ні одного — на 442 вибраних депутатів!..
А тим часом Галичина — се країна завбільшки з одну нашу губернію. Ми ж тих українських губерній налічуємо більше десятка. І вся оця величезна країна не спромоглася поставити до Державної думи ні одного посла!..
Се вже найвиразніша відповідь на питання: чи є в нас якась там наша свідома сила, чи нема?.. Так, мусимо признати на сей час наше безсилля, наше велике безсилля!..
Як же воно так сталось? Дуже просто: ще дуже мало серед української людності (не тільки серед темної, а й серед освіченої) свідомих українців, — свідомих свого національного прихилля, права й обов’язку. Страшенно мало навіть і в свідомих наших людей — ретельності, завзяття в простуванню до своєї мети.
Багато пошкодило й те, що в головах сидить ще не вибитим цвяхом та думка, що «все одно й інші поступовці — росіяни чи жиди — можуть так само дбати про наші справи, як і наш депутат». Думка смішна, бо з якої ж би то речі хтось там став так само дбати за когось іншого, як міг би дбати він сам?! Одначе й найщиріші українці, наприклад в Одесі, кидалися при виборах то туди, то сюди, шукаючи тих дивних друзів, і прилучалися то до росіян-«кадетів», то до соціал-демократів, а при тім чогось особливо охоче віддавали свої голоси — жидам: то Жаботинському (се пак «любимець» поступових українців!), то Сльозбергові, то ще якомусь!.. За свого ж українця, п. Луценка, подано було так мало голосів, що не хочеться про це й згадувати!.. (Його пак «подолав» на передвиборчих зборах — жид Сльозберг).
Правда, всіх поступовців на виборах в Одесі подолали наостанку праві, але се вже інша річ; що ж до українців — то правим не було великого клопоту й боротися з ними... Українці розрізнилися — і самі себе подолали!
В Харкові було ніби краще, але не дуже, бо хоч за українських кандидатів там подано більше голосів (скілька сотень), але все ж український кандидат не пройшов ні один, навіть такий відомий у Харкові діяч, як п. Міхновський. Ну, та все ж хоч люди побачили, що єсть якісь-то виборці-українці, що настає якась там своя українська сила.
Власне, на сій думці й треба спинити нашу увагу: наша сила ще мала, дуже мала — се тепер виявилось зовсім виразно; але не «пускатися на дно», а дбати треба про те, щоб тая сила збільшилась. Тоді ніякі зловжитки на виборах, ніякі ворожі заходи тієї сили не переможуть, вона виявиться у відповідній мірі. Боротьба партій при виборах ведеться всюди на світі, а перемагає партія найдужча.
Погадаймо ж і се: адже, заважано, чинено перешкоди на виборах — усім поступовцям, усім виборцям, прихильникам іншої національності, опріч «истинно-русской»; одначе якимсь-то чином пройшло і в 4-ту Думу — 15 депутатів-поляків, скілька жидів, грузинів і інших. Навіть малесенька нація, така як киргизи, матиме своїх заступників у Думі! Тільки «українського посланця» в нашому парламенті не буде ні одного!
Чого ж можемо сподіватися собі від того парламенту?..
Перше всього, чого взагалі можна сподіватись від 4-ї Думи? Невідомо з якої речі, деякі часописи кажуть, що 4-та Дума все ж надійніша, ніж 3-тя, бо, мовляв, на сей раз поменшало число правих депутатів. Але ж праві партії тільки трохи позміняли свої назви! Про що ж тут «кращеє» говорити?!. Поступових депутатів тепер налічується на 442 душі — всього 140, менш, ніж було в 3-ій Думі.
Що ж до української справи, то в 3-ій Думі все-таки мовбито був хоч один «наш» українець-депутат — п. Лучицький, поставлений Києвом; не яка там з нього користь була для нас, бо з нього був такий оборонець українських справ, «як з клоччя батіг», ну та «все ж таки» можна було на того «родом украинца», колишнього приятеля й товариша-громадянина найвидатніших київських діячів-українців, покладати надії; в одповідний час наші люди уважали себе в праві «підштурхнути» «свого українського депутата»: мовляв, «обізвися ж бо» за таку й таку нашу справу!
А тепер і такого депутата нема; отой «найбільший центр України», Київ, послав одного депутата правого, а другого — хоч і поступового, відомого професора Іванова, але... не українця, а росіянина, що стоїть хоч не праворуч від українців, та все-таки збоку, і сподіватися, щоб його серце якось-то особливо трепеталося за тим, що нам болить, звичайно, не можна.
А що ж говорити взагалі про поступових депутатів-росіян, що понаїздять зовсім і не з України? Під час якоїсь там пригоди вони можуть сказати про наші справи словами давньої байки: «А мне плакать стать какая? Ведь я не здешняго прихода!»...
Треба ж нам збільшувати свій «приход», тую свою парахвію. Власне тепер повинна особливо зміцнитися ця думка. Тепер, коли ми побачили таке наше страмовище! Навіть супроти киргизів — таке своє безсилля!
Біда наша в тім, що українська свідомість не розійшлася широко. Що вона розпорошена поодинокими зернами.
І як їх трудно знаходити, ті замерзлі, порізнені зерна!
Трудно, а треба.