Така вже ознака нашого часу: колишні інакомислячі, гнані і тавровані нині стають шановними людьми у суспільстві. Їхні ідеї, творчі здобутки дістають широке громадське визнання. За тоталітарного режиму він «скуштував» чимало лиха-переслідування, шельмування у пресі, багаторічне замовчування. Сьогодні Івана Дзюбу знають в Україні (і не тільки) як шістдесятника, як громадсько-політичного діяча, літературознавця, як автора блискучих есе, полум’яних промов, етапного твору «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Знають як гіганта українського відродження, як високошляхетну, одержиму щоденною працею Людину.
Нагадаємо читачам, що народився він 26 липня 1931 року в селі Миколаївці Волноваського району на Донеччині в селянській родині. 1949 року закінчив середню школу і вступив на факультет російської філології Донецього педагогічного інституту. По закінченні вузу викладав російську мову і літературу. Чотири роки навчався в аспірантурі Інституту літератури АН України. Від 1957 — редактор відділу літературознавства і критики видавництва «Дніпро», завідував відділом критики журналу «Вітчизна» (звільнений за ідеологічні помилки). У середині шістдесятих — літературний консультант у видавництві «Молодь» (звільнений за участь у протестах проти політичних арештів). Далі працював коректором в «Українському біохімічному журналі», редактором у видавництві «Дніпро».
Найпекельнішими були для Івана Дзюби 1972-1973 роки. Затримання, допити, вигнання із Спілки письменників України «за грубе порушення принципів і вимог Статуту Спілки письменників, за виготовлення та розповсюдження матеріалів, які носять антирадянський, антикомуністичний характер, виражають націоналістичні погляди, зводять наклеп на радянський устрій та національну політику партії, активно використовуються нашими класовими ворогами в боротьбі проти Комуністичної партії і Радянської держави». Як не прикро, але це рішення тогочасної президії Спілки письменників України було прийнято одноголосно.
У травні 1973 року його засудили на п’ять років позбавлення волі «За антирадянську діяльність». У кінці того ж року — звільнили через помилування. Тільки через сім років поновили в Спілці письменників України. Вимушений був працювати коректором, кореспондентом багатотиражної заводської газети. 1982 року Іван Дзюба перейшов на творчу роботу. У наступні роки видав книги: «Звичайна людина» чи міщанин?», «Грані кристала», «Стефан Зорян в історії вірменської літератури», «Автографи відродження», «Садріддін Айні», «У всякого своя доля», «Бо то не просто мова, звуки», «Застукали сердешну волю…», «Між культурою і політикою», «Спрага», «Україна перед сфінксом майбутнього», «З криниці літ», «Пастка: 30 років зі Сталіним. 50 років без Сталіна» та інші.
Зокрема, в літературно-критичних нарисах «Автографи відродження» (1986) висвітлюється становлення літератур народів СРСР, їхнє місце в загальнонаціональній культурі. У праці «У всякого своя доля» (1989) йдеться про стосунки Т. Шевченка зі слов’янофілами, ідеологами однієї з найвпливовіших суспільно-політичних течій в Росії середини ХІХ століття. Проаналізовано ідейну платформу слов’янофілів і Т. Шевченка, їхнє ставлення до народу і кріпаччини, царя і монархізму, православ’я, визвольного руху. Цей літературно-критичний твір 1991 року був відзначений літературною премією Фундації Антоновичів — відомої у діаспорі, услід за Василем Стусом і Ліною Костенко.
Важливо зазначити: все, що виходить з-під пера Івана Дзюби, не залишає нікого байдужим. Для одних його розважливе, глибоке слово звучить як одкровення, іншим ці слова ще недавно здавалися злочинним потрясінням. Не полишає відомий правозахисник, гуманіст, великий борець з радянським режимом і сьогоденні проблеми, що турбують суспільство. Так, у творі «Кавказ» Тараса Шевченка на фоне непроходящено прошлого» (1996) автор зупиняється на деяких російсько-чеченських відносинах. Книга написана російською мовою, щоб якомога більше людей, насамперед у Росії, змогли прочитати твір, відчути велич Тараса Шевченка, який першим став на захист волелюбних народів Кавказу.
Стосовно подальшого політичного орієнтиру України у найактуальніших питаннях сьогодення, зокрема реабілітації УПА та російської мови в республіці, Іван Дзюба стверджує: орієнтир один — демократичний образ мислення і демократичні форми його виразу. Ніколи не переходити до крайнощів, залишатися на виважених позиціях. Людей просто треба знайомити з історією. Щодо надання російській мові статусу державної скажу одне: елементарна справедливість вимагає, щоб державною мовою була українська. Російська мова ніколи у нас не притіснялася. Проблеми не прості, але треба виходити із логіки здорового глузду.
Іван Дзюба і сьогодні продовжує бути ідейно-естетичним і морально-етичним хребтом всього українського духовно-культурного буття, перебуває в епіцентрі духовного життя нації. У його виступах і нині звучить тріумфальне утвердження ідейної платформи «шестидесятників» — відродження української нації. Блиск його таланту в культурологічних дослідженнях, аналітичних літературно-критичних статтях, поважних і виважених рецензіях. Як знавець суспільних процесів, концептуаліст національно-духовного відродження, він уособлює мудру, нескорену, волелюбну Україну. Хоч до слави, посад, відзнак Іван Михайлович ставиться з іронічною поблажливістю, проте жоден культуролог, літературний критик, літературознавець не має такого міжнародного авторитету, світової слави.
…Радий, що доля подарувала мені зустріч з академіком, Героєм України І. М. Дзюбою. Напевне, він знав мене з публікацій у пресі, бо на титульній сторінці своєї книги «Пастка. 30 років зі Сталіним. 50 років без Сталіна» залишив напис: «Шановному Валентинові Олексійовичу з нагоди ближчого знайомства — на добру співпрацю. 06.05.03. І. Дзюба». Залишайтесь і надалі пане Іване глибоким, мудрим, правдивим. З ювілеєм Вас!
Валентин САНДУЛ
м. Київ