Про свій тернистий шлях розповідає пан Геннадій Струц.
— Пане Геннадію, розкажіть, будь ласка, чому Ви вирішили стати лікарем?
— Я народився 1967 року в Чернігівській області. Моя мама медсестра, тато — автомеханік. З дитинства прагнув займатися серйозною справою. Довелося обирати між юридичною та лікарською практиками. Батьки, особливо тато, наполягали на медицині. Протягом чотирьох років я вступав до Одеського та Івано-Франківського медичних інститутів. Коли не добрав одного бала, мені запропонували вступити на стоматологічний факультет, але мене вабила саме хірургія. Вже після армії вступив до Одеського медичного інституту імені Пирогова. Після закінчення стажувався в першій в Україні інтернатурі з нейрохірургії. Оскільки в Київському інституті нейрохірургії не було місця, мене з колегами відправили до лікарні швидкої медичної допомоги, де я зустрів завідуючого третьої нейрохірургії пана Ігоря Курільця. Застати його було майже неможливо — зранку до пізнього вечора він був у операційній. Коли йому доповіли про нас, дуже здивувався, адже перебував тоді у цілковитій ізоляції. Цей «дивак»-новатор запроваджував передові технології: вперше в Україні ним здійснювалися операції під операційним мікроскопом, а також стабілізуючі операції на хребті. До нього тяглися неймовірні черги хворих. Таким чином, інші лікарі залишалися без роботи… Отже, нам видали хірургічні костюми і запросили до операційної. Ми побачили пана Ігоря, який дуже чемно з нами привітався і запропонував помитися перед операцією. Так, з 1995 року я приєднався до його новаторського руху. Робив операції, переймаючи досвід з перших рук. Після інтернатури повернувся до Одеської міської лікарні і одразу зрозумів, що якщо не продовжуватиму удосконалюватися поруч із Курільцем, моє життя промине даремно. Отож, сім’я мене підтримала і через рік ми з маленькою донькою переїхали до Києва. Незважаючи на дванадцять вакантних ставок, на роботу мене не брали. Згодом, долаючи великі складнощі, я все ж таки офіційно влаштувався на роботу. Та на цьому пригоди не скінчилися. Протягом дев’яти років існування Міжнародного центру нейрохірургії нас закривали одинадцять разів. Тривали великі проблеми з адміністрацією лікарні. Через те, що я усіляко підтримував Курільця, було сфальсифіковано дві догани на мою адресу. Згодом їх відмінили в суді через відсутність підстав. Справа доходила до абсурду. Наша клініка виконувала більше тисячі складних операцій на рік на тридцяти ліжках. Внаслідок чого адміністрація лікарні і міський відділ охорони здоров’я весь час або реорганізовували, або розформовували відділення. Згодом видали наказ, де нам було заборонено консультувати хворих. Отже, ми вели «попередні розмови з пацієнтами», оглядаючи їх у коридорі. Потім виникала проблема з госпіталізацією до нашого відділення. Тому наших хворих або привозила швидка, або приймали до інших відділень, а потім вже переводили до нас. Та згодом шляхи були геть заблоковані. Все це свого часу висвітлювалося у ЗМІ. Тоді до Києва приїхав нині покійний бізнесмен Богдан Федоришин, який першим в Україні збудував піді Львовом приватний госпіталь. Запропонував нам відкрити його приватне відділення за власною ліцензією. Так, наша команда залишила лікарню швидкої медичної допомоги, відкривши приватну клініку. Певний час ми працювали за ліцензією Федоришина. Але невдовзі з’явилися розбіжності у наших поглядах. Тому подальша співпраця з ним спричинила б крах нашої справи.
Ще 1992 року в Києві Курілець познайомився з нейрохірургом, секретарем Англійської асоціації нейрохірургів містером Маршем. І досі ми отримуємо з Англії спонсорську допомогу. Та, на щастя, наша клініка сьогодні вийшла вже на той рівень, коли ми самі в змозі купувати обладнання.
Протягом останніх років ми змінили кілька лікарень. Зокрема, в Інституті нейрохірургії нас підтримав славнозвісний професор, теж передовий нейрохірург пан Віктор Щеглов, у якого свого часу стажувалися американські лікарі. Він здебільшого займається судинною патологією головного мозку. Два роки ми чекали на ліцензію, а отримавши її, відкрили Центр в госпіталі СБУ. Відтоді ми маємо можливість спокійно та інтенсивно працювати далі. Минулого року на двадцяти ліжках клініка виконала тисячу сто операцій. Проте операційна і власне госпіталь вже не справлялися з потоком хворих. Тому нещодавно в обласній лікарні було відкрито філіал Міжнародного центру нейрохірургії.
— Як МОЗ України ставиться до Ваших прагнень і реальної допомоги хворим?
— Після того, як ми отримали ліцензію, змінилося кілька міністрів. Взагалі, ніяких перешкод з їхнього боку немає.
— Ваш Центр приватна чи державна структура?
— Це недержавна клініка, бо нас виштовхали з державної лікарні…
— Якою мірою клініка є доступною для населення?
— Наш фінансовий директор пані Тамара Цехоня відслідковує ціни у лікувальних закладах Києва. В нашій клініці вони значно нижчі або такі ж, як у державних клініках. Хворий визначену офіційну суму сплачує в банк. Наприклад, видалення міжхребцевої грижі коштує 2700 гривень плюс 300 гривень перебування у лікарні. Та головне — існує ціла система знижок і пільг, зокрема для незаможних.
— Якими новими технологіями може похвалитися ваша клініка?
— Нині Міжнародний центр нейрохірургії піднявся на декілька рівнів. Клініка вперше в Україні придбала нейрохірургічну навігацію. Ця установка дозволяє виконувати операції на головному мозку — видаляти глибокі пухлини. Сканується головний мозок, вводиться в пам’ять навігації і під час операції хірург спостерігає на екрані, де знаходиться пухлина, чи остаточно він її видалив тощо. Далі. Клініка придбала ультразвуковий аспіратор. Якщо пухлина прилягає до судин, за допомогою аспіратора вона роздрібнюється ультразвуком і відсмоктується, не руйнуючи інших структур. До того ж, у нас з’явився нейрохірургічний ендоскоп… Взагалі, завдяки новому суперобладнанню є можливість набагато ширше, якісніше, з мінімальним ризиком і травмуванням виконувати найскладніші операції, впроваджуючи нові технології.
— Чи маєте Ви звання?
— Для мене найвище звання — якість і кількість виконаних операцій та здоров’я моїх пацієнтів.
— Яким чином фіксуються ваші роботи: можливо, з’являються монографії чи статті в підручниках?
— Звичайно, ми аналізуємо результати своєї діяльності, ведемо статистику. Але теоретичними працями не займаємося, оскільки цілком завантажені операціями.
— Який відсоток позитивного післяопераційного результату?
— Все залежить від патології, ступеня складності та якісних показників хвороби. Важливе — вчасне звернення до лікарів. За час функціонування нашого Центру, на щастя, не було жодного летального випадку.
— Які складнощі існують нині в галузі нейрохірургії в Україні взагалі і у вашій клініці зокрема?
— Великою проблемою української нейрохірургії є виконання непотрібних операцій. Не секрет, що 50 відсотків усіх операцій виконуються не за стандартами, прийнятими в Західній Європі. А також недостатня укомплектованість нейрохірургічних відділень сучасним обладнанням. Сьогодні не всі нейрохірургічні відділення мають операційні мікроскопи, рентгенівську апаратуру тощо. Наша ж клініка працює за стандартами Англії, тому особливих проблем не існує.
— Лікарі завжди агітують за здоровий спосіб життя. Поділіться своїм режимом дня.
— Я не палю. Їм просту селянську їжу. Щодня піднімаюся о 5.30 і бігаю по три кілометри. Кожного дня роблю операції. Лягаю спати о 21.00.
— На що нині хворе українське суспільство?
— Існує велика проблема. В Україні багато безробітних. Хворим, зробивши операцію, ми повертаємо працездатність. Проте, багато хто з них свідомо не хоче лікуватися, виходить на інвалідність, отримуючи невеличку пенсію. Тобто, сьогодні бути хворим вигідніше, ніж працювати.
Взяла інтерв’ю Людмила ГУРЕНКО