 |
 |
— Романе Дмитровичу! Ви багато років працювали з архівами Франка, є автором відомої книжки «Тричі мені являлася любов», численних публікацій про нього. Отож — який був Іван Франко?
— Людина, що шалено працювала, відчувала обов’язок перед своєю нацією, розуміла, до чого цей народ був доведений, причини цього. Він менш за все дбав про свою славу, не мав жодних премій, не міг обиратися і брати участь у виборах. Тому й захищав докторську дисертацію, бо вона давала таку можливість — а він був головою Радикальної партії.
Чимало за життя довелося йому почути несправедливих, саркастичних слів на свою адресу. Зокрема він писав Луцькому: «Я не геній, але чому ти від того рад». Якось він зауважив: «Нехай пропаде моє ім’я, але живе і розвивається народ український».
Франко виріс із простого люду, мав можливість побачити те, чого не примічали інші. Таке вже було Боже провидіння. Він віддавав борг народові, ніколи не зраджував його.
— Франко був соціалістом, і через це часто наражався на різні неприємності — арешти, непорозуміння в тогочасному суспільстві…
— Ми тепер по-іншому розуміємо це поняття — соціалізм, ніж тоді. Він залишався при своїх поглядах усе життя. Первинне розуміння того устрою — це справедливість, рівність людини перед законом, чесний розподіл національного продукту. Важко визначити, до якої термінології можна вдатися нині. І. Франко розумів, які жахливі вади має українська нація, зокрема одну з них — безграмотність, чому до цього часу вона не спромоглася створити державу. Іван Якович перебував під дуже великим впливом українського соціалізму. Але коли Плеханов, Енгельс почали втовкмачувати людям, що наприкінці ХІХ століття бездержавним націям залишається тільки вигідно асимілюватися в імперіях, його від такого соціалізму відкинуло. Тоді народився оцей знаменитий вірш «Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить». Це написав 25-річний Франко у 1881 році. Він перший гостро критикував енгельсівське визначення типу держави, «Капітал» Маркса. Іван Якович здобув чудову економічну освіту, вмів дивовижно аналізувати й зіставляти факти, зокрема ті, які стосувалися історії Австро-Угорщини — скасування кріпацтва, входження Галичини до неї. Він допоміг нам не вірити облудним міфам про «благоденствіє» австрійського цісаря, російського царя».
Оскільки у забіганого через ремонт п. Горака більше часу не знайшлося, мене «перефутболювали» до різних науковців, які, посилаючись на зайнятість, «бо ж треба готувати експозицію», відмовлялися дати інтерв’ю. Тому я вдячна Вірі Лук’янівні Бонь, заслуженому працівникові культури, колишньому директорові музею, нині завідувачці відділу експозиції, яка працює тут 40 років, за її цікаву розповідь і екскурсію по кімнатах меморіального музею.
— Про життя Івана Франка у Львові, його мандри по різних львівських квартирах написано чимало — він поміняв понад 10 помешкань. Сім’я була доволі велика: дружина Ольга Федорівна, діти Андрій, Тарас, Петро, Анна.
— У 1900 році Іван Якович викупив на околиці Львова, яку називали Софіївкою, поруч із Стрийським парком, 9 соток землі і розпочав зводити віллу. Поруч будувався М. Грушевський. На придбання цієї ділянки землі і спорудження дому пішли гроші, подаровані громадськістю з нагоди 25-літнього ювілею літературної праці, посаг дружини Ольги Федорівни Хоружинської. Крім того, довелося взяти позичку в банку — 12000 крон.
Обидві вілли — Франка та Грушевського — планував той самий архітектор, його зводили ті ж майстри, але чомусь будинок Івана Яковича виявився з великими дефектами: тут було холодно, диміли комини, затікав дах, хоча двоповерхова вілла була гарна. Її вкрили черепицею, стіни розмалювали в стилі сецессії, кімнати прикрашали красиві кахлеві печі.
У хаті Франків гостювали М. Вороний, Б. Грінченко, С. Єфремов, сім’я Чикаленків, М. Шевченко, родич Тараса Григоровича. Були тут Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Наталя Кобринська, Гнат Хоткевич. Із місцевих друзів Франка відвідували Гнатюки, Щурати, Бандрівські, Коцовські, Роздольські, І. Труш, М. Рошкевич, К. Гриневичева та інші. Найбільшу кімнату обладнали під робочий кабінет, його ще називали салоном або вітальнею. Тут стояв письмовий стіл, посередині — овальний стіл для гостей, під стінами — шафи з книжками, звичайний диван, оббитий чорною цератою.
— Пані Віро! А чому на письмовому столі лежать рибальські сіті?
— У 1915 році до Франка приїжджав Коцюбинський, він застав його, коли той «сидів у своїй хаті, плів сіті і писав поему «Мойсей». «Не знаю, чи риба потрапила в його сіті, але душу мою він полонив своєю прекрасною поемою». Прикрашали кімнату кілька малюнків відомого художника І. Труша і ріг достатку — подарунок знаменитої співачки Соломії Крушельницької. На стіні висів портрет І. Франка роботи Ю. Панькевича. Його забрав із собою молодший син Петро, коли виїжджав до Харкова.
Є в кабінеті ювілейна папка з привітаннями, срібний вінок. Ось ця ікона висіла за життя Франка, її подарував син Анни — Мирон.
— Це православна, не греко-католицька ікона.
— А всі діти Франка були православного обряду, бо, як казав Іван Якович, «мама хоче, то має так бути».
Найбільшою цінністю в хаті письменника була бібліотека, яку в 1950 році забрали до Києва в Інститут літератури імені Т. Шевченка. Збереглися три каталоги, які вів сам Іван Якович до 1908 року, поки не захворів. Потім це робив син Андрій.
— Він рано помер.
— У 1913 році від розриву серця. Це був помічник батька в літературній праці. Коли артрит скрутив руки Івана Яковича, і він не міг писати, то диктував свої твори синові.
Обставини в останні роки життя в будинку, на який він так довго чекав і який дуже любив, були важкі: дружина потрапила в лікарню, сини, січові стрільці, воювали на фронті, донька поїхала до родичів мами в Київ. Доглядав його племінник, а також чужі люди. 2 травня 1916 року він помер. Труну встановили в робочому кабінеті і звідси січові стрільці винесли його на Личаківський цвинтар.
У 1917 році давній приятель Франка і його судовий опікун під час хвороби К. Бандрівський, виконуючи останню волю письменника, передав архів і бібліотеку до Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ). Працівники цієї інституції ретельно збирали листи, документи, меморіальні речі, до цього прислужилися М. Возняк, В. Щурат, В. Дорошенко, М. Деркач, К. Студинський та інші. У 1926 році НТШ відкрило кімнату Франка, яку ще називали «мавзолеєм».
А 10 жовтня 1940 року за ініціативи Спілки радянських письменників України почав працювати Літературно-меморіальний музей. Його директором призначили Петра Франка, він тоді був депутатом Верховної Ради УРСР. Будинок письменника відреставрували, садибу розширили за рахунок території М. Грушевського і власника фірми «Поташ». Петрові Франку надали віллу поруч, яка належала львівському промисловцю, полякові А. Увері. Туди не захотіла переселитись Ольга Хоружинська, вона перейшла жити у дві верхні кімнати.
Із НТШ привезли всі речі з кабінету Франка, крім бібліотеки, вивезеної всупереч заповіту Івана Франка до Києва. Були організовані дві великі експедиції на Дрогобиччину, де він народився.
Цікаві творчі плани науковців перервала війна. А 29 червня 1941 року зненацька до будинку Петра Франка приїхали енкаведисти і арештували його.
— У Центральному музеї Збройних Сил України я бачила світлину Петра, літуна українських січових стрільців. Може, саме його минуле кололо очі совєтській владі?
— Петро Іванович був ще й депутатом Народних зборів у 1939 році, коли прийшли «совєти» і «возз’єднували» Західну Україну з Радянською Україною. Хімік за освітою, він працював деканом Львівського політехнічного інституту. Разом із польськими інженерами у 1934 році поїхав до Східної України. Тоді Радянський Союз запрошував багатьох іноземних спеціалістів на роботу.
— Бо своїх спеціалістів розстріляли.
—
Разом із ним поїхала родина письменника Антона Крушельницького.
— Яка загинула на Соловках.
— А також Анничка Галан, її розстріляли в Харкові. Але ж, на відміну від них, Петро Франко не був радянофілом. Він відмовився прийняти радянське підданство, йому наказали за 24 години покинути з родиною Харків. І в 1936 році він повернувся до Львова. Та коли прийшли «совєти» в 1939 році, йому віддали великі чини, запропонували жити в чудовій віллі, поруч із родинним будинком. Петро використовував свої зв’язки, щоби відремонтувати меморіальний будинок. Він разом із науковцями підготував два збірники спогадів сучасників батька та матеріали про роботу музею. Але вони не вийшли, бо розпочалася війна.
Про арешт П. Франка нам розповідала прибиральниця музею Софія Дутко. Де і коли загинув — невідомо. Я чула від Петрової дружини, що через кілька днів після його арешту він зателефонував із Києва — тоді ще Львів не захопили німці. Є ще одна інформація від колишнього директора музею, депутата Верховної Ради УРСР Марії Кіх. Вона була добре знайома з Петром Івановичем, під час «возз’єднання» разом їздили до Києва і Москви. Коли німці захопили Львів, М. Кіх евакуювалася до Києва. Там і побачила на сходах Верховної ради Петра Івановича.
— А що було в музеї під час війни?
— Він не працював. Там хотів оселитись якийсь фольксдойче, навіть почав ремонт будинку, але туди помилково влучила бомба радянських авіаторів — поруч був якийсь німецький об’єкт. Під час війни науковці перевезли експонати частинами до Національного музею, що його очолював І. Свєнціцький, міської бібліотеки, НТШ.
У 1945 році будинок відремонтували, музеєві передали сусідню віллу і садибу М. Грушевського. А директором призначили поета-«молодомузівця» Петра Карманського, якого добре знав І. Франко. Згодом його вигнали за «ідеологічні зриви», про це писала газета «Львовская правда».
— Свого часу директором музею працював син Франка Тарас.
— У 1947-1949 роках. Його призначили з політичних міркувань, згодом забрали до Києва. Тоді були дуже тяжкі часи, людей вивозили до Сибіру, і дяка тим директорам музею, які оберігали наших науковців від інкримінованих звинувачень. У 1950 році радянська влада ліквідувала Наукове товариство імені Т. Шевченка, замість нього організували Інститут суспільних наук.
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК
(Продовження в наступному номері)