УРЯД ХОЧЕ ВИДОВИЩ, А НЕ ХЛІБА

Кілька місяців тому помер Микола Холодний — поет-дисидент, особистість неоднозначна й суперечлива, але за будь-яких обставин — досить помітна в контексті руху українського шістдесятництва. Нагод пригадувати це ім’я у кожного, хто знав Холодного та його творчість, є доволі. Мені воно спало на думку у зв’язку з однією з радіопередач минулого тижня.
На радіо «Ера-FM» існує програма «Vox populi» («Голос народу»), в якій слухачів запрошують висловитися в прямому ефірі на різноманітні теми сьогоднішнього нашого буття. 31 травня темою передачі став футбол. Точніше — участь збірної України у фінальній стадії світової першості. 14 червня о 16 годині телебачення транслюватиме стартовий матч нашої команди проти іспанців. Трансляція припадає на робочий день і робочий час. «Ідучи назустріч побажанням трудящих», прем’єр-міністр Юрій Єхануров звернувся до керівників підприємств, установ і організацій з проханням посприяти, аби трудящий люд мав безперешкодну можливість подивитися вікопомний для України матч.
Отож ведучі програми «Vox populi» вирішили дізнатися думку радіослухачів щодо цієї «виняткової» спортивної події та позиції уряду. Але почали з… дезінформації. Бо насправді ідея скорочення чи перенесення робочого часу задля вдоволення уболівальницької спраги належить не главі уряду, а бізнесменові на футболі Григорію Суркісу: це саме він підкинув Юрію Єханурову ідею перетворити середу 14 червня на напівсвятковий чи напіввихідний день. А керівник Кабінету міністрів відреагував із запопадливістю солдата, якому крикнув «Сміррр-на!» перший-ліпший генерал.
Що тут найбільше дивує? Навіть не готовність пана Єханурова піти назустріч забаганці футбольного магната (хоча сам такий факт спонукає до роздумів). Дивує передусім, з якою легкістю наші керманичі йдуть на скорочення продуктивного часу, використовуючи для «відпочинку» та святкування найменшу нагоду. Тут напрошується одна посутня історична паралель. У всьому світі знають про глибокі футбольні традиції німців, їхні гучні успіхи на повоєнних світових і європейських першостях. Але впродовж десяти повоєнних літ жодному урядовцеві Німеччини не могла стрельнути в голову божевільна думка урвати роботу нації з відбудови знищених виробництв й економіки, бо десь там на чемпіонаті грає їхня збірна. Цілих десять років після капітуляції третього рейху німці не знали не тільки відпусток, а й вихідних. Аж доки відновили господарство країни.
Ми — не німці. Нам можна все, навіть в умовах нескінченно-хронічної економічної кризи. Можемо дозволити собі недопекти загальнонаціональну хлібину, зате вдовольнитися черговим видовищем. І навіть вухом не повести, а з чиєї ж подачі наші трудові будні обертаються на свято. А й справді — з чиєї?
У черговий раз адвокатом уболівальницьких інтересів виступив Григорій Суркіс — той самий, який завдав найбільшої шкоди національному футболу, перетворивши його на джерело власного збагачення. Це з його «легкої руки» грізне раніше київське «Динамо», якого боялися гранди європейського клубного футболу, скотилося до рівня безликого середнячка. Це він свого часу, силоміць пропхавшись у президенти клубу, «відпустив» у зарубіжні мандри найкращу в Європі пару нападників — Андрія Шевченка й Сергія Реброва, після чого флагман українського футболу й базова команда для національної збірної втратили свою могуть і авторитет. Це пан Суркіс першим у практиці українського футболу взяв курс на витіснення з команди питомих українців за рахунок маловідомих і малоперспективних легіонерів, чим унеможливив нарощення потенціалу національних футбольних кадрів. Тож і не дивно, що збірна України тричі поспіль не годна була вийти з відбіркової групи і потрапити на фінал континентального чи світового чемпіонату. Та й нині, коли вихованці Блохіна нарешті спромоглися вибороти путівку до Німеччини, їхня гра залишається надто далекою від кращих світових стандартів; про це, зокрема, свідчить і місце України в офіційному рейтинг-спискові ФІФА, де ми маємо найгіршу позицію серед учасників мондіалю-2006.
А де обіцяне паном Суркісом матеріальне забезпечення шкільних уроків футболу, так гучно розрекламованих кілька років тому? Де прозорість і демократизм проведення внутрішніх чемпіонатів? Де українська школа футбольних арбітрів? Дожилися: для обслуговування двох вирішальних матчів, що визначили володарів золотих медалей цьогорічної національної першості, у нас не знайшлося кваліфікованого й неупередженого судді, довелося «позичати» його у англійців.
Усі ці та багато інших чинників відвернули від колись усенародної гри широкий уболівальницький загал. Матчі за участю «Динамо» спостерігає мізерна купка юних фанатів, яким аби погаласувати та дати вихід застояній енергії. Солідний шанувальник футболу на стадіони не ходить. Авторитет пана Суркіса впав до катастрофічної позначки, його «титанічні зусилля» в керівництві українським футболом належно оцінили виборці, не підтримавши есдеків на останніх парламентських виборах.
Нічим іншим як відчайдушною спробою вернути втрачений авторитет і стало звернення пана Суркіса до прем’єр-міністра з проханням скоротити робочий день 14 червня. А пан Єхануров одразу й купився на сумнівну ідейку. І вийшло, що для нашого уряду не існує сьогодні важливішої проблеми, ніж виступ української збірної на світовій першості. Про це й казали в прямому ефірі слухачі радіопередачі «Vox populi», хоч як їх намагалися налаштувати на оптимістично-патріотичний лад ведучі програми. До речі, практично одностайне несприйняття прем’єрового вибору між хлібом та видовищем на користь останнього є воднораз і оцінкою авторитету самого глави уряду.
Втім, у вищих ешелонах влади на те існує свій погляд. Судячи з категоричного тону численних заяв і висловлювань Юрія Єханурова, він упевнений у збереженні за собою прем’єрського крісла. Отож і надалі видовища нам забезпечені більш ніж гарантовано. А «хлібчиком» вони там «нагорі» між собою якось поділяться.
До чого тут згадуваний на початку Микола Холодний? — спитаєте ви. А ось до чого. Є в нього вірш із такими словами: «Сьогодні вмирає нація, а світ очманів на футболі». Ось так, братове-українці! 

Антін ПІДЛІСНИЙ