ПРО ЖИТТЯ СЕЛЯНИНА НЕ ЗГАДУЄТЕ

Змінився формат газети, змінився головний редактор, змінився зміст і дух газети. Іноді відчувається зверхність по відношенню до таких осіб, як я. Не вистачає місця в газеті для друку «Веселого закутка», хоч і гіркого за змістом, а такого милого серцю, рідного, українського.
До назви газети додалося слово «плюс».
В «Сільських вістях» прочитала статтю під назвою «Безодня». В цій статті є слова: «Природа очищається навесні, а люди, коли пишуть правду. Чи проб’ється правда життя до нашого серця, до нашої дрімоти-байдужості?»
У Вашій газеті про село, про життя селянина ніхто ніколи не згадує. Аж страшно. Невже не болить душа за село і його жителів?
92 відсотки населення віддали свої голоси за незалежність України. Селян ніхто не агітував. Проголосували, як веліло серце.
Три покоління селян працювали в державних колективних господарствах. Виробилися навики, склався дух і мораль села.
В них ніхто не питав, чи згодні на паювання землі. Колективізація була трагедією. Понесло лихо по світу сільських дітей в пошуках куска хліба. Поля заросли бур’янами. Озлидніло село. В центрі села поруч три магазини. З 8 години ранку до пізнього вечора — пий, не хочу. І п’ють чоловіки, жінки і діти.
Не остання заслуга у всьому цьому і ЗМІ.
Людей зомбують.
Село після колективізації важко, повільно оживало і все ж розквітло. Люди заспівали.
Будьмо чесними самі перед собою, дивімося правді в очі. Маймо людську гідність.
Як проходила колективізація на селі, я пам’ятаю. Я сиділа на підвіконні, а мій татусь ходив по подвір’ю і плакав. В нашому дворі ходять якісь дядьки. До нашої клуні стоїть довга валка підвід. За дві доби з нашого двору вивезли і винесли все, що можна нести і везти.
Тато так і не перестав плакати, помер.
Лежав мій батечко на незастеленому столі. Шкарпетки і штани одягти дав директор школи, дореволюційний священик.
Якимось дивом не забрали ясел. Тринадцятилітній брат розібрав ясла. Зробив труну. Батька поклали на стружки.
Я — закрита в хаті з мертвим татом. Мама і старший брат пішли копати батькові яму. В них набрякли ноги від голоду, та яму викопали.
Мої батьки не були багатими, вони трудилися.
На початку 1980-х мама говорить мені, що нашого перевода вже здадуть на металолом. Переводом в колгоспі качали воду.
Молотарку забрали в МТС, а віялка в нашому колгоспі вже вийшла з ладу.
Мама вважала, що колективне сільське господарство краще за індивідуальне. Але минуло багато часу, поки все наладилося. Все виросло на крові і кістках людей.
Батько моєї колеги втік з села під час колективізації. А її дідуся з’їла риба. Куркулів в Одеській тюрмі розстрілювали — і в море.
Настав час, коли батько моєї колеги не міг нарадуватися досягненням нашого колгоспу. Так казав, як і моя мама: колективне господарство краще, легше, ніж індивідуальне.
Все напрацьоване в селі за 60 років знищили одним махом. Хто понесе відповідальність за таку підлість.
Розпродуючи Україну, продали «Криворіжсталь», а на черзі що, земля товар? А мова?
І України як незалежної держави нема.
Наші зверхники ламають списи, переливають з пустого в порожнє. Чи була війна 1941-1945 років для нас вітчизняною, чи світовою. І світова, і Вітчизняна. Брат — агроном, був в армії розвідником. Його вбили. А другий брат до кінця свого життя терпів муки контузії, німів. До цього часу стоїть його обличчя переді мною, все в сльозах. Молодий офіцер-штрафник брав штурмом Будапешт.
Майже в кожному числі Вашої газети йде мова про заслуги і права учасників УПА та їхніх сімей. Я співчуваю і воїнам УПА, і їхнім сім’ям.
Моя мама — сестра отамана. Що це означало для сестри отамана і її дітей, може зрозуміти той, хто народився в такій сім’ї.
Я не за привілеї. Я — за гідність і честь людську.
Отамани, безкорисні сини України, за незалежність України віддали все, що мали. Віддали життя. Отамани не реабілітовані, їх і зараз наша держава вважає бандитами.
Більшовики приїжджали до моєї мами, сестри отамана, хотіли, щоб вона вмовила брата перейти на сторону більшовиків.
Мій дядько — отаман, в серпні 1922 року вистрелив собі в голову. Похований в Первомайську-на-Бугові на польському цвинтарі. Польський цвинтар давно закритий, гуляє пусткою.
В березні 1938 року мою маму енкаведист Опружак (імені та по-батькові не знаю) забрав з камери в кабінет. Сонце сідало на захід. Опружак маму відпустив додому. А тих чотирьох чоловік, яких забрали разом з мамою, розстріляли. Навіть тижня не велося слідство. Опружак — зять батьків отамана С. Заболотного, соратника мого дядька Кощового Якова Андрійовича. Іноді в протоколах архівів в прізвищі мого дядька замість букви «щ», буква «ш». Отамана Кошового не було, це описка на слух. Це знаю з архівних даних.
Знаю, що отамани Балтсько-Первомайського повітів С. Заболотний та Я. Кощовий.
Хіба треба мати зірку в лобі, щоб бачити, ким насправді є наші владики.
На вісімдесят відсотків це ті, хто при радянській владі бігли попереду і кричали: «Лови злодія». Злодії в законі.
Казав наш шановний Президент Віктор Андрійович скоробагатькам, що терпець в простого люду може урватися, підуть в дію вила.
Хто я? Вчителька, закінчила Уманський педінститут. За всі роки навчання жодного разу не схитрила. Уроки вчила. На сесіях не горіла. Всі плюси в навчанні — все моє. Комсомолкою не була. На трибуну не лізла, мовчала. Своїй роботі служила вірою і правдою. Поважаю людей честі.

Ганна СКРИПКА
с. Секретарка,
Кривоозерський район,
Миколаївська область