ТРИ ПЕРЕМОГИ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ

Євген Коновалець народився 14 червня 1891 року в українському селі Зашкові на Львівщині. Його батько, Михайло, був управителем Зашківської народної школи. Мати Євгена, Марія, теж учителювала. Вона походила з українського роду священиків Венгриновських. Дід Євгена, о. Михайло Коновалець, був у цьому селі греко-католицьким парохом. Брат Євгенового батька, о. Володимир Коновалець, був носієм національної ідеї і мав незаперечний вплив на ідейне виховання Євгена. Другий стрий Євгена, о. Орест Коновалець, був парохом села Страдче.
За тих часів Галичина перебувала під польською займанщиною, яка проводила політику полонізації та католичення. Українські землі заселялися польськими колоністами. Корінне українське населення не мало доступу до державних установ та навчальних закладів. Однак український селянин навіть у стані соціального гніту та політичного переслідування не зрікався національної приналежності, а український священик протиставлявся латинізації обряду. В такій жорстокій окупаційній системі виростав Євген, виховуючи в собі стійкість характеру, любов до свого народу та презирство до ворогів.
В 1901 році Євген Коновалець закінчив у Зашкові народну школу і був зарахований до української академічної гімназії у Львові. Уже в сьомому класі гімназії Євген усвідомив, що принципова громадянська позиція залежить від політичної освіти і він долучився до роботи у таємних студентських гуртках.
1909 року, після закінчення гімназії, Євген Коновалець стає студентом Львівського університету. Навчаючись на факультеті права, він за власним бажанням студіює історію України у професора Михайла Грушевського. В той час польські професори ставили питання, щоб Львівський університет був польським, а українське студентство вимагало, щоб університет став українським або бодай українсько-польським. 1910 року дійшло до кривавої бійки між українськими і польськими студентами. Євген Коновалець був одним із організаторів бійки і скерував подію в русло політичних вимог про створення українського університету у Львові та забезпечення українцям національних прав.
Тоді ж в Галичині з’явилася бацила комуністичної чуми — доктрина «класової боротьби», в основі якої були закладені механізми нищення християнської культури і братовбивчої війни. Євген Коновалець відкинув цю доктрину як злочинну ідеологію світового жидівства. «Не писання Драгоманова, Маркса, Енгельса, але політичні поеми Тараса Шевченка, ідеологічно програмову брошуру «Самостійна Україна» та політичні видання наддніпрянської Української Народної Партії, що друкувалися у Львові, вивчив Євген Коновалець сам і доручив вивчати іншим, як підстави політичного знання українського інтелігента» — писав Петро Мірчук у своїй роботі «Євген Коновалець».
Уже в студентські роки Євген зрозумів, що москалі і поляки є непримиренними ворогами національного відродження українців, тому свідомо обрав шлях безкомпромісної боротьби проти «москвофільства» та польської змови на «зніщенє Русі». Пам’ятаймо про це. Євген самовіддано працює в «Просвіті», організовує політичну працю студентів, спочатку на Львівщині, а згодом по всій Галичині. Під час виборів до сейму поляки вважали його небезпечним противником і назвали «новітнім гайдамакою». В липні 1913 року Євген взяв участь в роботі Другого студентського конгресу (тоді він був членом головної управи Українського Студентського Союзу) і виголосив політичний реферат «Боротьба за український університет». В роботі конференції взяли участь представники південно-східних земель. Наприклад, Дмитро Донцов виголосив актуальну працю «Сучасне політичне положення нації і наші завдання».
Пізніше Євген Коновалець згадував, що, окрім навчання у професора Івана Боберського в гімназі та акту Мирослава Січинського 1909 року, знайомство з Донцовим стало третім найважливішим моментом його молодості. Відтоді він глибше зрозумів принцип соборності України і керувався ним у своїй подальшій праці. З цього приводу Петро Дужий писав: «Євген Коновалець уже в 1913 році, коли йому було 22 роки, остаточно утвердився як речник суверенної України і таким залишався усе своє життя».
1912 року студента Коновальця покликано до австрійської військової школи, після закінчення якої йому присвоєно офіцерське звання «льойтнант». Військова наука схилила молодого офіцера до думки, що у випадку війни українці мусять мати свою збройну силу. Він ініціює створення студентського січового стрілецтва з військовим вишколом.
1914 року Євген Коновалець закінчив юридичні та історичні студії, але вибухнула Перша світова війна і його мобілізовано на фронт. Відступаючи з австрійським полком зі Львова до Карпат, він бачив в селах повішених українців, яких польські шовіністи видали мадярам як «москвофілів». Уже в перші дні війни польська поліція заарештувала його батька Михайла і стрия о. Володимира Коновальця. Незважаючи на те, що вони вороже ставилися до російського імперіалізму, їх відправили до табору у Талєргофі як ненадійних для австрійського режиму.
Навесні 1915 року Євген Коновалець у складі 35-го піхотного австрійського полку опинився в окопах на відомій горі Маківці. Тут він побачив братовбивчу війну українців, де одні гинули за російські інтереси, другі — за австрійські. Трагічна подія спонукала його до роздумів: чому нащадки Київського Володаря Святослава Хороброго стали поневоленим народом, а їхня земля — здобиччю ворогів? В кінці квітня 1915 року російські війська здійснили сильний наступ на Маківку, внаслідок якого австрійська «Крайова Оборона» безладно відступила, а чотар Євген Коновалець потрапив до російського полону. Так щирий галицький патріот у формі австрійського офіцера опинився в таборі полонених в Царицині.
Після падіння російської монархії, молодий, але передбачливий політик знайшов відповідь на питання, що виникло у нього на горі Маківці. Вихід українців з підневільного стану один: безкомпромісна збройна боротьба. Здатність концентруватися у вирішальний момент на головній справі привела льойтнанта Коновальця навесні 1917 року в Київ. З ним приїхав сотник Іван Чмола. Згодом до столиці України прибули галицькі офіцери, які служили у Січовому Стрілецтві армії Австрійсько-Угорської монархії. Між ними чотар Федір Черник, сотник Роман Сушко, сотник Андрій Мельник, чотар артилерії Роман Дашкевич та інші щирі патріоти, які пізніше під проводом Євгена Коновальця долучилися до створення військової формації Січових Стрільців армії Української Народної Республіки.
В Києві Євген Коновалець зустрівся з поручником Миколою Міхновським, який радо сприйняв ідею про створення військових загонів з галичан. Проте голова генерального Секретаріату Центральної Ради Володимир Винниченко зустрів ініціатора стрілецької ідеї холодно. Він заявив: «Не своєї армії нам соціал-демократам і всім щирим патріотам треба, а знищення всяких постійних армій!» Такої згубної антимілітарної політики дотримувалися Михайло Грушевський, Всеволод Голубович та їхнє соціалістичне оточення. Усі вони на початку 1917 року стояли за федерацію з Росією.
І Микола Міхновський і Євген Коновалець розуміли, що відмова соціалістів від власних збройних сил спровокує московських загарбників до нової збройної агресії України. Тому хорунжий Коновалець висунув перед Центральною Радою невідступну вимогу: «Творімо негайно міцну, здисципліновану, регулярну українську національну армію, на прапорах якої яснітиме єдина ідея, єдине гасло — «За Самостійну Соборну Українську Державу».
І ось в листопаді 1917 року, завдяки наполегливості Євгена Коновальця, Центральна Рада дозволила галичанам сформувати Перший курінь Січових Стрільців. Цей курінь під командою хорунжого Коновальця розмістився в монастирі, а запасна сотня — в будинку ч.24 на вулиці Львівській. Навесні 1918 року на базі цього куреня створено піхотний полк Січових Стрільців, командиром якого призначено полковника Коновальця.
Під час гетьманського перевороту німці роззброїли галицький полк. Січове Стрілецтво тимчасово опинилося у загоні сотника Романа Сушка і було підпорядковане Другому Запорозькому піхотному полку. Але уже восени 1918 року в Білій Церкві створено окремий загін Січових Стрільців. Після падіння гетьманату цей загін розгорнуто в дивізію, а відтак в корпус Січових Стрільців, що нараховував двадцять тисяч вояків. Полковник Коновалець був незмінним командиром цієї унікальної військової формації, яка стала основною опорною силою Української національної революції. А було йому тоді 27 років!
Січові Стрільці вирізнялися високою національною свідомістю, дисципліною і модерним озброєнням. Вони були захищені від московських політичних диверсантів і провокаторів. В основі виховного процесу особового і командного складу корпусу були закладені головні засади українського патріотизму: самостійництво, державництво, соборництво. Полковник дбав про те, щоб офіцери були для особового складу прикладом високої вояцької честі і безумовного виконання військового обов’язку. Завдяки змішаному комплектуванню підрозділів корпусу галичанами і наддніпрянцями вийшов унікальний сплав мужнього і незламного військового організму, що є яскравим прикладом для наслідування при формуванні Української Національної Армії.
На Січове Стрілецтво було покладено охорону Центральної Ради та уряду Української Народної Республіки від московських диверсантів, а також гарнізонну службу в Києві. Окремі підрозділи Січових Стрільців виконували функції національної гвардії: приборкували виступи антидержавних елементів, розформовували більшовицькі військові частини. Полковник Коновалець здійснював урядові подорожі, розв’язував дипломатичні питання, закликав Центральну Раду захистити наддніпровську армію від руйнівної дії більшовицько-російських провокаторів, які деморалізували дивізії Данченка та Зеленого… Обидві відмовилися виконати наказ, вирушити на Чернігівщину та стати фронтом проти наступаючих московсько-більшовицьких відділів. Замість тих більшовицьких дивізій шлях на Київ перекрили московській орді українські студенти, які ціною свого життя захистили честь нації і своєю кров’ю вписалися у новітню історію як Герої Крут.
Основні сили Січового Стрілецтва вели тяжкі, криваві бої з білими і червоними російськими окупантами. Оточені переважно ворожими силами, січовики понесли великі втрати, були виснажені, але в боях проявляли мужність і героїзм. Так було у вуличних боях за звільнення Києва від московських загарбників, де відчайдушні Січові Стрільці часто переходили в атаку на багнети. А поруч з ними завжди були вірні бойові побратими – гайдамаки Симона Петлюри.
Ще більше захоплення викликає у нас бій під Мотовилівкою. Учасник мотовилівського бою у своїх спогадах пише: «Наша розстрільна зірвалася з землі тоді, коли на наше ліве крило прийшло скріплення. Ворог несподівано почав у паніці втікати. Скоростріли наші немилосердно косили. Тоді, коли ціла наша лінія була в наступі, виїхав стрілецький броневик, який вогнем скорострілів сіяв смерть у ворожих лавах. Мотовилівські поля вкрилися ворожим трупом, лежали вони по кілька вкупі, а найбільше попри залізничний шлях. Все це були офіцери з золотими пагонами, одягнені в шкіряні чорні куртки. Ворог був побитий на голову, оставив на побоєвищі поверх 600 убитих. Бій під Мотовилівкою мав вирішне значіння в дальшому розвитку повстання. Він був відповіддю на гетьманську грамоту з 14 листопаду, а блискуча перемога стрілецької зброї залунала по цілій Україні, підіймаючи громадян до повстання. В українській воєнній історії Мотовилівка одержала почесну назву українського Маратону, подібно як Крути стали в нас Термопілями» .
Січовики також прославили себе у переможних боях під Бердичевом, Шепетівкою, Чорним Островом. Однак вони проявили найвищий подвиг 22-23 липня 1919 року під Карабчиєвом, розгромивши найдужчу більшовицьку частину. Командуючи в цьому бою групою Січових Стрільців, полковник Коновалець виявив високі здібності полководця, а полковник генерального штабу Марко Безручко розробив мистецьку Карабчиївську операцію.
Отже, дворічна збройна боротьба на теренах Наддніпрянщини була для полковника школою воєнного і політичного гарту. Думаючи категоріями державника, полковник Коновалець дійшов висновку, що в основі Української держави потрібно закласти принцип національно-державної самостійності. Він розумів, що Українська держава мусить мати національний ідеологічно-політичний характер. В питанні національно-державної самостійності України полковник Коновалець був завжди принциповим і безкомпромісним. Другою основною рисою Полковника була його державницько-творча настанова. Висунутій соціалістами політичній засаді «насамперед партія» він протиставляє засаду «насамперед держава!» Третя основна риса патріотизму Полковника, це соборництво. Для нього існує лише одна Україна і один український народ. Коли в Галичині між українцями і поляками вибухнула війна і постало питання, як бути Січовому Стрілецтву, полковник Коновалець сказав: «Дорога до Львова через Київ. Із утратою наддніпрянської бази Галичина буде втрачена для українців навіть і тоді, коли галицькі війська відберуть Львів тому, що поміж Польщею і Большевією сама Галичина ніяк втриматися не зможе».
Згадуючи буремні події 1917-1920 років, член Секретаріату Центральної Ради Михайло Єреміїв, який знав полковника Коновальця особисто, писав: «В той час на всю Україну знайшлася єдина людина, яка заздалегідь зорієнтувалася в ситуації й мала досить волі, знань та організаційних здібностей, щоб дібрати собі відповідних співпрацівників, і в катастрофально несприятливих обставинах створити сталу і здисципліновану військову силу, яка відіграла значну ролю в дальшому розвитку подій на Україні. Дуже можливо, що це саме вона і врятувала в сумні січневі дні 1918 року Центральну Раду від фізичного знищення, що й дало їй можливість проголосити хартію існування України – IV Універсал. Цією людиною був полковник Євген Коновалець».
В квітні 1920 року Головний Отаман Симон Петлюра підписав у Варшаві договір про мілітарний союз УНР з Польщею. Унаслідок цього договору Січові Стрільці та полковник Коновалець опинилися у польському таборі інтернованих у Луцьку. А тим часом Симон Петлюра зі своїм та польським військом вирушив на Київ, щоб визволити Україну від більшовицької навали. Знаючи антиукраїнський характер польського шовіністичного уряду, полковник Коновалець не вірив в успіх цього мілітарного союзу, тому представив Симону Петлюрі свій план дій. Задум плану полягав у переводі Січових Стрільців з таборів інтернованих до Чехословаччини і створення з них міцної мобільної бригади, яка мала перейти через Румунію в Україну і зайняти стратегічний плацдарм в околиці Одеси. Симонові Петлюрі цей план сподобався. Полковник Коновалець і велика група старшин Січових Стрільців весною 1920 року прибули до Чехословаччини для формування бригади. На жаль, диктатор ЗУНР Євген Петрушевич, який стояв на позиції відокремлення Галичини від Великої України, унеможливив здійснення цього плану.
Похід польсько-українських військ на Київ закінчився невдачею. В серпні 1920 року більшовики перейшли Збруч і продовжували наступати на Варшаву. В цій безвихідній ситуації полковник Коновалець пропонує Симону Петлюрі нову ідею: армія ЗУНР повинна відступити в Карпати і, відв’язавшись від воєнних дій, зміцнити свою боєздатність. Більшовики, захоплені перемогою, здобудуть Варшаву та продовжуватимуть наступати на захід. Держави центральної Європи, рятуючись від більшовицького наступу, будуть змушені організувати спільний фронт, воєнні дії якого сприятимуть налагодженню українського питання. Симон Петлюра не погодився на такий план, вважаючи його зрадою союзника.
Але вже через кілька місяців поляки уклали з більшовиками мирний договір, яким вони визнали більшовицьку окупацію України. Роззброївши залишки Армії УНР, поляки загнали їх в табори інтернованих, а потім фізично знищили штучно створеною епідемією тифу. Так польські шовіністи, зламавши «Варшавський договір», віддячили союзній Армії, яка під командою видатного полководця генерал-хорунжого Марка Безручка в боях над Віслою, під Замостям зупинила більшовицьку орду і врятувала Польщу від національної катастрофи.
Коли наша земля опинилася під більшовицькою і польською окупацією, полковник Коновалець знову кличе українських патріотів до боротьби за відновлення Української держави. Основні засади боротьби – це соборництво, національний активізм й віра у власні сили. В кінці липня 1920 року Полковник провів у Празі останнє засідання Стрілецької Ради, яка покликала до життя і дії Українську Військову Організацію (УВО). Січове Стрілецтво під проводом полковника Коновальця перейшло до підпільної боротьби проти окупації. Пам’ятаючи наслідки єврейсько-більшовицької розкладової агітації 1917-1920 років, Полковник дбав про те, щоб в основі УВО було закладено національну ідеологію як життєдайну силу. У визвольній боротьбі треба покладатися тільки на власні сили, тому особлива увага приділяється підготовці військових і політичних кадрів.
Треба також зауважити, що полковник Коновалець надавав великого значення політичній консолідації національних сил. В кінці 1920-х років минулого століття завдяки організаційній праці Полковника відбулося злиття окремих націоналістичних структур в єдину Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Тоді з Українською Військовою Організацією об’єдналися Союз Української Націоналістичної Молоді, Легія Українських Націоналістів, Група Української Націоналістичної Молоді, Союз Організації Українських Націоналістів, Пласт, члени якого офіційно не входили до ОУН, але співпрацювали, поповнюючи їхні кадри. Названі організації стояли на самостійно-державницьких позиціях, хоча деякі з них мали розбіжності в питаннях стратегії й тактики визвольної боротьби. Полковник Коновалець стверджував, що основним принципом консолідації політичних партій мусить бути ідейна основа. Одночасно він застерігав від псевдоконсолідацій, побудованих на фальшивих амбіціях, які людям не приносять добра, а тільки шкоду. Тому щирі українські патріоти категорично проти компромісів з відновлювачами чи реконструкторами ненависної російської імперії.
Слід зазначити, що покликана до життя 3 лютого 1929 року Організація Українських Націоналістів — це третя найбільша перемога полковника Коновальця у боротьбі за відновлення суверенної Української Держави. Першу перемогу він здобув восени 1917 року, створивши національну формацію Січових Стрільців, які під його проводом у складі Армії Української Народної Республіки протягом двох років захищали суверенітет держави від московської орди. Другу перемогу отримав в липні 1920 року, заснувавши нелегальну Українську Військову Організацію, яка була добрим підґрунтям для створення Організації Українських Націоналістів, а відтак Української Повстанської Армії.
Провідник вважав Організацію Українських Націоналістів мобілізуючою силою народу, поступово наближаючи її до ідеологічно-політичного руху. Революційна боротьба – це не тільки спротив окупантам, а й духовне відродження українського народу, тому особлива увага приділяється політичній освіті молоді та широкому загалу.
Підсумовуючи провідну роль полковника Коновальця у двадцятилітній боротьбі за Українську державу, Петро Мірчук писав: «... У тому, що під ударами невдач визвольних змагань 1917-1920 рр. український народ не заломався морально, не зневірився і не пішов на шлях угодовства з окупантами, але повів далі безкомпромісову боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу; у тому, що в революційній боротьбі український народ перетворився остаточно в зрілу націю, досягши вершин моральної міці; у всьому тому — головна заслуга його: командира Січових Стрільців, коменданта УВО, провідника ОУН, — організатора і вождя української національної революції — полковника Євгена Коновальця».
Провідник передбачає наближення світової війни, тому накреслив план переведення підпільної боротьби в русло всеукраїнської національної революції, мета якої – відновлення суверенної Української Держави. Та не судилося йому цей доленосний план втілити в життя. 23 травня 1938 року в Роттердамі штатний агент ГПУ Москви П. Судоплатов обірвав життя Провіднику української нації. Над свіжою могилою Євгена Коновальця його дружина Ольга сказала: «Він загинув за Україну. Продовжуйте те діло, за яке він умер!»
Отже, пам’ятаймо настанову Провідника: «Україна мусить бути єдиною, соборною державою, яка заперечує будь-які прояви сепаратизму; всіма силами треба мурувати єдність наддніпрянців і галичан; негайно творити регулярну Українську Національну Армію!»

Ярослав КІТУРА