РЕГІОНАЛИ ПРОТИ КОБЗАРЯ

Цього року Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій…» відбувалося на Одещині. Літературні традиції українського Причорномор’я вельми давні, тягнуться вони ще з часів, коли римський імператор вислав сюди опального поета Публія Овідія Назона. Змінюються тисячоліття й епохи, проте лишаються приблизно ті самі погляди можновладців на поетичне слово, особливо якщо воно бунтівне й надто «незручне» для власть імущих; в такому разі вони готові все зробити, аби те слово притлумити, примусити його мовчати.

Таке невеселе враження залишилося в учасників цьогорічного Шевченківського свята. Як відомо, на Півдні та Сході України після березневих виборів до органів місцевого самоврядування прийшли в переважній більшості представники Партії регіонів. У перші місяці свого правління вони вже встигли вчинити масований наступ на конституційне право державної мови в кількох областях, зокрема й Одеській. Ухвалена ними якась гібридно-клонована «регіональна» мова (ясна річ — російська) є інструментом політичного розколу країни, є в суті своїй знаряддям антидержавного, антиукраїнського заколоту, спрямованого на взяття реваншу промосковськими силами за поразку ще на президентських виборах 2004 року. Зрозуміло, що в цій шовіністичній веремії ім’я Тараса Шевченка для україножерів — наче кістка в горлі. І не тільки на Одещині.
Загалом іще за режиму Леоніда Кучми його вірнопіддані чиновники всіляко коригували сценарії проведення свята «В сім’ї вольній, новій…», заганяючи його в рамці безпечного примітиву: на словах віддати традиційну шану Великому Кобзареві (насправді геть її не маючи в замундирених душах), добряче «приняти» гостей чаркою і шкваркою, мобілізувати для показухи місцеве художньо-самодіяльне шароварництво, а найголовніше — не дати письменникам і митцям поспілкуватися з людьми, не допустити будь-яких виявів «націоналізму». У таких сценаріях майже не знаходилося місця навіть самому Тарасові Григоровичу: як правило, він німо споглядав зрежисоване владою дійство з постаментів та власних плакатних зображень.
Здавалось би, кучмізм уже спочив у Бозі, проте й нині, за влади, яка декларує себе «справді українською», у ставленні до Шевченка мало що змінилося. Та й не скрізь та влада українська бодай на чверть чи на десятину. Що вже казати про регіоналів Одещини, виплеканих на ґрунті ностальгійних зітхань за Новоросійським краєм і зорієнтованих на повернення під руку «матушки-Расєї». Ясна річ, вони доклали всіх зусиль, аби цьогорічне Шевченківське свято пройшло непомітно для широких людських мас. І багато в чому досягли свого!
Скажімо, група учасників свята (а які ж учасники: знамените вокальне тріо «Золоті ключі», всесвітньовідома Ніна Матвієнко!), подолавши відстань у понад 200 кілометрів, добулася в прикордонний Ізмаїл, де їх на центральному майдані міста дожидалося менше трьох десятків місцевих шанувальників Тарасового імені. Саботаж — інакше це й назвати неможливо!
В іншому районі, де люди так само опинилися без належної інформації й долучилися до свята надзвичайно обмеженою кількістю, представники місцевої влади виправдовувались тим, що, мовляв, їм не надійшла відповідна вказівка з «центру». От якби зателефонували з Києва і дали команду зібрати якомога більше народу — отоді, «канєшно, да!»
І смішно, й сумно. Хоча у виправданні місцевого чиновництва прочитується одна з причин його більш ніж прохолодного ставлення до заходів пошанування пам’яті Великого Кобзаря в міжнародному масштабі. Це — дивовижна, незрозуміла й так само традиційна, ще від радянщини, мізерна увага державного керівництва до українських святинь, до апостолів українського духу, на чиїх іменах тільки й тримається нація.
Важко навіть пригадати, коли востаннє свято «В сім’ї вольній, новій…» пошанували своєю присутністю найвищі керівні особи української держави — Президент, прем’єр-міністр, голова Верховної Ради. Не треба пояснювати, яким могутнім стимулом для виконавчої влади на місцях була б їхня участь у Шевченкових днях і якої суспільної ваги набули б самі ці дні. А колись же наші вожді й вождики цього свята не цуралися! Пригадується, коли в середині 1980-х років зусиллями групи української інтелігенції на чолі з Борисом Олійником започаткувався всеукраїнський Кобзарів меморіал, він жодного разу не обходився без присутності перших партійно-радянських осіб тодішньої УРСР, номенклатури обласного рівня. Дивовижним чином тоді організаторам свята вдавалося через ідеологічні рогатки проносити головну суть заходу — тезу невмирущості народу, який має такого геніального оборонця й захисника, як Тарас Шевченко. Не було б у нас його — не було б і нашої незалежності. Але ті, хто сьогодні невтомно користає її плоди, власною поведінкою поступово й послідовно привчають нас байдужіти до національних святинь. Особливо благодатним ґрунтом для поширення бацили такої байдужості завжди була в нас і надійно залишається структура влади «згори донизу». У Києві ніхто не свисне — на периферії ніхто й не почухається.
У контексті розмови зовсім не зайве згадати гостропроблемний виступ у газеті «Україна молода» заступника голови Шевченківського комітету Марії Матіос, яка запитувала: кого із Шевченків теперішня українська влада шанує найбільше? Запитання виникло у зв’язку з ганебними умовами праці, в яких перебуває Комітет, але його проекція значно ширша. Йшлося про все те ж самісіньке ставлення керівництва держави до імені нашого Генія і Пророка. Після публікації матеріалу минуло кілька місяців. Що ж змінилося відтоді? Відповідь може отримати всяк, хто завітає до «апартаментів» Комітету в Києві, на вулиці Прорізній, 2, четвертий поверх. Цікаво, чи хто з високих державних достойників хоч знає цю адресу?
Воднораз очевидним є також факт нашого суспільного, масового збайдужіння до духовних першоджерел українства. Ми стаємо (щоправда, не без «допомоги» системи влади) прагматичними, і вчорашній черствий хліб є для нас більшою проблемою, ніж тотальне черствіння душ. Ми душевно розледащіли, наша духовна енергетика втратила колишню імунну систему, її «озоновий шар» з кожним роком усе тоншає. Ми стали спроможні хіба що на короткотривалі спалахи патріотичних почуттів, і постійно підтримувати високий градус національного духу ми вже не годні. Ні широкі маси, ні вожді національно-демократичного руху.
Внаслідок цього українці програли березневі вибори чужинцям, навіть якщо вони записані громадянами України. Але вони нам — не співвітчизники, а колаборанти чужоземного імперіалізму. Вони окупували значну частину території країни й неприховано назвали себе регіоналами.
Словник іншомовних слів тлумачить слово «регіон» як територію, що характеризується комплексом притаманних їй ознак. Отже, Партія регіонів із її виразним політико-ідеологічним комплексом від самого початку заснування не була плоттю від плоті всієї (сказати б — материкової) України. В самій своїй суті вона запрограмована на відрубництво, відщепенство, а кажучи простіше й зрозуміліше — на сепаратизм. Української національної ідеології в її серцевинному змісті й бути не могло. То чого можна було сподіватися від «покритої» регіоналами Одещини під час проведення Міжнародного Шевченківського свята?
На щастя, на Одещині, крім тамтешньої влади, ще є люди, які не уявляють себе поза Україною. Може, їх менше, ніж хотілось би. Але виявилося цілком досить, аби під час заключного акорду свята зала Оперного театру була переповнена. Переповнена палахкотливими очима, в яких часом під тиском обставин пригасає вогонь українства; спраглими рідного слова душами, високою атмосферою єднання українців довкола святого імені Тараса Шевченка. А всілякі регіонали-маргінали з їхніми комплексами спливуть, як на воді піна. Скільки було її в нашій історії! Переживемо й цю. 

Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ