ЯК ЗМУСИТИ ЗАПРАЦЮВАТИ СНД

В наші дні те саме хочеться спитати про Співдружність Незалежних Держав. Щоправда, однозначної відповіді сподіватися годі. Бо навіть Україна, ще якихось тижнів три тому засумнівавшись у доцільності свого членства в цьому міждержавному формуванні, нині заявляє устами свого міністра закордонних справ: вона не збирається виходити із Співдружності, натомість змушуватиме її працювати.
Яким чином і якою мірою це їй вдаватиметься — питання зовсім не зайве. Особливо якщо зважити, що нині в СНД, за словами того ж Бориса Тарасюка, «існує алергія на українські ініціативи». Аби цю алергію усунути, потрібно знайти джерело її збудника. І помилиться той, хто шукатиме його виключно всередині кремлівських стін.
Позиція Москви у Співдружності не була б такою непоступливою щодо офіційного Києва, якби вона не спиралася на постійну й беззастережну підтримку Казахстану в особі Нурсултана Назарбаєва. Як і у всіх центрально-азійських країнах — колишніх республіках СРСР, лідер казахської нації «органічно» перейшов у цю роль з посади першого секретаря республіканського компартійного ЦК і за азійською традицією буде правити довіку. Виняток склав тільки екс-президент Киргизії Аскар Акаєв, чиї повноваження урвала тамтешня «кольорова» революція. Вигнаний народом Акаєв знайшов притулок у Москві, що зайвий раз підтвердило, наскільки російське керівництво інфіковане вірусом антидемократизму.
Отож Нурсултан Абішевич для збереження за собою влади мусить триматися одного з Москвою курсу. І тримається! Показовою в цьому плані є його заява: «Нам з Росією суджено бути вічними друзями». Втім, це могла бути й чистої води декларація: яких лишень високих, красивих, правильних і навзаєм приємних слів не наговорюють глави держав під час особистих зустрічей! Але в тому й річ, що в даному разі слова Назарбаєва не розходяться з ділом. Виступаючи з Володимиром Путіним єдиним тандемом однодумців, вони створюють відповідне ідеологічне тло для всієї СНД.
Скажімо, українська сторона не сприймає ідеї єдиного економічного простору в редакції Москви, яка передбачає втрату Україною частини свого суверенітету. Зате її повністю підтримує Казахстан. Ось що сказав, відповідаючи на запитання журналістів про перспективи СНД, казахський президент: «Інтеграція в рамках Євразії з урахуванням сучасних геополітичних реалій — це вже безумовний процес, що набирає обертів. Ми неухильно рухаємось до того, щоб створити єдиний економічний, митний, інформаційний, освітній простір для того, аби наші народи могли адекватно реагувати на виклики сучасності… В рамках єдиного економічного простору необхідно забезпечити свободу переміщення товарів, послуг, капіталу та робочої сили».
Не виключено, що казахському народові такі перспективи видаються природними і звабливими. А що несуть вони нам, українцям? Варто тільки уявити, на яких і на чиїх засадах ми формуватимемо спільний із Москвою інформаційний чи освітній простір, вкотре переписуючи історію й підганяючи її під «благодатний вплив і безкорисливу допомогу старшого брата». А «свободу переміщення капіталу» ми вже пережили за часів всесоюзного міністра фінансів Павлова. Та й дармової робочої сили віддали на простори поза хутором Михайлівським досить — і за радянщини, й за незалежності.
Ще стародавні римляни застерігали: не все, що блищить, є золотом. Отож хоч би які блискітки проскакували у словах підспівувача Москви і її «вічного друга» Нурсултан-бая, ми вже навчилися відрізняти щире золото правди від оманливого «північного сяйва». Відтак єдиний спосіб примусити працювати СНД — це розпустити її і створити натомість нові принципи міждержавних стосунків на просторі, який навіть пострадянським не зватиметься.
Іншого просто не дано. 

Андрій КАЛИТЧЕНКО