В наші дні те саме хочеться спитати про Співдружність Незалежних Держав. Щоправда, однозначної відповіді сподіватися годі. Бо навіть Україна, ще якихось тижнів три тому засумнівавшись у доцільності свого членства в цьому міждержавному формуванні, нині заявляє устами свого міністра закордонних справ: вона не збирається виходити із Співдружності, натомість змушуватиме її працювати.
Яким чином і якою мірою це їй вдаватиметься — питання зовсім не зайве. Особливо якщо зважити, що нині в СНД, за словами того ж Бориса Тарасюка, «існує алергія на українські ініціативи». Аби цю алергію усунути, потрібно знайти джерело її збудника. І помилиться той, хто шукатиме його виключно всередині кремлівських стін.
Позиція Москви у Співдружності не була б такою непоступливою щодо офіційного Києва, якби вона не спиралася на постійну й беззастережну підтримку Казахстану в особі Нурсултана Назарбаєва. Як і у всіх центрально-азійських країнах — колишніх республіках СРСР, лідер казахської нації «органічно» перейшов у цю роль з посади першого секретаря республіканського компартійного ЦК і за азійською традицією буде правити довіку. Виняток склав тільки екс-президент Киргизії Аскар Акаєв, чиї повноваження урвала тамтешня «кольорова» революція. Вигнаний народом Акаєв знайшов притулок у Москві, що зайвий раз підтвердило, наскільки російське керівництво інфіковане вірусом антидемократизму.
Отож Нурсултан Абішевич для збереження за собою влади мусить триматися одного з Москвою курсу. І тримається! Показовою в цьому плані є його заява: «Нам з Росією суджено бути вічними друзями». Втім, це могла бути й чистої води декларація: яких лишень високих, красивих, правильних і навзаєм приємних слів не наговорюють глави держав під час особистих зустрічей! Але в тому й річ, що в даному разі слова Назарбаєва не розходяться з ділом. Виступаючи з Володимиром Путіним єдиним тандемом однодумців, вони створюють відповідне ідеологічне тло для всієї СНД.
Скажімо, українська сторона не сприймає ідеї єдиного економічного простору в редакції Москви, яка передбачає втрату Україною частини свого суверенітету. Зате її повністю підтримує Казахстан. Ось що сказав, відповідаючи на запитання журналістів про перспективи СНД, казахський президент: «Інтеграція в рамках Євразії з урахуванням сучасних геополітичних реалій — це вже безумовний процес, що набирає обертів. Ми неухильно рухаємось до того, щоб створити єдиний економічний, митний, інформаційний, освітній простір для того, аби наші народи могли адекватно реагувати на виклики сучасності… В рамках єдиного економічного простору необхідно забезпечити свободу переміщення товарів, послуг, капіталу та робочої сили».
Не виключено, що казахському народові такі перспективи видаються природними і звабливими. А що несуть вони нам, українцям? Варто тільки уявити, на яких і на чиїх засадах ми формуватимемо спільний із Москвою інформаційний чи освітній простір, вкотре переписуючи історію й підганяючи її під «благодатний вплив і безкорисливу допомогу старшого брата». А «свободу переміщення капіталу» ми вже пережили за часів всесоюзного міністра фінансів Павлова. Та й дармової робочої сили віддали на простори поза хутором Михайлівським досить — і за радянщини, й за незалежності.
Ще стародавні римляни застерігали: не все, що блищить, є золотом. Отож хоч би які блискітки проскакували у словах підспівувача Москви і її «вічного друга» Нурсултан-бая, ми вже навчилися відрізняти щире золото правди від оманливого «північного сяйва». Відтак єдиний спосіб примусити працювати СНД — це розпустити її і створити натомість нові принципи міждержавних стосунків на просторі, який навіть пострадянським не зватиметься.
Іншого просто не дано.
Андрій КАЛИТЧЕНКО
ЯК ЗМУСИТИ ЗАПРАЦЮВАТИ СНД
попередня стаття
СТАЛОСЯ ТЕ, ЩО МАЛО СТАТИСЯ
СТАЛОСЯ ТЕ, ЩО МАЛО СТАТИСЯ