ХТО ЗАВДАВ НАЙБІЛЬШОЇ ШКОДИ УКРАЇНІ?

Розмова про антиукраїнське шкідництво актуальна завжди, але особливо на сучасному етапі державотворення, яке повинно опиратися на міцні культурно-історичні фундаменти, бо тільки очистивши їх від мулу, можна звести світлу будівлю майбутнього. Адже кожне суспільне явище потрібно розглядати через сув’язь минулого, сучасного і майбутнього. Це визнають усі дослідники незалежно від світоглядних орієнтацій. Тільки коли здорове коріння, може бути міцний стовбур і зазеленіє крона. Цієї істини ще ніхто не спростував.

Отож, коли йдеться про українську перспективу, дуже важлива правда про минуле, бо вона — шлях до майбутнього. Ось чому так настирливо в Україні діють окремі сили, щоб замулити минуле та спотворено, за чужими рецептами, відтворити історичний процес. Вони нав’язливо утверджують чужинецькі оцінки у свідомості українців, позбавляючи їх права своє минуле і сучасне оцінювати власним розумом.
Для підтвердження сказаного можна навести багато фактів, які переконують в тому, що «розсипаним віником хати не виметеш». Так вдало редактор відділу листів Андрій Мельничук назвав рядки з листів у газеті «Сільські вісті» (11 травня 2006 р.), серед яких є міркування ветерана Великої Вітчизняної війни і праці Василя Каленюка (м. Васильків Київської області), згідно з якими, «більшої шкоди, ніж фашистська Німеччина, ніхто Україні не завдав». Ветеран згадує свого батька — комуністичного підпільника, якого розстріляли німці, та про сестру, смертельно поранену в ході воєнних дій не відомо ким. Ось власне і вся аргументація твердження, яке вимагає принципової розмови, бо якщо найбільше шкоди завдала Україні фашистська Німеччина за три роки окупації, то виходить, що попередні століття колоніального поневолення були для українців суцільним святом. Звичайно, німецький фашизм не був для України подарунком, він сіяв смерть і руїну, але ж не подарунком з неба був і московський комунофашизм, який жорстоко нищив все українське, насамперед людей, культуру, храми, природні багатства і довкілля.
Про все це нині чомусь намагаються не згадувати або говорять у пом’якшених тонах, щоб когось не образити. Між тим, правду у мішку не заховаєш. Тепер чи завтра вона звідси вилізе, стане всім відома. А перша правда історії така, що сили Української Народної Республіки були заслабі, аби стримати голодних інтернаціоналістів — комунобільшовиків, які окупували Україну і утверджували свою владу не тільки масовими розстрілами українських патріотів, але й організованим голодомором у 1921-1923 роках.
Ним було умертвлено майже два мільйони людей. В одній Одеській області у травні 1922 року нараховувалось 0,5 мільйона голодуючих або одна третина населення губернії. Під час голодомору на берегах нижнього Дніпра було описано 26 випадків людоїдства і 7 випадків торгівлі людським м’ясом (Голод 1921-1923 років в Україні. Збірник документів і матеріалів. Київ; Наукова думка, 1993, с. 204).
Варто нагадати, що показником жорстокості влади є ставлення до людини, бо, як казали ще мислителі античності, людина — це міра всього. Українська людина при першому зіткненні з комунобільшовицькою владою помирала від голоду на найліпших у світі чорноземах. А напередодні Першої світової війни дев’ять українських губерній, що були у складі Російської імперії, виробляли 21 відсоток світового експорту або 75 відсотків експорту зерна імперії. У 1921-1923 роках ці виробники зерна помирали з голоду, який ще страшніше прокотився Україною в 1932-1933 роках.
Проблеми названого голодомору — окрема розмова. Тут варто відзначити те, що він був відверто спрямований проти українського народу. Американський дослідник Дж. Мейс твердив: «Москва пов’язувала українське селянство з українським націоналізмом як з загрозою імперським інтересам Москви. Сталін, Каганович, Постишев і інші запланували у Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і безпощадно здійснили це на Україні в 1932-1933 рр. засобом штучного голоду...» (Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. Київ, 1990, с. 99).
Характерно, що голод впливав і на міських робітників. Так, згідно з документом від 14 березня 1933 року, у місті Василькові голодувало 25 робітників шкіряного заводу, а у Києві було підібрано трупів: січень — 400, лютий — 518, за десять днів березня — 249 (там само, с. 440).
Досі ніхто не може точно визначити кількість жертв голодомору 1932-1933 років. Одні оцінюють у 5,5 мільйона осіб, інші називають цифру 8 мільйонів осіб. Але навіть якби цих жертв було в десять разів менше, то й того достатньо, щоб організаторам українського голодомору 1932-1933 років та 1921-1923 років ніколи не було прощення. До того ж, організатори голодоморів були водночас і організаторами так званого розкуркулювання, жертвами якого стали сотні тисяч українських селян, та організаторами репресій проти свідомого українства в 1937-1938 роках. Волею і зусиллями комунобільшовиків у Биківні біля Києва було розстріляно більше 130 тисяч українців. Перед тим були розстріляні майже усі члени Спілки письменників України.
Цей трагічний список московсько-більшовицького владарювання в Україні у 1920-1930 роках XX століття можна було б продовжити. Спершу жертвою окупаційної влади стало українське населення східних областей, а з вересня 1939 року «радість визволення» відчуло і західноукраїнське населення, яке сотнями тисяч почало заселяти сибірські простори. Однак для кровожерної влади цього виявилося замало, бо як Червона Армія відступала перед німецькою потугою, то енкаведисти жорстоко катували своїх в’язнів у Самборі, Дрогобичі, Львові, Луцьку та інших містах західноукраїнського краю. Пригадую, як моя мати і односельці (село Дорожів Дрогобицького району) з приходом німецьких військ ходили оглядати закатованих комунобільшовиками краян. Жахіття побаченого і почутого досі зворушує пам’ять. А вже після війни у нашому селі з’явилося багато «східняків», які рятувалися від голоду. Окремі з них жили у моїх односельців, допомагали в господарстві й так врятувалися від голоду, який вирував у Східній Україні. Це зафіксував навіть М.С. Хрущов у своїх «Спогадах: «Я, — писав він, — одержав повідомлення про те, що під невеличким містом біля Василькова, районного центру під Києвом, знайдена людська голова і ступні ніг. Очевидно, тіло було з’їдене. Були й інші подібні випадки» (І.О. Воронов, Ю.Г. Пилявець. Голод 1946-1947 рр., Київ, 1991,с.44).
Цікаво, чи знає про ці випадки у рідному місті та районі Василь Каленюк? І що він робив тоді, коли його краяни вмирали з голоду, займалися людоїдством? За що і за кого воював він у так званій Великій Вітчизняній війні тоді, коли його Батьківщина-Україна морилася голодом. Варто зауважити, що коли у 1942 році на Прикарпатті з’явилися симптоми голоду, то до нашої школи для дітей почала надходити харчова допомога, а дітей з бідніших родин відправили на Волинь, щоб перебули там голодну весну. Серед них були мої ровесники, які повернулися до своїх родин. Все це відбувалося за часів фашистської окупації, а після закінчення війни десятки родин з мого села «рідна» влада вивезла в Сибір, а понад 100 молодих людей було вбито НКВД.
Важко повірити, але це факт, що ще у 1950 році, коли по суті не було опору комуністичній владі з боку УПА, з мого села вивозили шанованих господарів у Сибір, назавжди руйнуючи їхні господарські надбання. Пам’ятаю, як влада у східних областях України розповсюджувала всілякі небилиці про національно-визвольну боротьбу на західноукраїнських землях.
Між тим, в Україні пропаганда ведеться за принципом: «Нехай німець скаже: ви моголи? Моголи, моголи». Отож Й. Сталін, якого самі комунобільшовики викинули з халабуди названої мавзолеєм, проголосив війну, до якої був безпосередньо причетний, великою і вітчизняною. Нині на всіх перехрестях про це галасують, навіть не задумуючись над тим, що Україна була колонією Москви, правителі якої що хотіли, те й робили з українським народом та його майном.
Про це нам варто пам’ятати завжди і всюди, бо ми були змушені воювати за інтереси імперії зла, та не мали права розбудовувати національну економіку, проводити власну фінансову політику. Ми воювали до того ж під чужими червоними прапорами не за Україну, а за «Родину, за Сталіна», який був найбільшим катюгою у всесвітній історії.
Не можна вважати визволителями України тих, які окупували Україну в результаті знищення Української Народної Республіки, від якої потрібно переймати традиції у процесі розбудови Української Держави. Адже, якщо керуватися історичними концепціями, сфабрикованими у Кремлі ще у сталінські часи, то всі жорстокості тоталітаризму в Україні стають благом, а всі жертви останнього — це вороги українського народу. Якщо московські бандити більшовицької ери на чолі з Муравйовим — визволителі, то Герої Крут — зрадники. За такою схемою усі злочини більшовицької диктатури в Україні мовчазно виправдовуються.
У зв’язку з наведеними фактами не раз доводиться запитувати, коли і де на планеті, у якій країні у мирний час було організовано за чверть століття три голодомори, здійснено жорстокі репресії і переселення мирних людей. Згідно з даними демографічної статистики, лише за 20 років комунобільшовицького тоталітаризму було умертвлено понад 20 мільйонів українців. Хто і коли зробив більший злочин в Україні? Можливо, це спростує хтось обізнаніший. Хотілося б про це довідатись.
Все настільки очевидне, що, аби зрозуміти це, не потрібно бути мислителем. А щоб очистити українську свідомість від намулу комуномосковських ідеологем, потрібна насамперед добра воля. Вольовий імператив — найголовніша творча сила нації. На це вказував ще Іван Франко, який дорікав українській еліті за її нерішучість. Вона і нині не може скласти програми державотворення на історичній правді та національних культурних цінностях, бо переважно сформована у часи тоталітаризму. Очевидно, саме тому українська еліта досі не спромоглася створити курс української історії з українських позицій, дати об’єктивну оцінку всім подіям і фактам недалекого минулого. Без об’єктивності не можна говорити про Українську Україну, бо на чужинецьких поглядах і цінностях її не побудуєш.
Доки не буде відтворена повністю історична правда, доти Українська Державність буде під загрозою. Не випадково вже нині, згідно з експертними оцінками, Україна займає сьоме місце серед тих, які можуть втратити державність. І цьому допомагають як внутрішні, так і зовнішні злостивці. Доленосного значення набирає національна ідея, яка здатна консолідувати всі патріотичні сили. Між тим, національна ідея, по суті, випала з усіх програмних документів Українського Уряду, вона підмінена гаслами про демократію, яка потрібна настільки, як казав видатний природознавець Володимир Вернадський, наскільки веде до зміцнення панування української нації. Це мали би усвідомити всі, хто прагне зміцнення Української Держави — найбільшої святині для кожного українця.

Степан ЗЛУПКО,
професор м. Львів