ПОМІЖ ЛОХАМИ І ЛОПУХАМИ

«Американський конгрес законодавчо обмежив підвищення цін на бензин. Згідно з ухваленим законом, керівникам компаній, які необґрунтовано підвищать ціни, загрожує кримінальна відповідальність і штраф у 150 мільйонів доларів.
Закон американці ухвалили після того, як ціна на паливо у США досягла 2,9 долара за галон.
У перерахунку на наші гроші це становить 20 рублів за літр.
У нас бензин аналогічної американському якості (АИ-95) коштує дорожче — 21 рубль за літр.
Цікаво виходить: у країні із зарплатнею у 30 разів вищою, ніж у Росії, влада визнала таку ціну на бензин неприйнятною для населення.
У нас ціна вища. А уряд нам стверджує, що ні в якому разі не можна обмежувати ціну, оскільки це, мовляв, суперечить правилам ринкової економіки.
ТУТ ОДНЕ З ДВОХ. АБО В АМЕРИЦІ ЕКОНОМІКА НЕРИНКОВА (ЩО ДУЖЕ СУМНІВНО). АБО УРЯД НАМ НАХАБНО БРЕШЕ» (кінець цитати).
Перерахуймо і ми на нашу національну валюту, яка ж ціна на бензин є неприйнятною для населення найбагатшої в світі країни.
Отже, один галон рідини за океаном дорівнює 3,785 літра. 2,9 долара США за нинішнім курсом у нас оцінюється в 14 гривень 65 копійок. Ділимо цю суму на 3,785 і отримуємо ціну за один літр: виходить 3 гривні 87 копійок.
Це та критична ціна, що змусила американських конгресменів ударити в тулумбаси тривоги й застерегти власників паливних компаній від подальшого подорожчання їхньої продукції. В Україні такої смішної ціни на бензин аналогічної марки (АИ-95) уже давно немає. Скажімо, у Києві вона останніми днями коливалася від 4 гривень 10 копійок до 4 гривень 35 копійок. Погортаймо нашу періодику, послухаймо радіо- й телевізійні повідомлення: урядовці в один голос кажуть про реальне зростання цін на паливо в середньому ще на 15 — 20 відсотків. Отже, влітку українські власники чотириколісних «мустангів» заправлятимуть їхні бензобаки за ціною десь за 5 гривень. І нікого з наших рідних урядовців така сумна перспектива не шокує й навіть не тривожить! Ніхто не пропонує жодних застережних заходів, якоїсь можливої альтернативи абощо. І на те знаходиться вельми «поважна» причина: не можна втручатися в цінову політику паливних трейдерів, бо це суперечить правилам ринкової економіки. А вона в нас — немовби священна корова в Індії: не руш її, нехай навіть вона тобі ратиці кладе на обідній стіл!
Рівно рік тому тодішній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко зробила спробу ту священну корову трохи приборкати. Пам’ятаємо, тоді на період весняно-польових робіт було встановлено верхню межу вартості палива, і українське село більш-менш благополучно обсіялось і обсадилось. Але знайшлися пристрасні апологети ринку, які тут же роздмухали тезу про некомпетентність і професійну безграмотність «жінки з косою», чим підготували ґрунт для усунення її з посади керівника уряду. А Президент — теж не менш чітко по-ринковому налаштований — закріпив їхню волю відповідним указом. І ось упродовж уже майже року очолюваний Юрієм Єхануровим надзвичайно слухняний Кабінет Міністрів свято, наче мусульманин «Корану», дотримується заповідей ринкової економіки, віруючи, немов уже сам процес дотримання є універсальною панацеєю проти хронічної економічної кризи в Україні. А вона тимчасом не тільки не «розсмоктується», а являє нам щораз нові свої гримаси, які в сукупності зводяться до нестримного зростання цін буквально на всі товари й послуги. Всупереч усім благим намірам «ринкослухняного» державного керівництва, наперекір усім його запевненням про чергове «неподорожчання». Найсвіжіший приклад — стрибкоподібне, у кілька етапів, зростання цін на газ для побутових потреб.
Очевидно, нас мають за останніх «лохів», які геть забули недавні заяви рідних високопосадовців про те, що для побутових потреб використовується лише газ, який добувається в Україні, отож його вартість залишиться незмінною. А що маємо нині? Ось що каже Президент: «Якщо ми платимо росіянам 95 доларів, то ціна на внутрішньому ринку не може бути 37 доларів… Отже, у нас немає іншого виходу, як до початку нового опалювального сезону поступово підняти ціну на газ» (тижневик «Контракти» від 8.05.2006). Як бачимо, вже ніхто не посилається на наявність власних природних ресурсів. У такому разі напрошується запитання: чи можна вірити керівництву держави, яке (цитую згадувану газету «Жизнь») «НАМ НАХАБНО БРЕШЕ»? І робить це далеко не вперше; та, мабуть же, й не востаннє.
Непрозорість, завуальованість і кулуарність дій української виконавчої влади стала нормою її повсякденної поведінки. Публічно заявляється одне — насправді робиться зовсім інше. Так було із сумнозвісним «РосУкрЕнерго», від якого дружно відхрещувалися наші можновладці, хоч насправді до цієї афери причетні найвищі державні посадовці.
Водночас недостовірне (це ще дуже м’яко сказано!) інформування власного народу поєднується з елементами замовчування. Йдеться наразі про приховування від української громадськості факту, що його оприлюднили російські засоби масової іноформації, а саме: різка антиринкова ухвала конгресу США щодо недопущення зростання цін на бензин.
Як відомо, Америка нині — наш новий «старший брат» (чи «старша сестра»), і її приклад мав бути негайно підхоплений нашою чинною владою. Чому ж цього не сталося? Очевидно, через те, що в такому разі урядовці мусили б визнати правильність минулорічних дій Юлії Тимошенко щодо регулювання, нехай і тимчасового, цін на паливо. А на таке команда Президента не піде ні в якому разі! Власні амбіції — понад усе, навіть понад інтереси країни. Але, думаю, існує й інша причина «неуважності» українського керівництва до американського досвіду поводження в ринкових умовах. Вона елементарно проста: або воно все в цій країні, крім власного благополуччя, глибоко мало на увазі (і той довбаний ринок, і ціни, й життєвий рівень простого люду) — або маємо всі підстави засумніватися в його професіоналізмі, спроможності адекватно реагувати на виклики, що стоять нині перед Україною.
Нас запевняють: не можна силовими методами впливати на цінову політику. Закони ринкової економіки не дозволяють регулювати ціну на той же бензин. У такому разі погляньмо на проблему зблизька. На українському ринку палива правлять бал російські нафтотрейдери й нафтопереробники: в українській власності залишилися усього кілька нафтопереробних заводів, які тут погоди аж ніяк не диктують. Із підвищенням цін на бензин, яке відбувається за мовчазної згоди нашої влади, колосальні надприбутки отримує не держава Україна, а чужоземний капітал. За чий рахунок? За рахунок громадян України.
Далі. Підвищення цін на пальне для автотранспорту автоматично тягне зростання цін практично на всі товари й послуги: це — незаперечна аксіома. І знову тугіше затягувати паски має «маленький українець». І якщо «рідна» влада не бажає довести його до повного зубожіння, то мусить десь віднаходити джерела компенсування непомірного цінового тягара, спричиненого зарубіжними монополістами. Де ті джерела? Чи хто у владі сьогодні знає про їхнє таємниче існування? Річечки наповнення бюджету шляхом приватизації ласих шматків вітчизняної індустрії рано чи пізно пересохнуть, а річний приріст виробництва скотився до якихось десятих чи й сотих часток відсотка. Догосподарювалися!
Багата Америка, де середня заробітна платня в кілька десятків разів більша, ніж у нас, плювати хотіла на догмати ринку, якщо виникає загроза матеріальному благополуччю її громадян. І вона законодавчо запроваджує кримінальну відповідальність за «грання» з ціною на бензин. Натомість українська влада влаштовує лохотрон для власного населення і прикривається чим завгодно (тим же ринком), аби лиш нічого не робити для захисту інтересів своїх співвітчизників.
…Кілька років тому в одній з газет публікувалося розлоге інтерв’ю з одним відомим українським гумористом. Воно мало назву «Лопух — дерево мого дитинства». Гумористи можуть дозволити собі іронію, гротеск і сарказм. Але останнім часом мене не полишає враження, що під тими розлогими лопухами виросли не тільки майстри сатиричного жанру. У цьому переконуєшся щодня, коли вмикаєш телевізор і бачиш на його екрані лики нашої владно-політичної еліти, чуєш потоки благосних слів з їхніх єлейних уст. Дивишся, слухаєш — і мимоволі приходить думка: невже оте, що відбувається в нас на суспільній площині між лохами й лопухами, і називається сучасною українською дійсністю? І невже можна, постійно в ній перебуваючи, відчувати бодай найменший душевний комфорт, говорити про якусь людську й національну гідність, гордість за ТАКУ державу й ТАКЕ її керівництво?
Одне з творінь безсмертного Миколи Гоголя закінчується словами: «Сумно на цьому світі, панове!» Мовлено те 171 рік тому. То що ж змінилося відтоді?

Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ