ТРЕТЄ ВОСКРЕСІННЯ СЕЛА ВИЖГОВА

Малесеньке село Вижгів, що у Любомльському районі Волинської області тричі за останні сто років вмирало і воскресало.
Усі його мешканці перед наступом німецьких та австрійських військ на царську Росію у серпні 1915 року були виселені на далекий Алтай. Село лишилося пусткою. Десятки вижгівців не змогли подолати кількатисячного шляху. Старики і діти вмирали у дорозі від холоду, голоду та хвороб. Частина людей віддала Богу душу на Алтаї через непідходящий клімат. Але переселенці через кілька років призвичаїлися до тутешніх умов. І вже багато хто й думки не мав повертатися назад, знову долати страшні кілометри. Та тільки Польща, яка окупувала Волинь і Галичину оголосила про те, що мешканці Західної України можуть повертатися на свої землі, вижгівці знову рушили у дорогу. Рідні місця тягли до себе. Село воскресло. Ожили хати-пустки, занедбані під час лихоліття Першої світової та громадянської воєн. Дочекалась плуга та робочих рук земля. Зарясніли поля, садки.
Чергового спустошення село зазнало під час Другої світової війни. Декого з чоловіків було мобілізовано до Червоної армії. Кілька десятків молодих вижгівців вивезли на роботу до Німеччини, дехто пішов у партизани. А 22 грудня 1943 року село підступно спалили польські вояки з Армії Крайової, які прийшли сюди у формі Української повстанської армії. У цей день загинуло близько 50 осіб переважно жінок, дітей, стариків з Вижгова та довколишніх сіл. По-звірячому поляки закатували священика Миколу Покровського, настоятеля церкви Івана Богослова з села Штунь. Але вцілілі вижгівці звели на попелищах хати і знову у селі заструменіло життя.
Та тільки-но люди зіп’ялись на ноги, як почалась колективізація, укрупнення сіл. Вижгівців почали зганяти з обжитих місць на нові.
1951-1952 року більше десятка селян було репресовано та засуджено за допомогу Українській повстанській армії та за участь в антипольській акції. З ветеранів війни, інвалідів поздирали бойові медалі, безруких і кульгавих висилали у Сибір, під Воркуту. З них лише одиниці повернулись у рідне село. А до декого з репресованих, навпаки, поїхали на північ цілі родини. Виснажлива колгоспна праця змусила багатьох вижгівців шукати щастя в розвинутих індустріальних містах України: Дніпропетровську, Нововолинську, Червонограді, Києві, Львові. Випускників місцевої школи батьки щороку напучували: «Іди, дитино, вчись, щоб не мучитись у колгоспі так, як ми мучимось». І ці слова западали у душу дітям. Кілька десятків років у селі не залишалось жодного випускника місцевої восьмирічки. Школа стала початковою, а згодом її зовсім закрили. У селі лишились доживати віку переважно пенсіонери. Їм роздали земельні паї. А обробляти їх не було чим, і не було сил. Щороку до десятка селян відходило з цього світу. Щоб відспівати їх, треба було наймати транспорт, везти до церков у сусідні села. Вижгівці побачили, що економічно відродити село їм уже не під силу. А от духовно… І громада вирішила збудувати Божий храм, де можна було б хоч перед смертю висповідатись, прийняти Святе причастя. Дехто скептично ставився до такого задуму пенсіонерів. Але завдяки наполегливості старости Івана Скіпальського та членів церковної двадцятки місце для будівництва храму було освячено 22 грудня 2004 року. Коли закипіла робота, люди почали щедро жертвувати на його будівництво. Знайшлись меценати. За півтора року в селі виросла церковця. У ці травневі дні її освятив та відправив святкову літургію архиєпископ Володимир-Волинський і Ковельський Симеон у супроводі благочинного Любомльського району отця Василія, настоятелів святих храмів із сусідніх сіл. На урочисте відкриття церкви, яка носитиме ім’я улюбленого серед українців святого Миколи Чудотворця, з’їхалися діти і внуки багатьох вижгівців, прибули депутати обласної та районної рад, люди з навколишніх сіл. Дехто приніс щедрі дари. Владика Симеон подарував храму ікону Миколи Чудотворця, побажав прихожанам берегти вогонь щойно запаленої лампадки на християнському небосхилі. 

Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ