ТВОРЕЦЬ ПЕРШОГО МІЖПЛАНЕТНОГО КОРАБЛЯ

Уродженець міста Короп на Чернігівщині (1853), звичайний провінціал спромігся у вісімнадцять років блискуче скласти вступні іспити до Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення. Він здивував земляків тим, що до столичних вузів приймали у переважній більшості синків знатних і заможних батьків. Юнак поставив перед собою завдання — навчитися будувати залізниці, без яких Росія залишиться темною і відсталою. Та не минуло і двох років, як він зіткнувся з несправедливістю і жорстокістю, з брудними махінаціями підрядників та інженерів на будівництві шляхів сполучення. Микола залишає інститут і стає слухачем медико-хірургічної академії. Йому хотілося лікувати людей, впливати на їхню свідомість. Душею відчув, що тільки лікар може нести селянам справжнє добро.
Після літньої гостини у брата Степана на Чернігівщині, він, від’їжджаючи до столиці, залишив невеличку книжечку «Казка про чотирьох братів». У жовтні 1875 року петербурзька поліція, на прохання київського жандармського управління, яке проводило слідство щодо поширення серед селян цієї книжечки, обшукала квартиру М. Кибальчича. Знайдені книги забороненої, бунтівної літератури стали причиною першого арешту. Понад два з половиною роки його короткого життя забрала царська в’язниця. Після визволення Микола зблизився з народниками, посилено вивчав вибухову справу і в грудні 1879 року за завданням Виконавчого комітету організації «Народна воля» розпочав виготовлення вибухових пристроїв з метою замаху на злісного імператора Олександра ІІ.
Рідне містечко Короп здавна славилося майстрами порохової справи, які виготовляли порох для козаків. Місцеві хлопці, успадкувавши мистецтво дідів, часто сполохували тишу Десни ракетами та феєрверками. І ось їхній земляк ночами готує бомбу на царя. Першого березня 1881 року пристрій вибухнув. Його кинув Ігнатій Гриневицький: підірвав себе і смертельно поранив Олександра ІІ. Тільки 17 березня заарештували Миколу Кибальчича. Виготовлені нашим земляком бомби військові експерти визнали бездоганними. На суді як речовий доказ фігурувала одна з них. Юнак не тільки виготовив для неї динаміт, а й сконструював електричний запал і навіть точно підрахував, скільки потрібно вибухівки, щоб знищити царя в його кареті і не завдати при цьому шкоди випадковим перехожим.
Миколі Кибальчичу та його однодумцям тогочасні громадські та військові діячі давали високу оцінку. Навіть Карл Маркс зазначав, що «це справді тямущі люди, без мелодраматичної пози, прості, ділові, героїчні». А один із царських генералів заявив: «Що б там не було, що б вони не накоїли, але таких людей не можна вішати. Кибальчича я б засадив за міцні ґрати до кінця його днів. Але надав би при цьому повну можливість працювати над своїми винаходами».
У в’язниці Микола відразу зажадав папір та чорнило. Прохання негайно виконали, сподіваючись, що царевбивця благатиме нового імператора про помилування. За ґратами він буквально за кілька днів розробив проект реактивного повітроплавального апарата і передав його слідчому. Він очікував рішення експертів щодо його проекту і за два дні до страти, 31 березня 1881 року, вирішив звернутися до міністра внутрішніх справ з проханням: «зробити розпорядження про дозвіл мати побачення з кимось із членів комітету відносно цього проекту… або одержати письмову відповідь експертизи».
Разом з іншими учасниками замаху, революціонерами Андрієм Желябовим, Софією Перовською, Тимофієм Михайловським і Миколою Рисаковим він був страчений 3 квітня 1881 року за старим стилем. Тільки через рік після його смерті, 26 березня 1882 року, начальник жандармського управління генерал Комаров, пересилаючи проект М. Кибальчича до Департаменту державної поліції, доносив: «На задоволення клопотання звинуваченого у державному злочині Миколи Кибальчича проект про повітроплавальний прилад при цьому представити маю честь». Проект пролежав в архівах Департаменту внутрішніх справ 36 років. Конверт відкрили тільки після Лютневої революції, у липні 1917 року і у березні 1918 року проект був представлений на рецензію відомому вченому, професору М.О. Риніну.
Цей проект з відгуком вченого вперше побачив світ у журналі «Былое» у квітні 1918 року. В рецензії Микола Олексійович писав, що «за Кибальчичем повинен бути встановлений пріоритет в ідеї застосування реактивних двигунів у повітроплаванні... в основі правильної, яка дає заманливі перспективи у майбутньому, особливо коли мріяти про міжпланетні сполучення».
Професор М. О. Ринін високо цінував мужність Кибальчича і значно пізніше, у 1929 році, в одному з випусків «Міжнародних сполучень» писав: «Не можна не схилити голови перед людиною, любов якої до нових винаходів і робота дослідницької думки захоплювала його перед стратою, упевненість якої у правильності принципу польоту підтримувала і підбадьорювала перед близькою кончиною».
Звісно, що на волі Микола Кибальчич не мав вдосталь часу, щоб розробити свій проект детально і довести його здійсненність математичними обчисленнями. До того ж, не було у нього можливості дістати необхідні матеріали, зустрітися і поговорити з іншими винахідниками у цій новій галузі знань, яка тільки-но народжувалася. «Отже, це завдання-підтвердження мого проекту математичним обчисленням, — писав він у в’язниці, — має бути виконане тими експертами, до рук яких потрапить мій проект». І спеціалісти справді математично довели, що описаний у проекті апарат міг би триматися у повітрі. Експерти відзначали, що саме Микола Кибальчич перший висловив ідею застосування реактивних двигунів у повітроплаванні, тобто за 22 роки до публікації К. Ціолковським першої роботи «Исследование мировых пространств реактивными снарядами» і за 80 років до першого польоту людини у космос.
Життя цієї талановитої людини обірвалося на двадцять сьомому році. Це вік, коли у людини щасливої долі все ще попереду. На малій батьківщині Миколи Кибальчича в селищі Коропі у 1959 році встановлена меморіальна дошка на будинку, де він народився, діє будинок-музей вченого і винахідника (1960), встановлено пам’ятник (1965). Його ім’ям названий кратер на Місяці. 


Валентин САНДУЛ,
член Авіакосмічного товариства України
м. Київ