ВАЛІЄЦЬ, ЯКОГО ВБИЛИ ЗА ГОЛОДОМОР

Ґарет Джонс, випускник Абериствитського та Кембриджського університетів, знавець кількох іноземних мов, не лише писав для багатьох британських та американських газет, а й був радником із закордонних справ екс-прем’єр-міністра Великої Британії Ллойда Джорджа. Інтерес до України в журналіста з’явився після розповідей його матері, яка свого часу кілька років там працювала гувернанткою в родині власника металургійного заводу, свого земляка Джона Юза (John Hughes). Ґарет Джонс – чи не єдиний з тогочасних західних журналістів, який особисто побував в Україні та чесно повідомив про страшний голод 1932-1933 років. За свої викривальні репортажі йому було заборонено повертатися в СРСР. Радянська влада та її прихильники на Заході, зокрема сумновідомий кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Уолтер Дюранті, всіляко намагались дискредитувати журналіста, який не побоявся сказати правду. Якийсь час Ґарет Джонс потім жив та працював у Японії та Китаї, де в серпні 1935 року, за нез’ясованих обставин, його було вбито. На відкритті меморіальної дошки виступали президент Університету Валії лорд Елистон Морґан, український історик з Канади п. Любомир Луцюк, племінниця журналіста Марґарет Сірол Коулі, автор книжки про Ґарета Джонса. Українську державу представляв посол України у Великій Британії Ігор Харченко. Він заявив, що українці, які пройшли через дуже важкі періоди в минулому, завжди будуть вдячні за кожне слово правди про історію України, що довгий час замовчувалася. Серед присутніх було чимало членів валійської асамблеї (парламенту), лорд-мер Абериствиту, представники української громади Великобританії, Канади, США та Австралії.
Священики Валійської православної церкви та Української автокефальної православної церкви у Великій Британії відправили панахиду національними мовами та освятили барельєф видатному журналістові.
Він народився в Баррі й був убитий у Монголії. Це було коротке життя: Ґарет Річард Воган Джонс загинув напередодні свого тридцятиріччя, але добре використав відведений йому час. Між 1925 і 1929 роками він отримав ступінь з французької мови в Університеті Уельсу в Аберстуїті, далі наступну, із середньовічних та сучасних мов у Трініті-коледж в Кембріджі. Вільно володіючи французькою, валлійською, англійською, німецькою та російською мовами в 1930 році став особистим секретарем з питань міжнародних відносин вельмишановного Ллойда Джорджа, командувача часів першої світової війни і єдиного ліберала який ставав на чолі британського уряду, так званого «валлійського чаклуна».
Більше зацікавлений у журналістиці, ніж в академічному житті, в 1931 році Джонс переїздить до уолл-стрітівського офісу PR-фірми доктора Іві Лі. Цього ж року він здійснює свою другу подорож до СРСР, супроводжуючи Джека Хайнца-другого, сина засновника відомої марки «Heinz 57». Вони мали зустрічі з багатьма совєтськими прихильниками, від Моріса Хіндуса до Луїса Фішера та Уолтера Дюранті. Вони навіть спромоглися взяти інтерв’ю у вдови Леніна, мадам Крупської, будучи у захваті від можливості побачити мумію Леніна в мавзолеї на Червоній площі в Москві, «тіло людини, яка померла сім років тому».
Велика депресія змусила Джонса повернутись додому, на роботу до Ллойда Джорджа, а пізніше до Вестерн Мейл. Як пояснюють записи у його щоденнику і регулярні недільні листи, Джонс був одержимий навгамовною цікавістю поєднаною з прагненням брати інтерв’ю у великих людей свого часу. І він робив це, розмовляючи з доктором Йозефом Геббельсом, Френком Ллойдом Райтом, Сером Бернардом Паре, Аптоном Сінклером, Уолтером Ліппманом та Уїльямом Рендольвом Герстом. Це тільки короткий перелік імен. Також 23 лютого 1933 року він став першим ненацистським журналістом, якого запросили полетіти з фюрером до Франкфурту на приватному літаку канцлера Гітлера, т. зв. Ріхтгоффені, зауважуючи: «Якби цей літак зазнав катастрофи, вся історія Європи змінилася б.»
З Німеччини він повертається до «батьківщини більшовизму…» Прибув до Москви 6 березня 1933 року і зустрів того самого вечора Малькольма Маґґеріджа. Після цього він таємно прямує до Харкова для вивчення чуток про великий голод. Вийшовши з поїзда, попрямував українськими селами, скрізь зустрічаючи голодомор. Його кишеньковий щоденник зберіг слова сільського голови: «Раніше ми мали коней, корів, свиней та курей. Нині ми помираєм з голоду. Раніше ми годували світ. А нині вони забрали геть усе... Я б мав запросити вас та пригостити як гостя курятинкою, яйцями та файним білим хлібом. Але зараз ми і хліба не маємо в хаті. Вони вбивають нас.»
Джонс повернувся в Берлін 29 березня, надрукувавши кілька статей про голодомор, а це спровокувало майже негайний відповідний удар від Дюранті в накладі Нью-Йорк Таймс від 31 березня, «Росіяни голодні, але не голодують». Принижуючи Джонса, Дюранті виправдовував примусову колективізацію сільського господарства з ганебною заувагою: «Грубо кажучи, неможливо засмажити яєшню, не розбивши яєць». Приховуючи правду, він писав: «Нема ніякого фактичного голодування чи смертельних випадків від голоду, але є широко розповсюджена смертність від хвороб через недоїдання». Дюранті ніколи не визнавав голодомору, що «Цілих 10 мільйонів людей померли прямо чи непрямо від нестачі іжі в СРСР». Одначе, в 1933 році він отримав премію Пулітцера за його «об’єктивне освітлення» подій в СРСР.
Тим часом Джонса помітили. Совєтський міністр закордонних справ Максим Литвинов оголосив його персоною нон-ґрата, довіку заборонивши в’їзд до СРСР. Джонс потрапляє у списки персон, за якими має стежити таємна поліція. Як і Маґґеріджа, його неодноразово судили. Пишучи до Джонса 17 квітня, Маґґерідж погоджується, що Дюранті «звичайно, є простим обманщиком», водночас скаржиться на те, що його власні статті про голодомор зазнали цензури від редактора Манчестер Ґардіанс, Уїльяма Кройзера. Рвучи свої зв’язки з цією газетою, Маґґерідж пише їм: «Ви не хочете знати того, що продовжується в Росії, і ви не хочете, щоб ваші читачі це знали також. Якби Метровік люди (Метрополіан-Вікерс процес) були євреї чи негри, тоді ваше справедливе обурення було б безмежне. Ви б опублікували фотографії пошматованих спин».
Отримавши заборону на в’їзд до СРСР, Джонс звертає увагу на Азію, здійснюючи наприкінці 1934 року «кругосвітній тур для пошуку фактів». Зацікавившись зростаючим конфліктом між імперською Японією та Китаєм, Джонс опинився в Манчукуо, де, поблизу від Калґана, він зустрів свій кінець 12 серпня 1935. Його стратили китайські бандити через шістнадцять днів після викрадення. Те, як він помер, не є спірним моментом. Офіцер що проводив розслідування, лейтенант Королівських військ Міллар звітував, що тіло Джонса прибуло з однією кулею в голові, двома — в грудях.
Однак те, чому Джонс був убитий залишається предметом суперечок. Чи не було причиною те, що він був свідком подій Голодомору в Україні? Очевидно так, але він не усвідомлював цього, оскільки пробиваючись з Японії до Монголії був оточений особами, що нині відомі як совєтські агенти впливу. Він ділив готельний номер у Токіо з Ґунтером Стейном, навіть не знаючи, що цей номер використовувався для таємного радіозв’язку з Москвою совєтським шпигуном Ріхардом Зорґе. Коли Джонс відбув у свою останню експедицію, він подорожував у авто, яке було надане містером Пурпісом, який керував компанією Востваґ Фюр, що прикривала совєтську шпигунську мережу на Далекому Сході. Іхній «білий російський» водій Анатолій зник після засідки в той час, як доктор Герберт Мюллер, з яким він подорожував, був відпущений неушкодженим, без сплати викупу. Самі ж бандити по тому були розшукані, частково знищені, частково розсіяні. А безпосередні замовники вбивства залишились невідомими для історії.
Можливо, Ґарет Джонс мав лише злостиву долю. Або ж він став жертвою убивць, бо був людиною, яка, як Ллойд Джордж сам написав, «знала занадто багато про те, що відбувається». Можливо, ми ніколи про це не дізнаємось. Але лишається беззаперечним те, що Джонс писав правду про Голодомор у той самий час, коли Дюранті цього не робив. 

Любомир ЛУЦЮК,
професор з політичної географії Королівського Військового Коледжу Канади
(«Майдан»)