РОЗВІНЧАНО МІФ ПРО НЕДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Як зазначалося у доповідях на пленарному засіданні та численних виступах учасників конференції на секціях, проголошення незалежності України у серпні 1991 року ще не означає завершення національно-визвольного процесу. Він триває у наші дні. Зміст сучасної політичної боротьби зводиться практично до того чи існувати Україні як незалежній державі? Бо остаточне подолання постколоніального становища України тісно пов’язане з утвердженням національного характеру української держави. Останнє потребує викорінення низки міфологем, які нав’язувалися і нав’язуються понині українському суспільству чужинецькими антиукраїнськими силами, а також власними носіями космополітичних, ліберальних та лівих ідеологічних течій.
Одним з таких міфів, наголошували виступаючі, є твердження, що українці належать до так званих недержавних народів, ніколи не  мали власної державності і не можуть претендувати на неї в майбутньому. До цього слід додати намагання прищепити українському суспільству думку, що Україна ніколи не мала власної монархічно-династичної традиції, що їй властивий  одвічний демократизм і нехіть до авторитарних інститутів влади, які, мовляв, суперечать національній ментальності. Остання теза особливо активно нав’язується прихильниками так званої конституційної реформи, яка спрямована на обмеження влади президента, що веде практично до послаблення національної державності, підкреслив доктор історичних наук (Київський національний лінгвістичний університет), він же голова ВО «Союз гетьманців-державників» Ю. Терещенко.
У зоні уваги дводенної  конференції перебували традиційні форми державності України, які  беруть свій початок від кінця IX століття (член-кореспондент. НАН України О. Реєнт (м. Київ), доктори історичних наук І. Винокур (м. Житомир), Ф. Турченко (м. Запоріжжя), В. Степанков (м. Камянець-Подільський), О. Швидак (м. Житомир); кандидати історичних наук О. Журко (м. Хмельницький), К. Івангородський (м. Черкаси), С. Горошко (м. Переяслав-Хмельницький), Г. Стефанюк (м. Івано-Франківськ), А. Боровик (м. Чернігів) та інші).
Велику роль науковці надали саме полянам, які у VI–VII столітті перейняли назву Русь. Їм судилося відіграти найвидатнішу роль у творенні держави, яка склалася на території середнього Подніпров’я і з часом розширила свою владу майже на всю Східну Європу. Могутня економічно і культурно, впливова у Європі, Київська Русь забезпечила розвиток у своєму складі землям-князівствам. А в подальшому розчленування великої руської імперії було неминучим етапом розвитку феодального суспільства. Тому феодальну роздробленість, наголошували виступаючі, не можна трактувати як регрес, рух назад. Процес феодальної роздробленості супроводжувався не занепадом культури, а навпаки – бурхливим зростанням міст, інтенсивним формуванням нових яскравих проявів культурного життя у нових політичних центрах.
З утвердженням об’єднаного Галицько-Волинського князівства, згодом королівства, розпочався новий етап в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, підкреслив  у своєму виступі професор Ю. Терещенко, вона розвивалася відтепер на єдиному українському грунті, включаючи Київ і об’єднавши фактично всі українські етнічні землі від Карпат і Дунаю до Дніпра, Галицько-Волинська держава, відкриваючи західноукраїнській культурі шлях на українські землі, дала змогу запобігти утвердженню на них татаро-монгольських впливів, що стало фатальним для суспільного розвитку Володимиро-Суздальської землі, згодом Московщини, потім Росії.
Виникнення Запорозької Січі, зазначали виступаючі, супроводжувалось зародженням перших клітин того державного організму, який згодом виріс у державу Богдана Хмельницького. Причому нова державність утверджувалася на принципово нових соціально-економічних засадах. Замість феодального примусу в козацькому середовищі переважало використання найманої праці, заперечувалась феодальна власність на землю і кріпацтво, яке було введене польською шляхтою.
На конференції зверталася увага і на те, що Б. Хмельницький прагнув змінити характер інституту гетьманства і зробити його спадковим у своєму роді. Бо утвердження спадкового гетьманства могло зміцнити внутрішнє становище держави, об’єднати навколо гетьмана усі стани  тогочасного суспільства, які значною мірою діяли розрізнено.
І це прекрасно усвідомлювали спадкоємці Б. Хмельницького. Після його смерті ідею спадковості гетьманської  влади намагались реалізувати, кожний у свій спосіб, І. Виговський, П. Дорошенко, Д. Многогрішний, І. Самойлович, І. Мазепа. Нарешті драматична спроба козацько-старшинської еліти реалізувати проект дідизного гетьманства перед загрозою російського централізму була пов’язана із намірами зробити цей традиційний інститут козацької державності в роді Розумовських.
Значна увага в роботі секцій, особливо таких як «Українська Держава 1918 року. Соціально-економічні, політичні, культурно-національні аспекти розвитку» та «Гетьманський рух і український консерватизм. Проблеми історії та теорії» приділялось подіям в Україні 1917–1919 років, йшла мова про недолугу політику Центральної ради, яка призвела до глибокої політичної і соціально-економічної кризи, що зрештою призвело до падіння УНР і приходу до влади Павла Скоропадського.
У виступах науковців Ю. Терещенка, Л. Баженова, І. Козинця, Р. Салати, М. Москалюка та інших наголошувалося, що проголошення Гетьманату (Української Держави) знаменувало собою відновлення власної української національної державницької традиції, припинення руйнівних  «соціалістичних» експериментів і спрямування України до налагодження класового співробітництва і цивілізованого реформаторства. Відродження традиційної реформи української державності з гетьманом на чолі переконливо продемонструвало ефективність авторитарної влади в тогочасних конкретно-історичних умовах.
Підкреслювалося, що інститут гетьманства повною мірою показав своє розуміння необхідності соціального і національного компромісу,  відновлення в повному обсязі приватної власності, утвердження правових підстав суспільно-політичного та  економічного життя в Україні. За надзвичайно короткий період існування у складних умовах австро-німецької окупації Гетьманат збагатив українське державотворення надзвичайно цінним і  повчальним досвідом. Він ще раз застерігає українців від абсолютизації інститутів загальної демократії (космополітизму і вседозволеності), прав людини (без обов’язків перед українською державою), які без досягнення оптимального рівня консолідації суспільства можуть діяти на шкоду утвердженню української державності.

Олесь КОЗУЛЯ,
науковий співробітник Національної бібліотеки України
ім. В. Вернадського