БЕРМУДСЬКИЙ ТРИКУТНИК ЧИ ЧОРНИЙ КВАДРАТ?

Чому не помаранчева? Бо від кольору майдану, який став символом надій на зміни, в людських душах не залишилося геть нічого. Люди давно повикидали на смітник жовто-гарячі стрічки, що так їх зігрівали в морозяні дні й тижні розбурханого 2004-го й дуже скоро перетворилися на символи гіркого розчарування. І якщо майданні політики й далі вперто чіпляються за епітет «помаранчевий» — це свідчить тільки про їхню безмежну й безнадійну відірваність від широких народних мас. Оперуючи тотемними (як їм здається) атрибутами учорашнього дня, вони намагаються спровокувати в суспільній свідомості рефлективний спалах симпатій на свою користь, але їм це вдається все менше й менше.
Що ж стосується «демократичності» народжуваної в неймовірних потугах коаліції, то я особисто просто дивуюся, з яким, даруйте, тупим спокоєм упродовж цілого місяця після виборів спостерігає вовтузню в бермудському помаранчевому трикутнику та ж Партія регіонів. На місці її лідерів я давно образився б і грюкнув кулаком об стіл: виходить, що ми, регіонали, — страшні вороги будь-якої демократії? На якій підставі наші опоненти перебрали на себе одноосібне право бути виразниками народовладдя, а нам залишили у новітній політичній виставі ролі рогатих і хвостатих? Утім, якщо регіонали з подібними заявами не виступають, це теж наводить на невеселі роздуми, і можна припустити, що істинного демократизму вони за собою таки й справді не визнають.
Тим часом «демократизм» учасників переговорного процесу у форматі відомої трійці давно вже набив оскому рядовим виборцям, які своїм волевиявленням делегували цілком конкретні завдання конкретним переможцям парламентських виборів. Натомість переможці повністю ігнорують волю і Майдану, і тих, хто привів їх у законодавчу гілку влади. В такому разі в чому полягає демократизм (тобто — влада народу)? В абсолютному нехтуванні думкою цього народу? Чи у сміховинному процесі перетягування всяк на себе ковдри, привселюдно задекларованої як спільний і неподільний політичний набуток? Чи в чому ще?
На початку минулого тижня Юлія Володимирівна, виступаючи в прямому ефірі на каналі «1 + 1», ДВА РАЗИ уникнула чіткої відповіді на просте й усім зрозуміле запитання тележурналіста: «Чи готові ви, пані Тимошенко, заради утворення демократичної коаліції відмовитися від претензій на посаду прем’єр-міністра?» І вся Україна зрозуміла: такої готовності від жінки з косою ждати годі. Якби перед Юлією Володимирівною справді світили передусім ідеали служіння Україні, а не якісь інші, то вона мала б піти до Президента і сказати: «Вікторе Андрійовичу, я готова прислужитися Україні на будь-якому місці й на будь-якій роботі, куди ви як всенародний Президент вважаєте за потрібне мене призначити». Чому вона досі цього не зробила?
Натомість лідерка БЮТ під час згаданого телеефіру замість конкретної відповіді «так» або «ні» пустилася в словесне плетиво, з якого можна було зрозуміти одне: вона не прагне посади, але в цей історичний момент покликана «разом із моїм народом» навести лад у країні, бо ніхто цього не зробить краще за неї.
Ціну всяким посиланням на народ можна легко встановити, зазирнувши до списку новообраних народних депутатів від Блоку Юлії Тимошенко. О, там ви знайдете досить людей «з народу»! Якщо в той список не протовпився навіть такий далеко не бідний чоловік, як Олександр Волков, то уявімо собі, який у БЮТ був прохідний фінансовий бар’єр. І хто прагне нами керувати та ухвалювати закони.
Того ж дня, спілкуючись із працівниками ЗМІ, перший заступник голови виконкому Народного союзу «Наша Україна» Ігор Жданов сказав буквально таке: «Є рішення блоку, ради партії формувати коаліцію винятково з трьох суб’єктів — «Нашої України», Блоку Юлії Тимошенко і (увага!) Соціалістичної ПАРТІЇ РЕГІОНІВ». Журналісти вибухнули дружним реготом, усміхнувся й сам пан Жданов, негайно поправившись, але слово — не горобець! Либонь, надто сильно намагався чільний «нашоукраїнець» не проговоритися й не назвати Партію регіонів як можливого учасника майбутньої парламентської більшості. Як у відомому анекдоті про актора, котрий дуже боявся помилитися у фразі «Поручник Зуєв, ось вам меч!». І відомо що сказав.
Про перспективу створення «широкої коаліції» (вважайте — про об’єднання «Нашої України» з донецьким кланом) уже неприховано веде мову прем’єр Юрій Єхануров. У цей самий час у газеті «День» з’явився матеріал на несподівану й від того ще більш цікаву тему. Видання взялося дослідити деякі філологічні, нібито й далекі від політики, проблеми. Зокрема — про зміну значення окремих прикметників, от хоч би й прикметника «донецькі», за яким упродовж останніх років у суспільній свідомості витворилася ціла система нових уявлень і понять. (Мабуть, насамперед усе ж таки «понять», за якими ті «донецькі» живуть і діють. Адже саме в координатах «понять» лежить, наприклад, коментар голови Донецької обласної ради Бориса Колесникова щодо переведення Вадима Чупруна з посади глави облдержадміністрації «на іншу роботу»: «Це політична розправа за ті півтора відсотки, які «Наша Україна» отримала на виборах у регіоні». Коментарі до коментаря зайві).
Якби хто з науковців-лінгвістів простежив, які дивовижні зміни відбулися в українській сучасній мові, то світ побачив би, наскільки віддалилась вона від літературних норм і як страшно «збагатилася» сленгом усякої масті, зокрема й політичної. Але то тема для розмови поза контекстом нашої статті. Наразі ж тільки згодьмося, що газета «День» зовсім не випадково «вдарилася» в мовознавчі дослідження й так само не випадково зосередила увагу на отому «донецькі», яке за останні роки перестало бути таким собі нейтральним прикметником і набуло вигляду іменника з цілком певним внутрішнім змістом.
Ясна річ, натхненним «нашоукраїнським» формувачам потрібної коаліційної конфігурації (панам Безсмертному, Третьякову, Мартиненку, Порошенку) нині не до мовознавства. А жаль! Бо якщо вони й далі бачитимуть об’єднання України на ґрунті спільних інтересів із «регіоналами», то дуже скоро в нашій наймилозвучнішій мові прикметник «донецький» стане повним синонімом до «український», а невдовзі перший геть витіснить другого. І не тільки на мовній площині.
Чому ж суспільству так наполегливо підкидається думка про «широку коаліцію»? Та тому, що з усією очевидністю від дня до дня постає вперте небажання лідерів «Нашої України» дозволити Юлії Тимошенко вдруге зійти на прем’єрський престол. Вони її елементарно бояться. То хоч би вже не демонстрували своєї боязнечі й власної слабкості, не ганьбилися тим, що цілий загін могутніх чоловіків злякався тендітних рук і коси. (Утім, без філології, мабуть, не обходяться й вони, й коли заходить згадка про косу, то всяк розуміє, що за тим словом криється не тільки заплетене чи викладене на голові волосся).
Підстави побоюватися «леді Ю.» є навіть у Президента, який цілком логічно не проти зберегти за собою державну булаву ще на один легітимний термін і убезпечитися від можливої конкурентки, чия шалена популярність не може не насторожувати й просто по-людськи не дратувати тих, хто примудрився упродовж одного-однісінького року втратити авторитет і довіру мільйонів.
То від Президента, то від прем’єра, то ще від когось із команди «любих друзів» постійно чуються аргументи, чому затягується підписання коаліційної угоди про створення «Союзу Трьох»: мовляв, потрібно починати не з розподілу портфелів, а з вироблення та узгодження стратегічного плану розвитку країни. Даруйте, але хто або що заважали Президентові з командою подбати про такий план одразу ж після приходу до влади? Та він мав би бути в них іще тоді, коли вони на Говерлі проголосили факт утворення «Нашої України» й заявили про намір усунення «бандитського режиму Кучми». Чому ж про нього заговорили аж тепер, коли з усіх боків припікає й пахне смаленим, коли так не хочеться виконувати ними ж, «нашоукраїнцями», ініційованого принципу висування кандидатури на прем’єра від тієї помаранчевої сили, яка здобуде найбільшу підтримку виборців? Чому в головах державного керівництва досі не визріла й не набула реальних рис національна ідея державотворення, без якої Україна не має перспективи? На жаль, без такої ідеї збираються «дорозбудовувати» Україну й ті ж БЮТівці, й соціалісти, не кажучи вже про Партію регіонів. І це надзвичайно боляче бачити й усвідомлювати.
Але весь цинізм ситуації після виборів полягає в тому, що для створення парламентської більшості (а отже — для продуктивної роботи законодавчої та виконавчої гілок влади, чого давно жде Україна) політичні сили та їхні лідери повинні якось «пошлюбитися» між собою бодай ненадовго, але без взаємної любові. Можна сказати навіть — на ґрунті взаємної неприязні чи й стійкої відрази. Ще більший цинізм — переможці виборчих перегонів, яким їхнє проходження у Верховну Раду забезпечила електоральна підтримка, у процесі формування «бермудських трикутників» чи «чорних квадратів» (нехай простить добродій Малевич, що тривожимо його пам’ять) абсолютно не переймаються інтересами виборців. Тривають торги відкриті й закриті, з обмеженим числом учасників і широким їх колом, відбувається «запит цінових пропозицій» і аналіз очікуваної «якості робіт і послуг». Отакий дикий тендер, під час якого країна жахливо втрачає темп, а коли й стартує нарешті, то чи не станемо ми свідками кількох фальстартів підряд, як це вже бувало не раз.
Звісно, за все розплачуватимуться «маленькі українці». Які, нехай у такому багновинні мине ще рік-другий, просто сахатимуться і від помаранчевого кольору, і від слів «демократія» (вона ж — «народовладдя»).
Питається: і хто ж до всього цього доведе народ і країну? Відповідь очевидна. Робімо висновки, братове!

Віктор ГОРІСЛАВІЕЦЬ