«НЕМАЄ СИЛ ДЛЯ ЗАХИСТУ ЧЕСТІ ДЕРЖАВИ»

А що Україна завжди була багата на спортивні таланти, то сьогодні наші співвітчизники масово захищають кольори зарубіжник хокейних команд. Найбільше їх виїхало до Росії, декотрим пощастило зачепитися навіть за Північно-Американську НХЛ й перебувати там не на останніх ролях. Яскравий приклад — колишні кияни Руслан Федотенко та Олексій Понікаровський, чий внесок у здобутки своїх клубів (відповідно «Тампа» і «Торонто») доволі помітний.
Воднораз вони залишаються громадянами України й мають повне право грати за нашу національну збірну, якщо це не завдає шкоди їхнім «рідним» клубним командам. Адже проведення світової першості збігається в часі з вирішальними матчами в НХЛ за найпрестижніший тамтешній трофей — Кубок Стенлі.
Цієї весни «Торонто» з подальшої боротьби за Кубок вибуло. І тренери збірної України цілком резонно сподівалися, що Олексій Понікаровський, пройнявшись патріотичними почуттями, з’явиться в таборі нашої найголовнішої дружини, яка в Ризі боротиметься за збереження «прописки» у вищому світовому хокейному дивізіоні (де вже нам про медалі мріяти, коли у себе вдома лишаємося без своєї першості!). Але Олексій із його хистом і досвідом виступів на батьківщині хокею не поспішає підставити плече нашим хлопцям, посилаючись на моральну й фізичну втому після регулярного чемпіонату НХЛ. І прецікава виходить картина! Якби команда з Торонто у виснажливих двобоях «на виліт» і далі прокладала б собі дорогу до заповітного Кубка Стенлі — ні про яку втому Понікаровського й мови б не було. А постояти за честь державного прапора своєї країни — вичерпалися сили. Мимоволі пригадуються слова Поета: «Люблю вітчизну я — та дивною любов’ю!»
Зрозуміло, що за участь у ристалищі на крижаних майданчиках Риги українські хокеїсти не отримають і десятини від тієї винагороди, яку дістають гравці професійної Північно-Американської ліги. Але невже блиск «жовтого диявола» має здатність так засліплювати очі молодій людині, що в юному серці геть не лишається жодних сентиментів до краю, який її народив і виростив, дав путівку в життя?
Випадок із Понікаровським — не поодинокий. У дворі київської школи № 216 на футбольному майданчику вже друге літо самотньо стоять лише одні ворота: другі коли б не бомжі спиляли й здали на металобрухт. Випускник цієї школи Андрій Шевченко успішно грає за італійський «Мілан» і міг би бодай раз на рік поцікавитися, як же там поживає його рідна школа і чим можна їй допомогти. Але не цікавиться й не допомагає. Бо Україна в його уявленні — це насамперед злидні, з яких він вирвався і про які чути не бажає.
Колишній баскетболіст київського «Будівельника» та збірної СРСР Олександр Білостінний давно виїхав до Німеччини й має там власний ресторанний бізнес. Єдина наша олімпійська «зимова» чемпіонка Оксана Баюл після закінчення спортивної кар’єри (а скінчила вона надто рано, та ще й із алкогольним присмаком!) міцно осіла у Сполучених Штатах. Там же зупинилася в пошуках щастя-долі легкоатлетка Жанна Блок (вона ж Пінтусевич). Цей печальний мартиролог живих співітчизників можна продовжувати й продовжувати…
Чому вони не люблять України? Причини різні, але найголовніша одна: український спорт і досі, через п’ятнадцять років після здобуття Незалежності, не став національним. Він досі лишається осколком радянського спорту, який хоч і був заквашений на «пролетарському інтернаціоналізмі», та в суті своїй мав стрижень денаціоналізації.
Українські спортсмени послідовно не п
ослуговуються державною мовою: вона для них чужа й незрозуміла. Ні про яке патріотичне виховання в системі українського спорту й мови немає. До всього, держава фінансує його потреби за сумнозвісним залишковим принципом. А «бідним патріотом» тим більше ніхто не хоче бути. От і виходить, що нашого цвіту — по всьому світу (зокрема, й спортивному). Отож і плоди його — не для нас.

Петро МАНЖУЛЕНКО