Галаслива кампанія, розгорнута напередодні парламентських виборів опозиційним блоком «Не так!», дає добру потраву для допитливого розуму. Розігріті виборчими перегонами, претенденти на місця під скляною верховнорадівською банею в полемічному запалі часто зриваються на ідеологічно-смисловий фальцет і самі себе не тільки до непристойності роздягають, а й лупцюють на сміх людям.
Ось анекдот, народжений саме в цей епохально-історичний період нашого буття:
— Як сьогодні називається «кравчучка»?
— «Нетачка»!
Що ж Ви, Леоніде Макаровичу, так, даруйте, лажонулися? Не здіймали б рейвах і ґеволт із своїм «Не так!» — гляди, й закріпилося б в українській мові слово-новотвір, у корені якого навіки зафіксувалося б Ваше прізвище (бо за ділами Вашими воно не гідне бути записаним на скрижалях української історії). Тепер же і від «кравчучки» слід прохолоне. Залишиться «нетачка» — ну, і що Вам від того? Ні холодно, ні спечно… Думати треба!
Або візьмімо ще одного затятого опозиціонера з того самого заперечувального блоку — добродія (або ж хавера) Нестора Шуфрича. Це той хавер-добродій, якому скажи слово «НАТО» — і він одразу по-бичачому нахиляє голову вперед, закушує до крові губу й гребе під собою землю, готовий кинутися на те НАТО, як рогатий учасник кориди на тореадора. Бо йому, бач, миліша інша абревіатура — ЄЕП. І мова іншої держави миліша за мову народу, від чийого імені він п’ять років депутатствував в українському парламенті, купивши собі те місце двадцятигривневими купюрами, що їх роздавав свого часу на Черкащині.
Хаверу-добродію Шуфричу та його однодумцям із мішпухи з назвою «Не так!», судячи з численних рекламно-пропагандистських щитів на вулицях міст, хочеться єдиного економічного простору від білоруського Бреста й через Київ та Москву аж до казахстансько-китайського кордону. І щоб на цій євро-азійській території всі говорили «на общепонятном», а в тій частині цього ЄЕПнутого «лєбенсраума» (вибачайте — життєвого простору), якій імперія відновить назву «Малая Русь», нарешті перестали носитися з якоюсь там «дєржавной мовой» та намірами жити окремішньо від «єдіного славянського міра».
Все оте, може, й не вартувало б нашої уваги. Ну, думає так людина, має такі ідейні і моральні переконання, чогось дуже хоче — то й нехай собі. Хотіти, як пам’ятаємо, «не вредно». Але ж можна це так робити, щоб себе не виставляти, мовлячи архаїчно, «на позорище»! І це багатьом вдається, хоча тут вимагається одна безумовна річ: наявність інтелекту. Або, простіше кажучи, — клепки в голові. Чи лою. Чи як завгодно назвіть. Проте де ж його взять, якщо іще під час народження відбулося «нєдовложеніє» сірої речовини? Відтак і «маємо те, що…»
У цьому зайвий раз міг переконатися всяк, хто минулої середи випадково чи заздалегідь заплановано опинився на майданчику перед будинком Міністерства закордонних справ України в Києві. Там зібрався нечисленний мітинг на знак протесту проти можливого вступу нашої країни до Північно-Атлантичного альянсу. Проходив він під прапорами опозиційного блоку «Не так!» На імпровізовану трибуну один по одному підіймалися промовці і «клєймілі позором» українську владу, ладну віддатися в зуби світового імперіалізму та ще й сплатити вступне мито в сумі 92 мільйонів доларів. Кажу «клєймілі позором», а не «ганьбили», бо українського слова на мітингу майже не було чути. Апофеозом дійства став виступ хавера-добродія Нестора Шуфрича. І нардеп із ксивою, термін дії котрої, на щастя, закінчується, «врєзав» що називається навідліг:
— Ми со всєй отвєтствєнностью заявляєм етому так називаємому дєятєлю, которий прізиваєт нас думать по-украінскі, что не допустім нікакого НАТО на нашей зємлє! Ми нє позволім, чтоби отсюда ісходіла угроза всєму славянскому міру — Бєлорусіі, Россіі! Ето ми, славянє, спаслі Європу от фашизма!..
Почувши таке, я вже на міг далі слухати, бо навальний монолог у виконанні хавера Шуфрича набув для мене виразних ознак інфернальності, сиріч — потойбічного світу, де панує якась інша логіка, інші уявлення про чорне й біле, брехню і правду, а ще — чиїх батьків хто діти.
Пригадується найкоротший у світі анекдот усіх часів і для всіх народів, який складається усього з двох (!) слів: «Єврей-двірник». Від минулої середи до Книги рекордів Гіннеса можна сміливо записати новий найкоротший твір цього лаконічно-лапідарного жанру, і теж із двох слів: «Шуфрич-слов’янин». Ось якою всесильною і всепереможною є ідея «Не так!» — вона не тільки береться змінити уявлення про стан речей у суспільстві, біле називаючи чорним і навпаки; вона, ця ідея-фікс-«нетачка», спонукає людей самохіть, заради високої мети чи й просто особистих інтересів, зрікатися свого роду-племені й перелицьовуватися в іншу національність.
Кажуть, свого часу саме так (а зовсім не «Не так!») зробив теперішній лідер цього протестувально-заперечного блоку, записавшись у метриках-паспортах українцем Леонідом Кравчуком. Але мало що злі язики плещуть! Тож не видиматимемо з мухи слона і облишмо чутки тим, хто винятково з них тільки й черпає інформацію. А от із Нестором Шуфричем — справа певна, бо вона конкретна й точна: кілька десятків мітингувальників чули його похрещення у слов’яни. Щоправда, не існує такої національності — «слов’янин». Отож якщо хавер Нестор (пробачте — вже не хавер, а… ну, нехай буде гражданін) добровільно ослов’янився, то має чіткіше визначитися з національною належністю. Думаю, українцем він не те що бути, а й писатися не захоче. Та воно й правильно. Це ж треба говорити мовою цього народу. А за п’ять років нардепства «ета ваша мова» йому так осточортіла, що й ну! Слава Ягве, депутатство закінчується, то не буде більше й примусу дотримуватися конституційних норм і ламати язика під час виступів у парламенті.
Отож в українці гражданін Шуфрич не піде. А, найімовірніше, подасться в «русскіє». Скажімо — як Ігорьоша Бакай, або Руслан Боделан, або Засуха з Білоконем. Добре їм під ЄЕПським крильцем у гаспадіна Владіміра Владіміровіча! А кажуть — Москва сльозам не вірить. Ще й як вірить! Особливо, коли ті сльози скрапують на вивезені з України банкноти. О, тоді віра набуває особливої сили! Тож направ нас, Господи, й укріпи!
А взагалі — у дивовижний час живемо. Дивишся на світ — і очам не віриш. Слухаєш тих, хто твердо знає «Як», — і вже не знаєш, чи ти спиш, чи сидиш у віртуальному театрі й дивишся лицедійство з переодяганням, чи, може, перебуваєш під гіпнозом котрогось заїжджого мага… І так хочеться прокинутися, сказати собі й добрим людям: «Доброго ранку!», розчинити навстіж вікно й не побачити за якийсь десяток кроків ані щита-біґморда, ані маячіння (мало не написав — «маячні»!) різнопартійних прапорів, ані мітингувальників із мегафонами біля запінених ротів. А увімкнувши праску — не почути ціцеронівської дикції агітаційних глашатаїв, які один з-поперед другого зваблюють тебе новою, чи третьою, чи ще якоюсь силою, єдино спроможною врятувати народ і країну. А відчинивши поштову скриньку — не натрапити в ній на особисті привітання від лідерів блоків і партій із запевненням «можете всєгда рассчітивать на мою поддєржку».
Дожити б до такого, браття! І тоді все буде саме так, як треба нам для нормального цивілізованого життя.
Ось анекдот, народжений саме в цей епохально-історичний період нашого буття:
— Як сьогодні називається «кравчучка»?
— «Нетачка»!
Що ж Ви, Леоніде Макаровичу, так, даруйте, лажонулися? Не здіймали б рейвах і ґеволт із своїм «Не так!» — гляди, й закріпилося б в українській мові слово-новотвір, у корені якого навіки зафіксувалося б Ваше прізвище (бо за ділами Вашими воно не гідне бути записаним на скрижалях української історії). Тепер же і від «кравчучки» слід прохолоне. Залишиться «нетачка» — ну, і що Вам від того? Ні холодно, ні спечно… Думати треба!
Або візьмімо ще одного затятого опозиціонера з того самого заперечувального блоку — добродія (або ж хавера) Нестора Шуфрича. Це той хавер-добродій, якому скажи слово «НАТО» — і він одразу по-бичачому нахиляє голову вперед, закушує до крові губу й гребе під собою землю, готовий кинутися на те НАТО, як рогатий учасник кориди на тореадора. Бо йому, бач, миліша інша абревіатура — ЄЕП. І мова іншої держави миліша за мову народу, від чийого імені він п’ять років депутатствував в українському парламенті, купивши собі те місце двадцятигривневими купюрами, що їх роздавав свого часу на Черкащині.
Хаверу-добродію Шуфричу та його однодумцям із мішпухи з назвою «Не так!», судячи з численних рекламно-пропагандистських щитів на вулицях міст, хочеться єдиного економічного простору від білоруського Бреста й через Київ та Москву аж до казахстансько-китайського кордону. І щоб на цій євро-азійській території всі говорили «на общепонятном», а в тій частині цього ЄЕПнутого «лєбенсраума» (вибачайте — життєвого простору), якій імперія відновить назву «Малая Русь», нарешті перестали носитися з якоюсь там «дєржавной мовой» та намірами жити окремішньо від «єдіного славянського міра».
Все оте, може, й не вартувало б нашої уваги. Ну, думає так людина, має такі ідейні і моральні переконання, чогось дуже хоче — то й нехай собі. Хотіти, як пам’ятаємо, «не вредно». Але ж можна це так робити, щоб себе не виставляти, мовлячи архаїчно, «на позорище»! І це багатьом вдається, хоча тут вимагається одна безумовна річ: наявність інтелекту. Або, простіше кажучи, — клепки в голові. Чи лою. Чи як завгодно назвіть. Проте де ж його взять, якщо іще під час народження відбулося «нєдовложеніє» сірої речовини? Відтак і «маємо те, що…»
У цьому зайвий раз міг переконатися всяк, хто минулої середи випадково чи заздалегідь заплановано опинився на майданчику перед будинком Міністерства закордонних справ України в Києві. Там зібрався нечисленний мітинг на знак протесту проти можливого вступу нашої країни до Північно-Атлантичного альянсу. Проходив він під прапорами опозиційного блоку «Не так!» На імпровізовану трибуну один по одному підіймалися промовці і «клєймілі позором» українську владу, ладну віддатися в зуби світового імперіалізму та ще й сплатити вступне мито в сумі 92 мільйонів доларів. Кажу «клєймілі позором», а не «ганьбили», бо українського слова на мітингу майже не було чути. Апофеозом дійства став виступ хавера-добродія Нестора Шуфрича. І нардеп із ксивою, термін дії котрої, на щастя, закінчується, «врєзав» що називається навідліг:
— Ми со всєй отвєтствєнностью заявляєм етому так називаємому дєятєлю, которий прізиваєт нас думать по-украінскі, что не допустім нікакого НАТО на нашей зємлє! Ми нє позволім, чтоби отсюда ісходіла угроза всєму славянскому міру — Бєлорусіі, Россіі! Ето ми, славянє, спаслі Європу от фашизма!..
Почувши таке, я вже на міг далі слухати, бо навальний монолог у виконанні хавера Шуфрича набув для мене виразних ознак інфернальності, сиріч — потойбічного світу, де панує якась інша логіка, інші уявлення про чорне й біле, брехню і правду, а ще — чиїх батьків хто діти.
Пригадується найкоротший у світі анекдот усіх часів і для всіх народів, який складається усього з двох (!) слів: «Єврей-двірник». Від минулої середи до Книги рекордів Гіннеса можна сміливо записати новий найкоротший твір цього лаконічно-лапідарного жанру, і теж із двох слів: «Шуфрич-слов’янин». Ось якою всесильною і всепереможною є ідея «Не так!» — вона не тільки береться змінити уявлення про стан речей у суспільстві, біле називаючи чорним і навпаки; вона, ця ідея-фікс-«нетачка», спонукає людей самохіть, заради високої мети чи й просто особистих інтересів, зрікатися свого роду-племені й перелицьовуватися в іншу національність.
Кажуть, свого часу саме так (а зовсім не «Не так!») зробив теперішній лідер цього протестувально-заперечного блоку, записавшись у метриках-паспортах українцем Леонідом Кравчуком. Але мало що злі язики плещуть! Тож не видиматимемо з мухи слона і облишмо чутки тим, хто винятково з них тільки й черпає інформацію. А от із Нестором Шуфричем — справа певна, бо вона конкретна й точна: кілька десятків мітингувальників чули його похрещення у слов’яни. Щоправда, не існує такої національності — «слов’янин». Отож якщо хавер Нестор (пробачте — вже не хавер, а… ну, нехай буде гражданін) добровільно ослов’янився, то має чіткіше визначитися з національною належністю. Думаю, українцем він не те що бути, а й писатися не захоче. Та воно й правильно. Це ж треба говорити мовою цього народу. А за п’ять років нардепства «ета ваша мова» йому так осточортіла, що й ну! Слава Ягве, депутатство закінчується, то не буде більше й примусу дотримуватися конституційних норм і ламати язика під час виступів у парламенті.
Отож в українці гражданін Шуфрич не піде. А, найімовірніше, подасться в «русскіє». Скажімо — як Ігорьоша Бакай, або Руслан Боделан, або Засуха з Білоконем. Добре їм під ЄЕПським крильцем у гаспадіна Владіміра Владіміровіча! А кажуть — Москва сльозам не вірить. Ще й як вірить! Особливо, коли ті сльози скрапують на вивезені з України банкноти. О, тоді віра набуває особливої сили! Тож направ нас, Господи, й укріпи!
А взагалі — у дивовижний час живемо. Дивишся на світ — і очам не віриш. Слухаєш тих, хто твердо знає «Як», — і вже не знаєш, чи ти спиш, чи сидиш у віртуальному театрі й дивишся лицедійство з переодяганням, чи, може, перебуваєш під гіпнозом котрогось заїжджого мага… І так хочеться прокинутися, сказати собі й добрим людям: «Доброго ранку!», розчинити навстіж вікно й не побачити за якийсь десяток кроків ані щита-біґморда, ані маячіння (мало не написав — «маячні»!) різнопартійних прапорів, ані мітингувальників із мегафонами біля запінених ротів. А увімкнувши праску — не почути ціцеронівської дикції агітаційних глашатаїв, які один з-поперед другого зваблюють тебе новою, чи третьою, чи ще якоюсь силою, єдино спроможною врятувати народ і країну. А відчинивши поштову скриньку — не натрапити в ній на особисті привітання від лідерів блоків і партій із запевненням «можете всєгда рассчітивать на мою поддєржку».
Дожити б до такого, браття! І тоді все буде саме так, як треба нам для нормального цивілізованого життя.