«І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОДЖЕНИМ...»

          В годину сумнівів, роздумів про минуле й сьогодення мимоволі звертаєшся до класиків — до Т. Шевченка, І. Франка. Їхні портрети поруч з «образами» (іконами) з давніх часів висіли в кожній хаті Західної України. «Кобзар» був популярнішим за Біблію. 
          Не одне покоління виросло на Тарасових віршах. Закликом до боротьби за волю звучали слова:

Свою Україну любіть,
Любіть її! Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

          Боролись, терпіли й молились за НЕЇ! За Україну! Мріяли, що настануть щасливі часи й для Матері-страдниці! Сподівались на кожного, хто обіцяв допомогти скинути кайдани, звільнитись із великодержавного пекла, і на «совєтів», і на німців, і на Америку... А виявилося, що є гірші вороги,ніж ляхи й татари, — вороги внутрішні, котрі називають себе братами... Минають століття, а ти розумієш, що Шевченко таки був Пророком. Про нас він писав, і до нас звертався:

«Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають!»

          Саме сьогодні, коли українці з такими потугами вирвались із задушливих обіймів «старшого брата», повірили в можливість «незалежності»... Перечитуєш «Кобзар» і дивуєшся — все, як на долоні, наче вчора написано і про «начальство мордате», і про те, що «за шмат гнилої ковбаси, у вас хоч матір попроси, то оддасте». (Не нагадує це вам сучасні принципи деяких «украинцев»?!) А вислів: «Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить», хіба не про нас з вами?! Ледве животіємо на ту «мінімальну», терпимо, щоб купка «мордатих» нардепів та олігархів сміялась нам в лице з телеекранів, розповідаючи казочки про успіхи демократії й про підвищення рівня життя, обіцяють нам рай, якщо вони будуть при владі. А ми «в ярмі падаємо»...

Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих...
           («Сон»)

          Про що це він ?! Та про наших інвалідів, про пенсіонерів, яким на хліб не вистачає, на ліки, не те, щоб компослуги заплатити, і про «княжат» сучасних, що «зависають» в дорогих «кабаках», ні в чому собі не відмовляючи...
          Важко коментувати Шевченкові рядки, бо в кожному з них гола правда, котру бачиш неозброєним оком:

<.. .> Степи мої запродані*
Жидові, німоті, Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
(Італія, Іспанія, Португалія !..)
Дніпро, брат мій висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати.
Та з матері полатану
Сорочку знімати...
  ( «Розрита могила» )

          А перевертні вже підросли, «чорнилом политі, московською блекотою в німецьких теплицях заглушені»! Щодня відчуваємо, як ці монстри господарюють !
Буду говорити Шевченковими словами, бо своїми так не скажеш:

...Нам тілько плакать, плакать, плакать,
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить ...
     («Кавказ»)

          Що тут ще можна додати?! Щодня спостерігаєш міліцейсько-бандитський «беспрєдєл», продажні суди, корумповану владу, потоки брехні, і своє безсилля спостерігаєш...
          Ой, Тарасе! І над нами в XXI столітті є пани! Ще кровожерніші, бо «свої», рідні, зароджені ще брежнєвським режимом, на нашій землі виплекані кравчуцько-кучмівською державною потворою. Гетьманську булаву один одному передають, на Біблії присягають, а глибоко в душі плювали вони на цю Україну, на її народ! Розкошують, оточені охоронцями, в кількасотгектарних маєтках, глузуючи з наших «помаранчевих» потуг.

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви !
Сини сердешної Украйни !
       («І мертвим, і живим...»)

          Як точно сказано! Скільки років наші можновладці плазують перед «Вседержителем всія Русі» Путіним, на догоду йому жертвують Ненькою-Україною, розкрадають останнє, розбазарюють, привласнюють, роками називаючи «преподобним лютого Нерона» — Кучму...
          Що дала нам «Помаранчева революція»?! Що з того, що ми «миром, громадою» добилися свого?! «Закони катами писані за нас(!)» і ми — народ —нічого не змінимо, хіба спитаємо тих, хто при владі:

По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте ? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо ! Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога!
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
  («Холодний Яр»)

          Але коли ж прийде той «день радості»?! Коли «ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом»?! Діждемось-таки, чи жидівсько-москальські мутанти знищать нашу мову, нашу культуру, телевізійним сміттям спотворять нашу самосвідомість, горілкою й наркотиками уб’ють пам’ять українців?! Щоб ми не знали хто ми, «чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?» Невже справдяться пророчі слова:

Погибнеш, згинеш Україно,
Не стане знаку на землі...
  («Осії. Глава XIV») ?!

          Схаменіться! Дістаньте з полички старенький «Кобзар», прочитайте від першої до останньої сторінки, хто ще раз, а хто перший раз! Можливо, він відкриє кожному з вас очі на нашу «незалежність» і підкаже ЩО РОБИТИ!

Світлана БРЕСЛАВСЬКА
м. Івано-Франківськ