Коли на початку 90-х років минулого століття в Україну на постійне проживання (але із збереженням американського громадянства) перебрався українець Осип Зінкевич і «привіз» із собою видавництво «Смолоскип», воно стало невдовзі одним із центрів політичного й літературного виховання українського студентства.
Не претендуючи на особливу славу й суспільний розголос, «Смолоскип» робив свою тиху роботу — проводив творчі конкурси, літературні семінари, множив своїх лауреатів, видавав їхні книжки. І впродовж усіх цих років випускав власний інформаційний бюлетень, а останнім часом — ще й літературний до нього додаток «ЗНАК*» із перекинутою догори літерою «А». Лютневе його число за цей рік і потрапило мені до рук.
Тема цього числа означена коротко й сильно: ЕПАТАЖ. Дочитавши останній абзац випуску, не можеш не погодитися, що його автори із завданням упоралися на відмінно. Всі матеріали вистрілюють у самісіньке «яблучко». А особливо — публікація із закличною назвою «ДЕРЕША — у шкільну програму!». Наразі не будемо дискутувати, чи справді твори молодого літератора-епатувальника Любка Дереша варті вивчення в шкільному курсі української літератури: то є темою окремої розмови, хоча, за великим рахунком, тут і розводитися нема чого. Мене в матеріалі, підписаному так само коротко, сильно і майже страшно — «Зумка», вразило ось що.
Авторка статті (до слова — молода шкільна вчителька), кілька разів бачачи книжечки Дереша в руках студентів з усною рецензією «пацан карочє круто собі гонить», намагається дослідити причини успіху молодого прозаїка і вдається до міркувань:
«В чому таємниця такого успіху? Його тексти ганять аж до називання «бла-бла літературою». Та в щирості ж! Непретензійній щирості людини, яка пише про те, в чому живе сама, і що їй самій цікаво, не заганяючись при цьому в самовиражалово. Не парячи собі голову високими місіями літератури, плеканням виноградної парості слова і іншими такими подібними БЗДУРАМИ» (підкреслення наше — В.Ф.).
Зайве полемізувати з людиною, нехай навать сівачем «розумного, доброго й вічного», про те, чи справді є якимось досягненням літературного тексту навмисна відмова автора від отого дивовижного «САМОВИРАЖАЛОВО», як і фотознімкувальний процес описування людиною того, в чому вона «живе сама». А от те, що найвищими чеснотами письменника можуть бути зневажання високої місії красного письменства і «непарення собі голови» плеканням виноградної парості слова — це є справді революційне відкриття у всій сучасній літературознавчій науці. Навіть більше: заангажованість письменника такими речами педагог Зумка називає вишуканим, інтелігентним, дзвінким і мелодійним словом БЗДУРИ.
Після цього Максим Тадейович із його закликом-заповітом «Як парость виноградної лози, // Плекайте мову…» може подавати у відставку з поста класика вітчизняної словесності. І Павло Григорович нехай сім разів умиється з його «Встала Тала в білій льолі: // Ну приходь же, жду вночі. // За вікном шумлять тополі — // Журавлині ключі».
Та що ті Рильський і Тичина? Сам Тарас Григорович мав би встати з домовини і зректися свого виболеного «Я на сторожі коло них // Поставлю слово…» А заодне й повикреслювати з усіх видань «Кобзаря» рядки і строфи, в яких рідна мова постає виплеканою до найвищої досконалості. Пригадаймо: «І заплакала Лілея, // А Цвіт королевий // Схилив свою головоньку // Червоно-рожеву // На білеє пониклеє // Личенько Лілеї». Або: «У гаю, гаю // Вітру немає; // Місяць високо, // Зіроньки сяють. // Вийди, серденько, — // Я виглядаю…» Бо, виявляється, усе це — нікому із школярів та студентів не потрібні БЗДУРИ.
І, ясна річ, навпаки (альбо ж навспак): «пацан карочє круто собі гонить», «сучукрліт», «самовиражалово», «укретно», «ти ж шариш в літературі», «якби я так тащився від власних текстів» та інші слова і словосполучення, вживані шанувальницею таланту Любка Дереша, — то якраз і є справдешні мовні орієнтири як для творців «укрсучліту» (української сучасної літератури), так і для молодих людей, котрі зізнаються в любові до художнього так, як свідчить у своїй статті Зумка: «А я хочу прочитати тамто Кожелянка».
Як мовиться, яке їхало — таке й здибало. І вже неможливо зрозуміти, де причина, а де наслідок. Чи то Любко Дереш укупі з Кожелянком та юною ексгібіціоністкою Карпою, пишучи про середовище, «в якому самі живуть», активно наповнюють мовний простір своїх творінь за рахунок вулично-тусовочного лексикону підлітків — чи то підлітки «збагачують» свою мову за книжечками тих, хто вважає БЗДУРАМИ «плекання виноградної парості мови»? Але, як полюбляв повторювати виконроб перебудови, процес пішов. Навіть більше: у нього з’явилися апологети і пропагандисти, що засвідчують публікації в тому ж таки «ЗНАКУ*» з літерою «А» догори «ногами». Либонь, ця перекинута літера символізує й загальну «перекинутість» масової свідомості тих, хто бере активну участь у літературно-молодіжних тусовках під крилом «Смолоскипа». Бо якби не так, то одні голови не народжували б, а другі не благословляли б у друк карколомно-категоричних присудів на кшталт того, що читаємо в матеріалі «ДЕРЕША — у шкільну програму!» Цей присуд вартий особливої уваги в контексті порушеного питання. Отже, наберіться мужності, шановні читачі, і слухайте «одкровення від Зумки»:
«Так от простенький «Культ» (один із творів Любка Дереша — В.Ф.), попри всі його знані філологам (але невідомі підліткам) мінуси, робить більше для української літератури, ніж всі Метри і Патріархи разом взяті». (До речі: пунктуацію та синтаксис цитати полишмо на совісті шкільної учительки).
«Усікли», недостойні ремісники пера і теоретики «укрсучліту»?! Це вам не «што лібо как, а как лібо што»! Простенький «Культ» один переважує всі сукупні здобутки всіх українських Метрів і Патріархів! І ті Метри й Патріархи повинні благоговійно вклякнути, що їх, хоч і не назвали поіменно, усе ж взяли до уваги та ще й удостоїли написання з великих літер. Дорогі Павле Архиповичу Загребельний, Анатолію Андрійовичу Дімаров, Юрію Михайловичу Мушкетик, Ліно Василівно Костенко, незабутні Григоре Михайловичу Тютюнник і Миколо Степановичу Вінграновський (перелік можете продовжити самі), уклоніться низенько Дерешам і Кожелянкам, що вони ще припускаються «знаних філологам мінусів». А от як почнуть творити без оних — тоді й світові нобеліанти вмиються слізьми викінчених графоманів! Куди вже там нашим безнадійно відсталим Метрам і Патріархам, чиї твори, за визнанням школяра Андрійка (на нього посилається Зумка), варті лише такої оцінки: «…все те, що ми читали по програмі на літературі, було для мене заважке…»
Вслухайтеся в цю мовну довершеність в устах школяра, повторену його вчителькою: «ПО ПРОГРАМІ НА ЛІТЕРАТУРІ». Держіть мене, бо впаду! Це ж по-якому сказано? Згідно з якими літературними нормами? Чи, може, їх уже давно в наших навчальних закладах «тіпа» «не празнують», бо кожен мусить мати власне мовне «САМОВИРАЖАЛОВО»? Сама ж учителька зізнається, що «знані філологам мінуси» (зауважте: «знані» не «філологами», як того вимагає норма, а «філологам»!) є невідомі підліткам. Але хто і що робить, аби ті підлітки й далі не виростали невігласами? Може, хтось десь і робить, але тільки не там, де навчителями школярів та студентів є віднині «знані нам» Зумки. І страшно стає й за нашу школу, й за тих, хто в ній здобуває знання.
Виникає одне просте запитання. Отакий погляд на «укрсучліт», про який мова, — це що? Особиста позиція авторки публікації Зумки? Тверде колективне переконання редакції та активу літературного додатку «ЗНАК*» з перекинутим «А»? Чи цілеспрямована тенденція, послідовно культивована керівництвом центру із назвою «видавництво «Смолоскип»? Що в такому разі освітлює цей смолоскип і до якого світла іде з ним у руках, умах і серцях вже не одне покоління української молоді? І яку думку щодо всього цього має особисто пан Осип Зінкевич — ідейний натхненник і фінансовий організатор «смолоскипного» руху і громадянин Сполучених Штатів за сумісництвом?
Як кажуть несерйозні люди гумористи — «вопрос, канєшно, інтересний»!
Наше вам з китичкою, панове!
Не претендуючи на особливу славу й суспільний розголос, «Смолоскип» робив свою тиху роботу — проводив творчі конкурси, літературні семінари, множив своїх лауреатів, видавав їхні книжки. І впродовж усіх цих років випускав власний інформаційний бюлетень, а останнім часом — ще й літературний до нього додаток «ЗНАК*» із перекинутою догори літерою «А». Лютневе його число за цей рік і потрапило мені до рук.
Тема цього числа означена коротко й сильно: ЕПАТАЖ. Дочитавши останній абзац випуску, не можеш не погодитися, що його автори із завданням упоралися на відмінно. Всі матеріали вистрілюють у самісіньке «яблучко». А особливо — публікація із закличною назвою «ДЕРЕША — у шкільну програму!». Наразі не будемо дискутувати, чи справді твори молодого літератора-епатувальника Любка Дереша варті вивчення в шкільному курсі української літератури: то є темою окремої розмови, хоча, за великим рахунком, тут і розводитися нема чого. Мене в матеріалі, підписаному так само коротко, сильно і майже страшно — «Зумка», вразило ось що.
Авторка статті (до слова — молода шкільна вчителька), кілька разів бачачи книжечки Дереша в руках студентів з усною рецензією «пацан карочє круто собі гонить», намагається дослідити причини успіху молодого прозаїка і вдається до міркувань:
«В чому таємниця такого успіху? Його тексти ганять аж до називання «бла-бла літературою». Та в щирості ж! Непретензійній щирості людини, яка пише про те, в чому живе сама, і що їй самій цікаво, не заганяючись при цьому в самовиражалово. Не парячи собі голову високими місіями літератури, плеканням виноградної парості слова і іншими такими подібними БЗДУРАМИ» (підкреслення наше — В.Ф.).
Зайве полемізувати з людиною, нехай навать сівачем «розумного, доброго й вічного», про те, чи справді є якимось досягненням літературного тексту навмисна відмова автора від отого дивовижного «САМОВИРАЖАЛОВО», як і фотознімкувальний процес описування людиною того, в чому вона «живе сама». А от те, що найвищими чеснотами письменника можуть бути зневажання високої місії красного письменства і «непарення собі голови» плеканням виноградної парості слова — це є справді революційне відкриття у всій сучасній літературознавчій науці. Навіть більше: заангажованість письменника такими речами педагог Зумка називає вишуканим, інтелігентним, дзвінким і мелодійним словом БЗДУРИ.
Після цього Максим Тадейович із його закликом-заповітом «Як парость виноградної лози, // Плекайте мову…» може подавати у відставку з поста класика вітчизняної словесності. І Павло Григорович нехай сім разів умиється з його «Встала Тала в білій льолі: // Ну приходь же, жду вночі. // За вікном шумлять тополі — // Журавлині ключі».
Та що ті Рильський і Тичина? Сам Тарас Григорович мав би встати з домовини і зректися свого виболеного «Я на сторожі коло них // Поставлю слово…» А заодне й повикреслювати з усіх видань «Кобзаря» рядки і строфи, в яких рідна мова постає виплеканою до найвищої досконалості. Пригадаймо: «І заплакала Лілея, // А Цвіт королевий // Схилив свою головоньку // Червоно-рожеву // На білеє пониклеє // Личенько Лілеї». Або: «У гаю, гаю // Вітру немає; // Місяць високо, // Зіроньки сяють. // Вийди, серденько, — // Я виглядаю…» Бо, виявляється, усе це — нікому із школярів та студентів не потрібні БЗДУРИ.
І, ясна річ, навпаки (альбо ж навспак): «пацан карочє круто собі гонить», «сучукрліт», «самовиражалово», «укретно», «ти ж шариш в літературі», «якби я так тащився від власних текстів» та інші слова і словосполучення, вживані шанувальницею таланту Любка Дереша, — то якраз і є справдешні мовні орієнтири як для творців «укрсучліту» (української сучасної літератури), так і для молодих людей, котрі зізнаються в любові до художнього так, як свідчить у своїй статті Зумка: «А я хочу прочитати тамто Кожелянка».
Як мовиться, яке їхало — таке й здибало. І вже неможливо зрозуміти, де причина, а де наслідок. Чи то Любко Дереш укупі з Кожелянком та юною ексгібіціоністкою Карпою, пишучи про середовище, «в якому самі живуть», активно наповнюють мовний простір своїх творінь за рахунок вулично-тусовочного лексикону підлітків — чи то підлітки «збагачують» свою мову за книжечками тих, хто вважає БЗДУРАМИ «плекання виноградної парості мови»? Але, як полюбляв повторювати виконроб перебудови, процес пішов. Навіть більше: у нього з’явилися апологети і пропагандисти, що засвідчують публікації в тому ж таки «ЗНАКУ*» з літерою «А» догори «ногами». Либонь, ця перекинута літера символізує й загальну «перекинутість» масової свідомості тих, хто бере активну участь у літературно-молодіжних тусовках під крилом «Смолоскипа». Бо якби не так, то одні голови не народжували б, а другі не благословляли б у друк карколомно-категоричних присудів на кшталт того, що читаємо в матеріалі «ДЕРЕША — у шкільну програму!» Цей присуд вартий особливої уваги в контексті порушеного питання. Отже, наберіться мужності, шановні читачі, і слухайте «одкровення від Зумки»:
«Так от простенький «Культ» (один із творів Любка Дереша — В.Ф.), попри всі його знані філологам (але невідомі підліткам) мінуси, робить більше для української літератури, ніж всі Метри і Патріархи разом взяті». (До речі: пунктуацію та синтаксис цитати полишмо на совісті шкільної учительки).
«Усікли», недостойні ремісники пера і теоретики «укрсучліту»?! Це вам не «што лібо как, а как лібо што»! Простенький «Культ» один переважує всі сукупні здобутки всіх українських Метрів і Патріархів! І ті Метри й Патріархи повинні благоговійно вклякнути, що їх, хоч і не назвали поіменно, усе ж взяли до уваги та ще й удостоїли написання з великих літер. Дорогі Павле Архиповичу Загребельний, Анатолію Андрійовичу Дімаров, Юрію Михайловичу Мушкетик, Ліно Василівно Костенко, незабутні Григоре Михайловичу Тютюнник і Миколо Степановичу Вінграновський (перелік можете продовжити самі), уклоніться низенько Дерешам і Кожелянкам, що вони ще припускаються «знаних філологам мінусів». А от як почнуть творити без оних — тоді й світові нобеліанти вмиються слізьми викінчених графоманів! Куди вже там нашим безнадійно відсталим Метрам і Патріархам, чиї твори, за визнанням школяра Андрійка (на нього посилається Зумка), варті лише такої оцінки: «…все те, що ми читали по програмі на літературі, було для мене заважке…»
Вслухайтеся в цю мовну довершеність в устах школяра, повторену його вчителькою: «ПО ПРОГРАМІ НА ЛІТЕРАТУРІ». Держіть мене, бо впаду! Це ж по-якому сказано? Згідно з якими літературними нормами? Чи, може, їх уже давно в наших навчальних закладах «тіпа» «не празнують», бо кожен мусить мати власне мовне «САМОВИРАЖАЛОВО»? Сама ж учителька зізнається, що «знані філологам мінуси» (зауважте: «знані» не «філологами», як того вимагає норма, а «філологам»!) є невідомі підліткам. Але хто і що робить, аби ті підлітки й далі не виростали невігласами? Може, хтось десь і робить, але тільки не там, де навчителями школярів та студентів є віднині «знані нам» Зумки. І страшно стає й за нашу школу, й за тих, хто в ній здобуває знання.
Виникає одне просте запитання. Отакий погляд на «укрсучліт», про який мова, — це що? Особиста позиція авторки публікації Зумки? Тверде колективне переконання редакції та активу літературного додатку «ЗНАК*» з перекинутим «А»? Чи цілеспрямована тенденція, послідовно культивована керівництвом центру із назвою «видавництво «Смолоскип»? Що в такому разі освітлює цей смолоскип і до якого світла іде з ним у руках, умах і серцях вже не одне покоління української молоді? І яку думку щодо всього цього має особисто пан Осип Зінкевич — ідейний натхненник і фінансовий організатор «смолоскипного» руху і громадянин Сполучених Штатів за сумісництвом?
Як кажуть несерйозні люди гумористи — «вопрос, канєшно, інтересний»!
Наше вам з китичкою, панове!