(Продовження. Початок у № 10).
Так от. Російські військові кораблі перекриють можливий доступ до півострова з моря, їхня кількість в прибережних водах збільшиться. Два сухопутні в’їзди в Крим буде закрито передовими загонами російської морської піхоти, яка до того часу перебуватиме на ближчих до даної ділянки маяках або просто десантується. Одночасно в районі Феодосії буде проведено висадку російських військ. Гадаєте, минулорічна «помилкова» тренувальна висадка там морських піхотинців була випадковою? Тоді було відпрацьовано механізм проведення подібної операції й відстежено можливості розвідки й протидії з боку прикордонних військ України. Протидії зафіксовано не було. Як варіант, для гарантування успішності висадки морських піхотинців ЧФ РФ саме в цей час буде проводити на орендованому біля Феодосії полігоні планові й погоджені з українською стороною навчання. Ці сили «переднього ешелону», природно, матимуть бойові набої й забезпечать безперешкодну висадку основних сил на суші. Можливі й інші шляхи доставки російських військ на півострів. З повідомлень українських ЗМІ, російські броньовані машини піхоти на повітряних подушках уже зараз накопичуються в Севастополі.
Очевидно, саме в цьому контексті слід розглядати й таємну активність російських військових на зупиненій за 200 метрів від державного кордону України дамбі. Наші прикордонники зафіксували, що останнім часом тільки-но споночіє, на дамбі починаються якісь рухи з ліхтариками. Помічений і недвозначний інтерес російських фахівців до технічного та іншого оснащення острова Коса Тузла.
За логікою, російськими спецслужбами в середовищі наших силових структур (насамперед — у ЗС) уже має бути створено оперативні позиції. Які не тільки надаватимуть іноземцям необхідну стратегічну й оперативну інформацію, а й, відповідно до займаних посад, можуть надати посильну фізичну допомогу в ході гіпотетичного збройного протистояння.
Оцінка Генштабом РФ наслідків можливого збройного протистояння з українськими підрозділами прикордонних військ — складена. Швидко блоковані й позбавлені зв’язку (обрізані й заглушені відповідними технічними засобами) прикордонні застави муситимуть скласти зброю. Вони сьогодні не готові й не вміють воювати. На відміну від військових підрозділів Росії, які вже мають поважний досвід ведення бойових дій у дещо подібній місцевості — у Чечні. У тому числі й проти мирного населення. Саме їх і буде введено на півострів. Лояльним прикордонникам нестрокової служби запропонують поки що й далі служити. А згодом — російське громадянство. Незгідних разом із строковиками депортують з півострова.
Наші ВМС очам не повірять і воєнних дій не розпочнуть. Чекатимуть на наказ Головнокомандуючого. Не дочекаються. Тим більше, висловлюючись мовою С.Іванова, це буде «смерти подобно».
Спроби українських військовиків потрапити в АРК буде припинено на найвужчих підступах до півострова. Їх буде заміновано. Можливо, вибухові пристрої вже нині чекають на ближчих маяках. На кожному утримуваному гідрографічному об’єкті вже постійно присутні співробітники військової розвідки МО РФ. Після зупинки на мінах першого ж українського танка (найімовірніше, це буде гордість національного танкобудування Т-64 «Булат») для запобігання наступних жертв просування українських сухопутних військ буде зупинено в Херсонській області. Військові також чекатимуть на політичні рішення в ході переговорів.
Українські військові частини, дислоковані в АРК, буде блоковано «мирними пікетами» кримсько-російських активістів. Наші вояки довго і з очевидним неспокоєм будуть чекати наказу вступити в бойові дії і, на своє щастя, теж не дочекаються. Згодом, «з метою уникнути жертв цивільного населення» їх ганебно виведуть за межі півострова.
Аеропорти, природно, теж будуть захоплені. Порти — блоковано бойовими одиницями ЧФ РФ, які вже сьогодні швидкими темпами нарощують бойову потужність. Небо контролюватимуть російські винищувачі.
Міліції в повному складі запропонують і надалі виконувати свої функції з охорони громадського порядку й боротьби зі злочинністю (під наглядом морських піхотинців і відряджених з РФ міліціонерів-комісарів). Згодом їм запропонують російське громадянство й значно більшу заробітну плату.
Інші «силові» служби на території АРК значення не мають — вони не силові.
Червоною ниткою у філософії воєнних приготувань російськими військовими й політичними чинами є теза про те, що українське політичне керівництво складається зі слабаків і боягузів, що воно ніколи не віддасть усвідомленого наказу на застосування сили проти росіян, а керівники силових інститутів та окремих військових підрозділів не наважаться порушити наказ про незастосування зброї. Принаймні, вони хочуть, аби було саме так.
Органам управління й виконавчої влади буде запропоновано приблизно те ж саме: працювати на благо півострова й населення Криму, а згодом — російське громадянство.
Скажемо ще: більшість депутатів ВР АРК буде готова негайно ж прийняти кілька відповідних невідкладних законів, підготовлених, наприклад, у російському Інституті країн СНД. Саме там, де нині представниками «Регіонів України» та деяких інших партій погоджуються списки виборчих блоків на парламентські вибори до ВР Крим. Самі проекти законів уже готові й поки що перебувають на території РФ.
Населенню Криму, більшість якого з ентузіазмом сприйме ці події (вони гадають, що там краще, але навіть не здогадуються, як їм буде потім), буде обіцяно енергоносії за внутрішніми російськими цінами й гарантовано роботу. Тим більше, що на той час українська економіка затріщить від нового російського газу, і в Україні стане жити ще незатишніше.
Навряд чи кримські татари наважаться вступити у війну з античеченськими військовими підрозділами. Тим більше, що їм, нарешті, буде запропоновано дуже навіть прийнятні умови щодо землі та грошової допомоги на побудову житла та господарську ініціативу (пам’ятаєте «вічну» історію з вірністю татар як союзників у добу нашої Національно-визвольної війни ХVІІ століття?). Хоча в цьому випадку автор достовірною інформацією не володіє.
Цілковита окупація Криму російськими миротворцями «покладе край міжетнічним сутичкам і розгулу бандитизму», як і будь-якому наступному впливові на регіон України. У степовій частині півострова буде засновано два-три концентраційні табори «для партизан». Найцінніших і найнебезпечніших затриманих та арештованих буде допроваджено на спеціальні бази в Росії.
Для заспокоєння світової громадськості на півострів, разом із якимось моніторинговим комітетом СНД, може бути допущено й представників ОБСЄ. Перегодом. Під егідою цієї ж міжнародної організації відбудуться й вибори та референдуми на півострові. Серйозних порушень у ході волевиявлень зафіксовано не буде.
Точнісінько за абхазьким сценарієм, за спрощеною процедурою мешканцям Криму буде надаватися російське громадянство.
Тим часом небувалих обертів набере маховик російської зовнішньої пропагандистської машини. Тисячі російських дипломатів у всьому світі вже готуються «пояснити» світовій громадськості небезпеку «заворушень» у Криму, якщо їм не буде покладено край. На телебачення потраплять картинки з чеченськими бойовиками, яких начебто було вбито саме в Криму. Створені Кремлем або підконтрольні йому «фонди» готуються замовити сотні публікацій у світовій пресі, де йтиметься про врегулювання проблеми «вже ближчим часом» «виключно в правовому полі» й неодмінно «за столом переговорів» (шляхом створення комісій і на рівні експертів). У кожну західну квартиру прийде правове роз’яснення однієї сторони про правомірність взяття Кримського півострова під контроль російських миротворців. Американців окремо запевнять, що все це — в контексті боротьби з тероризмом. У кожному зарубіжному МЗС російські дипломати запевнять місцевих керівників у тому, що РФ робитиме все можливе, щоб врегулювання ситуації (навіть не конфлікту) відбувалося виключно в правовій площині й за столом переговорів. Тим більше, що це не заважатиме надійності поставок у країни ЄС російського газу.
Росія раптом піде на нечувані поступки США й країнам ЄС. Попідписує десятки штучно гальмованих досі протоколів і договорів, приєднається до низки конвенцій, виступить з новою ініціативою врегулювання ситуації на Кавказі, закриє очі на чергову воєнну кампанію США, пообіцяє не підвищувати в поточному році ціну на газ для Заходу й допустить на свій ринок українські сири. І розпочне новий етап зближення з НАТО. Усе це повинно буде дати можливість західним лідерам «зберегти обличчя», закривши очі на воєнну агресію РФ.
З Україною компромісу — не буде. І це відповідатиме умонастроям Путіна і його команди. Усе майно на території півострова буде проголошено власністю народу Криму. Ним через нещодавно затверджених у Москві політиків безпосередньо керуватиме Кремль. Разом з тими суднами, які не встигнуть або не захочуть піти в Одесу. Цинічно йдучи на «поступки», які нібито дали б можливість українському Головнокомандуючому теж «зберегти обличчя», росіяни запевнять Президента України, що не збираються втручатися в очікуване мирне волевиявлення народів Сходу України.
Офіційний представник Кремля у внутрішній політиці з середовища України СДПУ(о) уже оголосив вимогу зняття з посад міністра закордонних справ і міністра оборони (!) України. У будь-якій війні саме ці міністри є ключовими. Таким чином, вони легалізували зусилля Служби зовнішньої розвідки РФ, яка своїми засобами (в тому числі через своїх помічників-дипломатів) уже давно намагається скомпрометувати двох означених міністрів. Про реальну спробу зняти Бориса Івановича з посади силами й засобами одного дуже грізного (за назвою) українського відомства шляхом компрометації міністра перед Президентом тим, чого він не робив, було відомо ще у вересні минулого року.
Те, що саме ці міністри заважають планам Кремля, навіює оптимізм. Але рівночасно виникає тривожне запитання: «А що, решта міністрів чи силовиків задовольняють російську сторону?!»
Слід пам’ятати, що Росія сьогодні є централізованою авторитарною державою. Будь-яке рішення «монарха» виконується всіма й до останнього патрона. Будь-яка аргументація причин невиконання або недбалого виконання розпорядження Кремлем не пробачається. Таким чином, росіяни будуть вести себе жорстко й цілеспрямовано. Додайте сюди ще вихований російськими ЗМІ за останні роки шовінізм у виконавців волі Кремля й ненависть до всього українського. Істерія в російських ЗМІ останнього періоду якраз і є одним із елементів «Операції «Крим» і покликана виховати ненависть у російських громадян до українців. Нас зображали як агресорів, котрі віроломно нападають на власність Росії й загрожують життю бідних російських солдатів (у Криму). Уже не тільки росіянам, а й українцям на всіх телеканалах показали, чого в Криму вартий державний прапор України. І що, було проведено пошуки зухвальця з метою притягнення до відповідальності? Проковтнули це — проковтнемо й більше.
Російські політики недвозначно висловлюють переконаність у тому, що поставлять Україну на коліна. Це ще не означає, що поставлять, але вказує на те, що плани стосовно цього вже є, і вони впроваджуються.
А ВВП вирішить свою психологічну проблему, заодно й проблему продовження своєї влади в Росії. Найімовірніше, довіку.
Він залікує і ще одну незагойну рану — вдячний народ півострова таки подарує ВВП мисливську хатину на кількох десятках чи сотнях гектарів заповідних кримських лісів, яку той втратив унаслідок «української кризи».
Коли слід чекати на початок спроби анексії? Час поки що не визначено. За деякими даними, в Генштабі МО РФ про конкретний термін нібито не знають. Його на затвердження ВВП має подати вузька «безпекова» колегія силовиків. Теоретично, І.Іванов, С.Лавров чи хтось інший могли б заблокувати початок проведення операції. Однак це означало б, що вони на рівні доручених їм відомств не справилися із завданням. Отже, означало б кінець їхньої кар’єри.
З одного боку, термін має бути пов’язаний з ходом двосторонніх переговорів із питань врегулювання базування ЧФ РФ в Севастополі. Точніше, з піком цих переговорів, коли росіянам треба буде або поступитись, або переходити в наступ. А з іншого боку, спроба анексії мусила б початися до президентських виборів у Росії в 2008 році. Коли команді «пітєрскіх чекістів» треба буде подбати про власне майбутнє. І після парламентських виборів в Україні. Іншими словами, час гіпотетичних воєнно-політичних дій РФ проти України лежить між квітнем 2006 і початком 2008 року. Тим більше, що в 2008-2009 роках Україна нібито планує вступити в НАТО. От тоді вже, точно, буде пізно.
Зрештою, просто унікальним для агресії часом був би початок бойових дій США проти Ірану. Нехай всього лишень у вигляді ракетних і авіаційних атак.
А з уваги на неврівноважений характер головного оборонця Росії (пам’ятаєте перекошене обличчя, коли він говорив про рішення українських «деревенских» судів щодо приналежності маяків?), термін може бути спровоковано будь-коли спробами українців подивитися, а що там таке накопичують росіяни на своїх базах та на маяках?
«Хотят ли русские войны»? Не те що усі вони хочуть війни. Вони хочуть реваншу й національного задоволення. І вважають, що анексія Криму й приниження українців їм у цьому допоможуть.
Німецький народ теж нібито не хотів. Але ж розширення «життєвої території», смак перемоги на підкореній землі… Зрештою, хочеш отримувати зарплату — виконуй наказ.
В таких випадках кажуть: традиційно кажуть, не всі росіяни — такі.
Версія поведінки України
Миролюбні росіяни відразу ж після бліцкригу, у разі його успішного здійснення, запропонують «провести переговори» (десь «у наступному місяці») з питань мирного врегулювання й виходу з ситуації. Природно, керівництво нашої держави, свідоме основних принципів міжнародного права, погодиться. Ментальності українського керівництва чужа навіть думка про насилля.
Так от, «переговори». Складається враження, що українська дипломатія, яка щоразу йде за російською ініціативою, горда вже тим, що російська сторона сідає з нею за один стіл.
Взагалі, переговори щодо «вирішення питання приналежності півострова в правовому полі» для України нічим не відрізнятимуться від такої ж процедури вирішення питання приналежності українських гідрографічних об’єктів. Власне, погодившись обговорювати статус власного майна на власній території, які нікому в оренду не передавались, Київ уже програв на цьому першому етапі війни, яку розпочала проти України Російська Федерація. Імовірна спроба анексії достеменно не відбулася б, якби Україна сьогодні продемонструвала звичайну державну волю й природними силами й засобами і на виконання рішень судів, скажімо, за один день звільнила б власні гідрографічні об’єкти. Чи в нас для цього ще недостатньо генералів? Уявляєте, як би чинили росіяни, якби десь у Калінінградській області або на Курильських островах з якихось причин німці або японці утримували б такі ж самі маяки?
Українські дипломати так нічому й не навчилися. У 1997 році з Румунією було підписано базовий Договір про дружбу. В додатку до нього в обмінному листі між міністрами далекоглядний Г.Удовенко, люб’язно йдучи на побажання румунських колег (?!), назвав частину контрольованої Україною (успадкована від УРСР) вільної економічної зони й континентального шельфу «спірною територією». У відносинах Румунії й УРСР «спірної» території, багатої газом і нафтою, не існувало. Принаймні, для нас. Погодившись на «спірність», тепер Україна чекає рішення одного з міжнародних судів щодо приналежності розкішної вуглеводнями чорноморської території. Так що школа відстоювання національних інтересів є.
Так от. На терміново скликаному засіданні РНБО, на яке Президент прийде у формі капітана запасу (зрештою, С.Куніцин, коли з’явився на Тузлі в камуфляжі, теж нагнав страху на росіян), «з метою забезпечення миру й стабільності в регіоні, а також щоб уникнути людських жертв», приймуть єдино правильне рішення:
1) Уникати силового протистояння чи застосування зброї (це перше й основне рішення всіх боягузів (за Корчинським — «свинопасів»)).
2) Сісти за стіл переговорів з російською стороною з метою врегулювання ситуації. (Дійсно, поки триватимуть переговори, Росія вже повністю ситуацію врегулює.)
3) Звернутися до Ради Безпеки ООН (де будь-яке рішення ветуватиме її постійний член — РФ) із заявою про дії Росії, котрі, за деякими ознаками, суперечать міжнародному праву.
4) Звернутися до країн-членів Будапештського Меморандуму 1994 року (США, РФ, Велика Британія, Франція, КНР) про гарантування Україні, яка — єдина в світі — добровільно й практично безкоштовно віддала всю свою ядерну зброю, безпеки й суверенітету. (Жодного механізму виконання цих гарантій, як і будь-яких прецедентів, не існує).
5) І — головне: міністерствам і відомствам «підготувати пропозиції». (У нас це спосіб, з одного боку, зняття персональної відповідальності, а з іншого, профанації будь-якої ідеї, навіть гарної).
За логікою природної поведінки Росії для того, щоб саме такі рішення було прийнято, Москва заздалегідь спробує заручитися надійністю деяких відповідних ключових фігур (фігури) в українській владі. І, звичайно ж, задокументує плату за лояльність. Наступного разу платити не доведеться.
Які ж пропозиції можуть підготувати міністерства й відомства? І як ці пропозиції будуть готуватися?
Якось так склалося, що в Україні на керівні посади в найважливіші інститути забезпечення безпеки держави майже завжди призначають чоловічків, узагальненим образом яких є постать колишнього Голови СБУ Л.Деркача. І мова не про антропометричні дані. Припустимо, що вони нездатні до рішучих дій у тих випадках, коли йдеться не про їхніх підлеглих або не про особисті майнові інтереси. Що вища посада, то більший страх її втратити. Ліпше нічого не робити, тоді шанси одержувати більшу зарплату й пенсію стають вищими. Кількість їх — легіон. Ім’я їм — «ВРЕМЕНЩИКИ».
Це спеціально до них нещодавно в прямому ефірі одного з телеканалів звернувся кремлівський паяц В. Жириновський: «На колінах приповзете» (у Москву просити пробачення). ВВЖ — політик цілком контрольований Кремлем. Він просто озвучує те, чого з певних причин не може дозволити собі В.Путін або представник виконавчої влади. Мабуть, не в одного українського чиновника, який пам’ятає інспекторів із Москви, при цих словах десь там на споді занило.
У разі планованої Москвою реінтеграції кожен український чиновник муситиме скласти звіт російському інспекторові. І не всім доведеться червоніти. Теперішня інспекція м‘ясомолочного виробництва в Україні —перша ластівка.
Члени РНБО та запрошені на засідання керівники відповідних держструктур, звичайно ж, також будуть заскочені «несподіваними» й віроломними діями РФ, до яких агресор, між іншим, готувався певний час і з досить широким залученням людських і технічних ресурсів, в тому числі, й на території України.
А що, якби відповідні «компетентні» органи, всупереч природі цих відомств і основному напрямку діяльності таки здобули «упереджувальну» інформацію «про плани й наміри»? Нічого б не вийшло. Здобути інформацію — ще нічого не означає. В Україні між тим, хто здобуває або готує документ і адресатом (наприклад, Президентом) паразитує від 10-12 посередників(!), як правило, непрофесіоналів з високою зарплатою, часто відверто вороже налаштованих до державної незалежності, інколи — просто дурисвітів.
Десь на п’ятому-шостому етапі інституту посередництва (це вже чиновник, котрий отримує тисяч 8-10) якийсь, перепрошую, дурило щонайменше в погонах полковника вирішує, що документ, наприклад, «дуже гострий» («гострого» в органах безпеки страх як бояться) або «якийсь неправдоподібний», «сирий» тощо. Справжнім шедевром для Салтикова-Щедріна є відмова цього чиновника передати документ «про воєнну загрозу» далі (вищому посереднику), бо тиждень тому відомство вже надіслало лист про те, що «воєнної загрози немає». Не суперечити ж собі самому! А ще це гальмо, яке закінчило середню школу ще в 60-их роках минулого століття і з того часу підручника з української мови не розгортало, вважає своїм основним обов’язком кожен документ «правити». Коми і закінчення воно ставить залежно від особистого бачення ролі й місця розділового знака та орфографії. «Правлення» може затримати документ на кілька днів і більше. І навіть якщо воно, згадавши смак рідних полтавських галушок, таки пропустить «гострий» документ «до Президента», то цей лист потрапляє до наступного посередника, ще з більшими зірками й бездумнішими очима (у наступного посередника очі взагалі порожні). Той школу закінчував уже не в Україні, а в Росії. Там здобув і вищу освіту. У нього власне бачення як «гостроти» чи «актуальності» матеріалу, так і природи розділових знаків в українській мові. Документ знову завертається «на доопрацювання». «Правильність» розділового знака в українських органах влади визначається висотою посади. А ще цей посередник може просто завернути документ, бо на вихідні збирається в Москву до родичів. І щоб перевірити «правдоподібність» інформації про нібито агресивні наміри Росії, планує обговорити зміст документа із однокурсниками по навчанню у Вищій школі КДБ.
Таким чиновникам, дійсно, буде чим виправдовуватись перед інспекторами з Москви.
Слабкий президент не дає права силовикам бути слабкими чи лінивими й не виконувати своїх прямих обов’язків. Силовики й правоохоронці присягають не тимчасовому Головному командувачу, а Народу України. Хіба при нормальних органах безпеки держава допустила б антиукраїнські шабаші на власній території, організовані недружньою сусідньою державою? Тільки цілковита переконаність у власній безкарності й нахабне відчуття зверхності дозволили віце-спікеру Державної Думи РФ С.Бабуріну 25.02.2006 р. в Севастополі відверто познущатися з «присутніх у залі» співробітників Служби безпеки України. Вони в нас усе знають. Усе в Криму контролюється спецслужбами Росії.
Картина з якістю забезпечення державної безпеки (зокрема, її зовнішнього компонента) зрозуміла? На жаль, це лише краплина моря жаху, який оплачується нашим же бюджетом за досить високими ставками. Такими будуть і пропозиції цих відомств до наступного засідання РНБО.
Війна вже триває в її звичайній першій стадії — економічній. Перед тим, як «несподівано» «віроломно» напасти, агресор виснажує потенційну жертву економічно. Та ще може приспати за столом переговорів. Гітлер, наприклад, навіть підписав зі Сталіним угоду про ненапад. Це закони війни. Тільки глухий у Росії не чує про підготовку до «повернення» Криму — а звідки ж про це знати нашим «органам»? У передвоєнному режимі діє маховик російських спецслужб в Україні, а низка «елітних» військових підрозділів РФ готується до бойових дій. І що інтенсивніше росіяни, етап за етапом, наближаються до початку операції, то частіше українські чиновники, як закляття, повторюють означення «братський» щодо сусіда, який невблаганно стискує свої пальці на нашій шиї. Не допоможе.
Отже, рішення РНБО(У) будуть запізнілими, бездарними й такими, що не передбачають ефективного захисту національних інтересів. Керівництво держави буде довго й обурено роз’яснювати народу, що з нашого боку все робиться «в рамках міжнародного права», що ми не порушуємо жодної букви досягнутих у ході тяжких переговорів домовленостей і т. ін. На це російська сторона не менш аргументовано відповість, що це українці через спробу переглянути існуючі домовленості й спроби тиску на російських солдатів у Криму призвели до вибуху протесту на острові й необхідності захисту російськомовного населення.
«Маленькі українці» керівників держави все одно відпочивають не в Криму, а зарплата членів РНБО і запрошених на її засідання від втрати півострова не зменшиться.
Верховна Рада вируватиме обуреними заявами, закликами й вимогами. Якщо до парламенту пройде Кличко, депутати ходитимуть із револьверами з гумовими кулями. Через це бійки біля трибуни набудуть нової якості. Особливо обурюватимуться ті, хто сьогодні обслуговує в Україні інтереси Кремля. Вони цілком справедливо звинуватять Президента в допущенні окупації Криму іноземними військами й вимагатимуть притягнути його — після імпічменту — до кримінальної відповідальності. Мабуть, це єдине місце, де інтереси Путіна співпадуть з бажанням українського народу.
А громадськість? Є різні версії. Ось найсумніша:
Перше, про що подумає, почувши звістку про початок анексії Криму, українець-«козак», — хапатись за шаблю й бігти боронити неньку. З цією безсилою злістю йому доведеться жити й виховувати внуків.
Українець-«свинопас» же власної думки просто не має. Наступного дня він, прислухаючись до актуальних думок керівництва, із зосередженим обличчям продовжить (не)виконання функціональних обов’язків за місцем постійної роботи.
Є й інша версія. Про неї згодом.
У 1941 якась частина українців зустрічала окупантів хлібом-сіллю. Причини цього явища облишимо для дискусій істориків. У будь-якому разі, то було не від доброго життя. Парадокс у тому, що історія знову нікого нічому не навчила. Цілі групи українських громадян, об’єднані в партії, фракції і блоки на всіх кутках кричать про лояльність до РФ. Одну з партій назвали «Партія політики Путіна»(!). Адольф би позаздрив. Важко сказати, чи готові поважні регіональні чоловіки, об’єднавшись, у шароварах винести назустріч «визволителям» дерев’яного чупа-чупса (за Коробовою), але цілком імовірним видається те, що одна прогресивна дама таки чекатиме десь у районі Феодосійського полігону у вишиванці й із хлібом-сіллю. Що спонукає цих небідних громадян аж так відверто служити інтересам іншої держави? Вони — прагматики й реалісти, тож, мабуть, теж про щось знають.
«Заграница нам поможет»?
Як прореагує «світова громадськість»? МЗС РФ уже має прогнозований набір реакцій. Скажемо так: у сенсі якогось сенсу значення мають тільки реакції ЄС і США. ООН? Генеральна Асамблея приймає тільки резолюції-рекомендації, а Рада Безпеки обов’язкове до виконання рішення прийняти не зможе через вето її постійного члена — РФ.
Європейський Союз, справді, буде дуже обурюватися. Приблизно так, як він уже довший час обурюється незаконною підтримкою Росією самопроголошених «республік» на території Молдови (Придністров’я) та Грузії (Абхазія й Південна Осетія). Різниця в тому, що Крим приєднають до РФ швидко й для російської сторони безболісно — шляхом визнання недійсним «хрущовського» Договору між РСФР і УРСР про передачу півострова та «йдучи назустріч волевиявленню переважної частини кримського населення». Крім того, не слід забувати, що демократично обрані уряди країн Західної Європи дбають насамперед про інтереси власного виборця, якому не тільки не потрібна війна з ядерною Росією через її, Росії, колишню частину, але й конче необхідне стабільне надходження російського газу.
Хоча, віддамо належне, шуміти будуть довго. І ще більше інтенсифікують пошуки альтернативних джерел надходження енергоносіїв. І, може, виділять трохи більше грошей на оборону й знову піднімуть питання щодо створення європейських сил швидкого реагування.
США будуть просто без тями від люті. Досі вони вважали себе ексклюзивним грубим порушником Статуту ООН і міжнародного права загалом. Тепер у них з’явиться конкурент. Можливо, навіть, анексія Криму змусить їх ще менше роздумувати над тим, як вступити в боротьбу за права людини ще десь, крім Іраку (Ірані, Кубі, Венесуелі, Болівії, Сирії…)
Після низки заяв, осуду, якихось торговельних санкцій тощо ядерні супердержави таки дійдуть згоди на дипломатичному рівні, тим більше, що Вашингтону буде доконче необхідне розуміння з боку Москви у питанні організації демократії «ще десь». Зрештою, республіканці, які нині при владі, ніколи по-справжньому нашою волею не переймалися. Згадайте хоча б виступ Буша-старшого у Верховній Раді УРСР, де він застерігав нас від виходу зі складу імперії. Демократам же, послідовним прихильникам незалежності України у США, буде навіть політично вигідний такий провал зовнішньої політики сім’ї Бушів. Втрата Україною якщо не незалежності, то хоча б частини території, різня при цьому, будуть гарним агітаційним матеріалом на наступних президентських виборах.
Хоча — шкода. Бо сьогодні Сполучені Штати — єдині, хто взагалі здатен зупинити Росію на кордоні з Україною й гарантувати нашу територіальну безпеку. Крім нас самих.
Звичайно, не можна обійти увагою й постійного члена РБ ООН, ядерну державу й поки що тільки регіонального лідера — Китай. Піднебесна — це далекосхідна мудрість. Нині у Пекіні, мружачись від очікуваного задоволення, чекають із Півночі товстенних труб з енергоносіями, такими необхідними для тигрової економіки й здатності протистояти США (і Росії). Китайці не расисти, але перманентний переділ території в країнах Східної й Центральної Європи їх уже давно не обходить (самі винні, що відмовились від керівної ролі комуністичної партії). Тим більше, що сьогоднішня українська влада є причиною національного приниження китайців (хто знає, що таке в Азії «втратити обличчя», той зрозуміє), адже, за прикладом Росії, аутсайдера з обранням на посаду президента України привітав і офіційний Пекін. Та й з Тайванем Київ заграє… Зрештою, назвіть хоч одну зрозумілу причину, чому б КНР через локальний конфлікт між РФ й Україною псувала відносини з дійною коровою, на пасовище якої вона сама вже давно поглядає.
Мовлячи про закордон, не можна оминути фактору НАТО. Раз і назавжди вберегти Україну від будь-яких територіальних зазіхань могла б тільки Стаття 5 Північноатлантичного
Очевидно, саме в цьому контексті слід розглядати й таємну активність російських військових на зупиненій за 200 метрів від державного кордону України дамбі. Наші прикордонники зафіксували, що останнім часом тільки-но споночіє, на дамбі починаються якісь рухи з ліхтариками. Помічений і недвозначний інтерес російських фахівців до технічного та іншого оснащення острова Коса Тузла.
За логікою, російськими спецслужбами в середовищі наших силових структур (насамперед — у ЗС) уже має бути створено оперативні позиції. Які не тільки надаватимуть іноземцям необхідну стратегічну й оперативну інформацію, а й, відповідно до займаних посад, можуть надати посильну фізичну допомогу в ході гіпотетичного збройного протистояння.
Оцінка Генштабом РФ наслідків можливого збройного протистояння з українськими підрозділами прикордонних військ — складена. Швидко блоковані й позбавлені зв’язку (обрізані й заглушені відповідними технічними засобами) прикордонні застави муситимуть скласти зброю. Вони сьогодні не готові й не вміють воювати. На відміну від військових підрозділів Росії, які вже мають поважний досвід ведення бойових дій у дещо подібній місцевості — у Чечні. У тому числі й проти мирного населення. Саме їх і буде введено на півострів. Лояльним прикордонникам нестрокової служби запропонують поки що й далі служити. А згодом — російське громадянство. Незгідних разом із строковиками депортують з півострова.
Наші ВМС очам не повірять і воєнних дій не розпочнуть. Чекатимуть на наказ Головнокомандуючого. Не дочекаються. Тим більше, висловлюючись мовою С.Іванова, це буде «смерти подобно».
Спроби українських військовиків потрапити в АРК буде припинено на найвужчих підступах до півострова. Їх буде заміновано. Можливо, вибухові пристрої вже нині чекають на ближчих маяках. На кожному утримуваному гідрографічному об’єкті вже постійно присутні співробітники військової розвідки МО РФ. Після зупинки на мінах першого ж українського танка (найімовірніше, це буде гордість національного танкобудування Т-64 «Булат») для запобігання наступних жертв просування українських сухопутних військ буде зупинено в Херсонській області. Військові також чекатимуть на політичні рішення в ході переговорів.
Українські військові частини, дислоковані в АРК, буде блоковано «мирними пікетами» кримсько-російських активістів. Наші вояки довго і з очевидним неспокоєм будуть чекати наказу вступити в бойові дії і, на своє щастя, теж не дочекаються. Згодом, «з метою уникнути жертв цивільного населення» їх ганебно виведуть за межі півострова.
Аеропорти, природно, теж будуть захоплені. Порти — блоковано бойовими одиницями ЧФ РФ, які вже сьогодні швидкими темпами нарощують бойову потужність. Небо контролюватимуть російські винищувачі.
Міліції в повному складі запропонують і надалі виконувати свої функції з охорони громадського порядку й боротьби зі злочинністю (під наглядом морських піхотинців і відряджених з РФ міліціонерів-комісарів). Згодом їм запропонують російське громадянство й значно більшу заробітну плату.
Інші «силові» служби на території АРК значення не мають — вони не силові.
Червоною ниткою у філософії воєнних приготувань російськими військовими й політичними чинами є теза про те, що українське політичне керівництво складається зі слабаків і боягузів, що воно ніколи не віддасть усвідомленого наказу на застосування сили проти росіян, а керівники силових інститутів та окремих військових підрозділів не наважаться порушити наказ про незастосування зброї. Принаймні, вони хочуть, аби було саме так.
Органам управління й виконавчої влади буде запропоновано приблизно те ж саме: працювати на благо півострова й населення Криму, а згодом — російське громадянство.
Скажемо ще: більшість депутатів ВР АРК буде готова негайно ж прийняти кілька відповідних невідкладних законів, підготовлених, наприклад, у російському Інституті країн СНД. Саме там, де нині представниками «Регіонів України» та деяких інших партій погоджуються списки виборчих блоків на парламентські вибори до ВР Крим. Самі проекти законів уже готові й поки що перебувають на території РФ.
Населенню Криму, більшість якого з ентузіазмом сприйме ці події (вони гадають, що там краще, але навіть не здогадуються, як їм буде потім), буде обіцяно енергоносії за внутрішніми російськими цінами й гарантовано роботу. Тим більше, що на той час українська економіка затріщить від нового російського газу, і в Україні стане жити ще незатишніше.
Навряд чи кримські татари наважаться вступити у війну з античеченськими військовими підрозділами. Тим більше, що їм, нарешті, буде запропоновано дуже навіть прийнятні умови щодо землі та грошової допомоги на побудову житла та господарську ініціативу (пам’ятаєте «вічну» історію з вірністю татар як союзників у добу нашої Національно-визвольної війни ХVІІ століття?). Хоча в цьому випадку автор достовірною інформацією не володіє.
Цілковита окупація Криму російськими миротворцями «покладе край міжетнічним сутичкам і розгулу бандитизму», як і будь-якому наступному впливові на регіон України. У степовій частині півострова буде засновано два-три концентраційні табори «для партизан». Найцінніших і найнебезпечніших затриманих та арештованих буде допроваджено на спеціальні бази в Росії.
Для заспокоєння світової громадськості на півострів, разом із якимось моніторинговим комітетом СНД, може бути допущено й представників ОБСЄ. Перегодом. Під егідою цієї ж міжнародної організації відбудуться й вибори та референдуми на півострові. Серйозних порушень у ході волевиявлень зафіксовано не буде.
Точнісінько за абхазьким сценарієм, за спрощеною процедурою мешканцям Криму буде надаватися російське громадянство.
Тим часом небувалих обертів набере маховик російської зовнішньої пропагандистської машини. Тисячі російських дипломатів у всьому світі вже готуються «пояснити» світовій громадськості небезпеку «заворушень» у Криму, якщо їм не буде покладено край. На телебачення потраплять картинки з чеченськими бойовиками, яких начебто було вбито саме в Криму. Створені Кремлем або підконтрольні йому «фонди» готуються замовити сотні публікацій у світовій пресі, де йтиметься про врегулювання проблеми «вже ближчим часом» «виключно в правовому полі» й неодмінно «за столом переговорів» (шляхом створення комісій і на рівні експертів). У кожну західну квартиру прийде правове роз’яснення однієї сторони про правомірність взяття Кримського півострова під контроль російських миротворців. Американців окремо запевнять, що все це — в контексті боротьби з тероризмом. У кожному зарубіжному МЗС російські дипломати запевнять місцевих керівників у тому, що РФ робитиме все можливе, щоб врегулювання ситуації (навіть не конфлікту) відбувалося виключно в правовій площині й за столом переговорів. Тим більше, що це не заважатиме надійності поставок у країни ЄС російського газу.
Росія раптом піде на нечувані поступки США й країнам ЄС. Попідписує десятки штучно гальмованих досі протоколів і договорів, приєднається до низки конвенцій, виступить з новою ініціативою врегулювання ситуації на Кавказі, закриє очі на чергову воєнну кампанію США, пообіцяє не підвищувати в поточному році ціну на газ для Заходу й допустить на свій ринок українські сири. І розпочне новий етап зближення з НАТО. Усе це повинно буде дати можливість західним лідерам «зберегти обличчя», закривши очі на воєнну агресію РФ.
З Україною компромісу — не буде. І це відповідатиме умонастроям Путіна і його команди. Усе майно на території півострова буде проголошено власністю народу Криму. Ним через нещодавно затверджених у Москві політиків безпосередньо керуватиме Кремль. Разом з тими суднами, які не встигнуть або не захочуть піти в Одесу. Цинічно йдучи на «поступки», які нібито дали б можливість українському Головнокомандуючому теж «зберегти обличчя», росіяни запевнять Президента України, що не збираються втручатися в очікуване мирне волевиявлення народів Сходу України.
Офіційний представник Кремля у внутрішній політиці з середовища України СДПУ(о) уже оголосив вимогу зняття з посад міністра закордонних справ і міністра оборони (!) України. У будь-якій війні саме ці міністри є ключовими. Таким чином, вони легалізували зусилля Служби зовнішньої розвідки РФ, яка своїми засобами (в тому числі через своїх помічників-дипломатів) уже давно намагається скомпрометувати двох означених міністрів. Про реальну спробу зняти Бориса Івановича з посади силами й засобами одного дуже грізного (за назвою) українського відомства шляхом компрометації міністра перед Президентом тим, чого він не робив, було відомо ще у вересні минулого року.
Те, що саме ці міністри заважають планам Кремля, навіює оптимізм. Але рівночасно виникає тривожне запитання: «А що, решта міністрів чи силовиків задовольняють російську сторону?!»
Слід пам’ятати, що Росія сьогодні є централізованою авторитарною державою. Будь-яке рішення «монарха» виконується всіма й до останнього патрона. Будь-яка аргументація причин невиконання або недбалого виконання розпорядження Кремлем не пробачається. Таким чином, росіяни будуть вести себе жорстко й цілеспрямовано. Додайте сюди ще вихований російськими ЗМІ за останні роки шовінізм у виконавців волі Кремля й ненависть до всього українського. Істерія в російських ЗМІ останнього періоду якраз і є одним із елементів «Операції «Крим» і покликана виховати ненависть у російських громадян до українців. Нас зображали як агресорів, котрі віроломно нападають на власність Росії й загрожують життю бідних російських солдатів (у Криму). Уже не тільки росіянам, а й українцям на всіх телеканалах показали, чого в Криму вартий державний прапор України. І що, було проведено пошуки зухвальця з метою притягнення до відповідальності? Проковтнули це — проковтнемо й більше.
Російські політики недвозначно висловлюють переконаність у тому, що поставлять Україну на коліна. Це ще не означає, що поставлять, але вказує на те, що плани стосовно цього вже є, і вони впроваджуються.
А ВВП вирішить свою психологічну проблему, заодно й проблему продовження своєї влади в Росії. Найімовірніше, довіку.
Він залікує і ще одну незагойну рану — вдячний народ півострова таки подарує ВВП мисливську хатину на кількох десятках чи сотнях гектарів заповідних кримських лісів, яку той втратив унаслідок «української кризи».
Коли слід чекати на початок спроби анексії? Час поки що не визначено. За деякими даними, в Генштабі МО РФ про конкретний термін нібито не знають. Його на затвердження ВВП має подати вузька «безпекова» колегія силовиків. Теоретично, І.Іванов, С.Лавров чи хтось інший могли б заблокувати початок проведення операції. Однак це означало б, що вони на рівні доручених їм відомств не справилися із завданням. Отже, означало б кінець їхньої кар’єри.
З одного боку, термін має бути пов’язаний з ходом двосторонніх переговорів із питань врегулювання базування ЧФ РФ в Севастополі. Точніше, з піком цих переговорів, коли росіянам треба буде або поступитись, або переходити в наступ. А з іншого боку, спроба анексії мусила б початися до президентських виборів у Росії в 2008 році. Коли команді «пітєрскіх чекістів» треба буде подбати про власне майбутнє. І після парламентських виборів в Україні. Іншими словами, час гіпотетичних воєнно-політичних дій РФ проти України лежить між квітнем 2006 і початком 2008 року. Тим більше, що в 2008-2009 роках Україна нібито планує вступити в НАТО. От тоді вже, точно, буде пізно.
Зрештою, просто унікальним для агресії часом був би початок бойових дій США проти Ірану. Нехай всього лишень у вигляді ракетних і авіаційних атак.
А з уваги на неврівноважений характер головного оборонця Росії (пам’ятаєте перекошене обличчя, коли він говорив про рішення українських «деревенских» судів щодо приналежності маяків?), термін може бути спровоковано будь-коли спробами українців подивитися, а що там таке накопичують росіяни на своїх базах та на маяках?
«Хотят ли русские войны»? Не те що усі вони хочуть війни. Вони хочуть реваншу й національного задоволення. І вважають, що анексія Криму й приниження українців їм у цьому допоможуть.
Німецький народ теж нібито не хотів. Але ж розширення «життєвої території», смак перемоги на підкореній землі… Зрештою, хочеш отримувати зарплату — виконуй наказ.
В таких випадках кажуть: традиційно кажуть, не всі росіяни — такі.
Версія поведінки України
Миролюбні росіяни відразу ж після бліцкригу, у разі його успішного здійснення, запропонують «провести переговори» (десь «у наступному місяці») з питань мирного врегулювання й виходу з ситуації. Природно, керівництво нашої держави, свідоме основних принципів міжнародного права, погодиться. Ментальності українського керівництва чужа навіть думка про насилля.
Так от, «переговори». Складається враження, що українська дипломатія, яка щоразу йде за російською ініціативою, горда вже тим, що російська сторона сідає з нею за один стіл.
Взагалі, переговори щодо «вирішення питання приналежності півострова в правовому полі» для України нічим не відрізнятимуться від такої ж процедури вирішення питання приналежності українських гідрографічних об’єктів. Власне, погодившись обговорювати статус власного майна на власній території, які нікому в оренду не передавались, Київ уже програв на цьому першому етапі війни, яку розпочала проти України Російська Федерація. Імовірна спроба анексії достеменно не відбулася б, якби Україна сьогодні продемонструвала звичайну державну волю й природними силами й засобами і на виконання рішень судів, скажімо, за один день звільнила б власні гідрографічні об’єкти. Чи в нас для цього ще недостатньо генералів? Уявляєте, як би чинили росіяни, якби десь у Калінінградській області або на Курильських островах з якихось причин німці або японці утримували б такі ж самі маяки?
Українські дипломати так нічому й не навчилися. У 1997 році з Румунією було підписано базовий Договір про дружбу. В додатку до нього в обмінному листі між міністрами далекоглядний Г.Удовенко, люб’язно йдучи на побажання румунських колег (?!), назвав частину контрольованої Україною (успадкована від УРСР) вільної економічної зони й континентального шельфу «спірною територією». У відносинах Румунії й УРСР «спірної» території, багатої газом і нафтою, не існувало. Принаймні, для нас. Погодившись на «спірність», тепер Україна чекає рішення одного з міжнародних судів щодо приналежності розкішної вуглеводнями чорноморської території. Так що школа відстоювання національних інтересів є.
Так от. На терміново скликаному засіданні РНБО, на яке Президент прийде у формі капітана запасу (зрештою, С.Куніцин, коли з’явився на Тузлі в камуфляжі, теж нагнав страху на росіян), «з метою забезпечення миру й стабільності в регіоні, а також щоб уникнути людських жертв», приймуть єдино правильне рішення:
1) Уникати силового протистояння чи застосування зброї (це перше й основне рішення всіх боягузів (за Корчинським — «свинопасів»)).
2) Сісти за стіл переговорів з російською стороною з метою врегулювання ситуації. (Дійсно, поки триватимуть переговори, Росія вже повністю ситуацію врегулює.)
3) Звернутися до Ради Безпеки ООН (де будь-яке рішення ветуватиме її постійний член — РФ) із заявою про дії Росії, котрі, за деякими ознаками, суперечать міжнародному праву.
4) Звернутися до країн-членів Будапештського Меморандуму 1994 року (США, РФ, Велика Британія, Франція, КНР) про гарантування Україні, яка — єдина в світі — добровільно й практично безкоштовно віддала всю свою ядерну зброю, безпеки й суверенітету. (Жодного механізму виконання цих гарантій, як і будь-яких прецедентів, не існує).
5) І — головне: міністерствам і відомствам «підготувати пропозиції». (У нас це спосіб, з одного боку, зняття персональної відповідальності, а з іншого, профанації будь-якої ідеї, навіть гарної).
За логікою природної поведінки Росії для того, щоб саме такі рішення було прийнято, Москва заздалегідь спробує заручитися надійністю деяких відповідних ключових фігур (фігури) в українській владі. І, звичайно ж, задокументує плату за лояльність. Наступного разу платити не доведеться.
Які ж пропозиції можуть підготувати міністерства й відомства? І як ці пропозиції будуть готуватися?
Якось так склалося, що в Україні на керівні посади в найважливіші інститути забезпечення безпеки держави майже завжди призначають чоловічків, узагальненим образом яких є постать колишнього Голови СБУ Л.Деркача. І мова не про антропометричні дані. Припустимо, що вони нездатні до рішучих дій у тих випадках, коли йдеться не про їхніх підлеглих або не про особисті майнові інтереси. Що вища посада, то більший страх її втратити. Ліпше нічого не робити, тоді шанси одержувати більшу зарплату й пенсію стають вищими. Кількість їх — легіон. Ім’я їм — «ВРЕМЕНЩИКИ».
Це спеціально до них нещодавно в прямому ефірі одного з телеканалів звернувся кремлівський паяц В. Жириновський: «На колінах приповзете» (у Москву просити пробачення). ВВЖ — політик цілком контрольований Кремлем. Він просто озвучує те, чого з певних причин не може дозволити собі В.Путін або представник виконавчої влади. Мабуть, не в одного українського чиновника, який пам’ятає інспекторів із Москви, при цих словах десь там на споді занило.
У разі планованої Москвою реінтеграції кожен український чиновник муситиме скласти звіт російському інспекторові. І не всім доведеться червоніти. Теперішня інспекція м‘ясомолочного виробництва в Україні —перша ластівка.
Члени РНБО та запрошені на засідання керівники відповідних держструктур, звичайно ж, також будуть заскочені «несподіваними» й віроломними діями РФ, до яких агресор, між іншим, готувався певний час і з досить широким залученням людських і технічних ресурсів, в тому числі, й на території України.
А що, якби відповідні «компетентні» органи, всупереч природі цих відомств і основному напрямку діяльності таки здобули «упереджувальну» інформацію «про плани й наміри»? Нічого б не вийшло. Здобути інформацію — ще нічого не означає. В Україні між тим, хто здобуває або готує документ і адресатом (наприклад, Президентом) паразитує від 10-12 посередників(!), як правило, непрофесіоналів з високою зарплатою, часто відверто вороже налаштованих до державної незалежності, інколи — просто дурисвітів.
Десь на п’ятому-шостому етапі інституту посередництва (це вже чиновник, котрий отримує тисяч 8-10) якийсь, перепрошую, дурило щонайменше в погонах полковника вирішує, що документ, наприклад, «дуже гострий» («гострого» в органах безпеки страх як бояться) або «якийсь неправдоподібний», «сирий» тощо. Справжнім шедевром для Салтикова-Щедріна є відмова цього чиновника передати документ «про воєнну загрозу» далі (вищому посереднику), бо тиждень тому відомство вже надіслало лист про те, що «воєнної загрози немає». Не суперечити ж собі самому! А ще це гальмо, яке закінчило середню школу ще в 60-их роках минулого століття і з того часу підручника з української мови не розгортало, вважає своїм основним обов’язком кожен документ «правити». Коми і закінчення воно ставить залежно від особистого бачення ролі й місця розділового знака та орфографії. «Правлення» може затримати документ на кілька днів і більше. І навіть якщо воно, згадавши смак рідних полтавських галушок, таки пропустить «гострий» документ «до Президента», то цей лист потрапляє до наступного посередника, ще з більшими зірками й бездумнішими очима (у наступного посередника очі взагалі порожні). Той школу закінчував уже не в Україні, а в Росії. Там здобув і вищу освіту. У нього власне бачення як «гостроти» чи «актуальності» матеріалу, так і природи розділових знаків в українській мові. Документ знову завертається «на доопрацювання». «Правильність» розділового знака в українських органах влади визначається висотою посади. А ще цей посередник може просто завернути документ, бо на вихідні збирається в Москву до родичів. І щоб перевірити «правдоподібність» інформації про нібито агресивні наміри Росії, планує обговорити зміст документа із однокурсниками по навчанню у Вищій школі КДБ.
Таким чиновникам, дійсно, буде чим виправдовуватись перед інспекторами з Москви.
Слабкий президент не дає права силовикам бути слабкими чи лінивими й не виконувати своїх прямих обов’язків. Силовики й правоохоронці присягають не тимчасовому Головному командувачу, а Народу України. Хіба при нормальних органах безпеки держава допустила б антиукраїнські шабаші на власній території, організовані недружньою сусідньою державою? Тільки цілковита переконаність у власній безкарності й нахабне відчуття зверхності дозволили віце-спікеру Державної Думи РФ С.Бабуріну 25.02.2006 р. в Севастополі відверто познущатися з «присутніх у залі» співробітників Служби безпеки України. Вони в нас усе знають. Усе в Криму контролюється спецслужбами Росії.
Картина з якістю забезпечення державної безпеки (зокрема, її зовнішнього компонента) зрозуміла? На жаль, це лише краплина моря жаху, який оплачується нашим же бюджетом за досить високими ставками. Такими будуть і пропозиції цих відомств до наступного засідання РНБО.
Війна вже триває в її звичайній першій стадії — економічній. Перед тим, як «несподівано» «віроломно» напасти, агресор виснажує потенційну жертву економічно. Та ще може приспати за столом переговорів. Гітлер, наприклад, навіть підписав зі Сталіним угоду про ненапад. Це закони війни. Тільки глухий у Росії не чує про підготовку до «повернення» Криму — а звідки ж про це знати нашим «органам»? У передвоєнному режимі діє маховик російських спецслужб в Україні, а низка «елітних» військових підрозділів РФ готується до бойових дій. І що інтенсивніше росіяни, етап за етапом, наближаються до початку операції, то частіше українські чиновники, як закляття, повторюють означення «братський» щодо сусіда, який невблаганно стискує свої пальці на нашій шиї. Не допоможе.
Отже, рішення РНБО(У) будуть запізнілими, бездарними й такими, що не передбачають ефективного захисту національних інтересів. Керівництво держави буде довго й обурено роз’яснювати народу, що з нашого боку все робиться «в рамках міжнародного права», що ми не порушуємо жодної букви досягнутих у ході тяжких переговорів домовленостей і т. ін. На це російська сторона не менш аргументовано відповість, що це українці через спробу переглянути існуючі домовленості й спроби тиску на російських солдатів у Криму призвели до вибуху протесту на острові й необхідності захисту російськомовного населення.
«Маленькі українці» керівників держави все одно відпочивають не в Криму, а зарплата членів РНБО і запрошених на її засідання від втрати півострова не зменшиться.
Верховна Рада вируватиме обуреними заявами, закликами й вимогами. Якщо до парламенту пройде Кличко, депутати ходитимуть із револьверами з гумовими кулями. Через це бійки біля трибуни набудуть нової якості. Особливо обурюватимуться ті, хто сьогодні обслуговує в Україні інтереси Кремля. Вони цілком справедливо звинуватять Президента в допущенні окупації Криму іноземними військами й вимагатимуть притягнути його — після імпічменту — до кримінальної відповідальності. Мабуть, це єдине місце, де інтереси Путіна співпадуть з бажанням українського народу.
А громадськість? Є різні версії. Ось найсумніша:
Перше, про що подумає, почувши звістку про початок анексії Криму, українець-«козак», — хапатись за шаблю й бігти боронити неньку. З цією безсилою злістю йому доведеться жити й виховувати внуків.
Українець-«свинопас» же власної думки просто не має. Наступного дня він, прислухаючись до актуальних думок керівництва, із зосередженим обличчям продовжить (не)виконання функціональних обов’язків за місцем постійної роботи.
Є й інша версія. Про неї згодом.
У 1941 якась частина українців зустрічала окупантів хлібом-сіллю. Причини цього явища облишимо для дискусій істориків. У будь-якому разі, то було не від доброго життя. Парадокс у тому, що історія знову нікого нічому не навчила. Цілі групи українських громадян, об’єднані в партії, фракції і блоки на всіх кутках кричать про лояльність до РФ. Одну з партій назвали «Партія політики Путіна»(!). Адольф би позаздрив. Важко сказати, чи готові поважні регіональні чоловіки, об’єднавшись, у шароварах винести назустріч «визволителям» дерев’яного чупа-чупса (за Коробовою), але цілком імовірним видається те, що одна прогресивна дама таки чекатиме десь у районі Феодосійського полігону у вишиванці й із хлібом-сіллю. Що спонукає цих небідних громадян аж так відверто служити інтересам іншої держави? Вони — прагматики й реалісти, тож, мабуть, теж про щось знають.
«Заграница нам поможет»?
Як прореагує «світова громадськість»? МЗС РФ уже має прогнозований набір реакцій. Скажемо так: у сенсі якогось сенсу значення мають тільки реакції ЄС і США. ООН? Генеральна Асамблея приймає тільки резолюції-рекомендації, а Рада Безпеки обов’язкове до виконання рішення прийняти не зможе через вето її постійного члена — РФ.
Європейський Союз, справді, буде дуже обурюватися. Приблизно так, як він уже довший час обурюється незаконною підтримкою Росією самопроголошених «республік» на території Молдови (Придністров’я) та Грузії (Абхазія й Південна Осетія). Різниця в тому, що Крим приєднають до РФ швидко й для російської сторони безболісно — шляхом визнання недійсним «хрущовського» Договору між РСФР і УРСР про передачу півострова та «йдучи назустріч волевиявленню переважної частини кримського населення». Крім того, не слід забувати, що демократично обрані уряди країн Західної Європи дбають насамперед про інтереси власного виборця, якому не тільки не потрібна війна з ядерною Росією через її, Росії, колишню частину, але й конче необхідне стабільне надходження російського газу.
Хоча, віддамо належне, шуміти будуть довго. І ще більше інтенсифікують пошуки альтернативних джерел надходження енергоносіїв. І, може, виділять трохи більше грошей на оборону й знову піднімуть питання щодо створення європейських сил швидкого реагування.
США будуть просто без тями від люті. Досі вони вважали себе ексклюзивним грубим порушником Статуту ООН і міжнародного права загалом. Тепер у них з’явиться конкурент. Можливо, навіть, анексія Криму змусить їх ще менше роздумувати над тим, як вступити в боротьбу за права людини ще десь, крім Іраку (Ірані, Кубі, Венесуелі, Болівії, Сирії…)
Після низки заяв, осуду, якихось торговельних санкцій тощо ядерні супердержави таки дійдуть згоди на дипломатичному рівні, тим більше, що Вашингтону буде доконче необхідне розуміння з боку Москви у питанні організації демократії «ще десь». Зрештою, республіканці, які нині при владі, ніколи по-справжньому нашою волею не переймалися. Згадайте хоча б виступ Буша-старшого у Верховній Раді УРСР, де він застерігав нас від виходу зі складу імперії. Демократам же, послідовним прихильникам незалежності України у США, буде навіть політично вигідний такий провал зовнішньої політики сім’ї Бушів. Втрата Україною якщо не незалежності, то хоча б частини території, різня при цьому, будуть гарним агітаційним матеріалом на наступних президентських виборах.
Хоча — шкода. Бо сьогодні Сполучені Штати — єдині, хто взагалі здатен зупинити Росію на кордоні з Україною й гарантувати нашу територіальну безпеку. Крім нас самих.
Звичайно, не можна обійти увагою й постійного члена РБ ООН, ядерну державу й поки що тільки регіонального лідера — Китай. Піднебесна — це далекосхідна мудрість. Нині у Пекіні, мружачись від очікуваного задоволення, чекають із Півночі товстенних труб з енергоносіями, такими необхідними для тигрової економіки й здатності протистояти США (і Росії). Китайці не расисти, але перманентний переділ території в країнах Східної й Центральної Європи їх уже давно не обходить (самі винні, що відмовились від керівної ролі комуністичної партії). Тим більше, що сьогоднішня українська влада є причиною національного приниження китайців (хто знає, що таке в Азії «втратити обличчя», той зрозуміє), адже, за прикладом Росії, аутсайдера з обранням на посаду президента України привітав і офіційний Пекін. Та й з Тайванем Київ заграє… Зрештою, назвіть хоч одну зрозумілу причину, чому б КНР через локальний конфлікт між РФ й Україною псувала відносини з дійною коровою, на пасовище якої вона сама вже давно поглядає.
Мовлячи про закордон, не можна оминути фактору НАТО. Раз і назавжди вберегти Україну від будь-яких територіальних зазіхань могла б тільки Стаття 5 Північноатлантичного
попередня стаття
ЗАКЛИК ДО ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ?
ЗАКЛИК ДО ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ?