Звісно, дуже швидко воно випарувалося, але тоді, відразу по війні, це було щось неймовірне: за інерцією люди продовжували множити звитяги — у промисловості, сільському господарстві, відбудові міст, розвитку науки та техніки тощо. З’явилася ціла плеяда так званих «сталінських висуванців» — людей, яким «Партія та її мудрий керманич» давали надзвичайні завдання, які треба було будь-що виконати. Якщо людині це вдавалося — вона отримувала всі можливі блага Країни Рад, якщо ж ні — кулю в потилицю.
Місто Дніпродзержинськ не лежало в руїнах, хоч і пережило німецьку окупацію. Вище керівництво мало щодо нього далекосяжні плани. Тут мало постати одне з найбільших у Союзі секретних підприємств, і кинули на цю «амбразуру» одного з таких «висуванців» — Михайла Прокоповича Аношкіна. Народжений 1907 року в Казахстані він майже двадцять років відпрацював на свинцевому заводі на Далекому Сході. Належно оцінивши професійні знання молодого інженера, партія, до лав якої він тільки-но вступив, кинула його на нелегку ділянку роботи — будівництво заводу № 906 у Дніпродзержинську, у майбутньому — Придніпровського хімічного заводу (ПХЗ), керувати яким йому доведеться з 1946 до 1975 року. Місце було обране не випадково: сировинна база та виробництво необхідних майбутньому заводу хімічних реагентів були під боком (місто ще з дореволюційних часів було важливим промисловим центром), трудових ресурсів вистачало, енергетичних і водних також, у своє розпорядження завод отримував і енну мережу автошляхів. Про екологію та умови життя людей тоді думати було не прийнято.
Аношкіну вдалося не потрапити до підвалів Луб’янки: протягом 28-річного керування заводом він отримав Державну премію першого ступеня, звання Героя соціалістичної праці, три ордени Леніна, три ордени Трудового Червоного прапора, орден Жовтневої революції та безліч медалей. Завод постав фактично з нічого. Для його зведення було відселено кілька сіл, а на їхньому місці постали тимчасові концтабори — так уже повелося в Країні Рад, що будували не фахівці і не вільні громадяни, а зеки. Стимул у них був досить привабливий: за умови виконання термінів будівництва кожен відпрацьований день зараховувався за три дні ув’язнення. Будівництво завершили в рекордний термін — за два роки. Проект був секретний, курувало ним відомство Лаврентія Берії; колишні працівники заводу досі неохоче діляться будь-якою інформацією про нього, посилаючись на підписку про нерозголошення. Відтак, уже 1948 року Ві-Ві-Сі стало відомо, що в радянській Україні біля села Тритузне ведеться будівництво заводу з переробки уранової руди. Цілковите «відкриття» підприємства світові відбулося тільки у 1990-х роках.
Довгий час серед інших підприємств ПХЗ мало найкраще постачання. Завод посідав і будував власний житловий фонд, власні спорткомплекси, єдиний у місті мав право отримувати автомобілі для продажу робітникам; працівники заводу отримували спецпайки з так званими «делікатесами»: сухою ковбасою, цитрусовими, шампанським, цукерками і т.д. Можна сказати, що житлово-будівельне управління ПХЗ змінило обличчя міста. Воно збільшилося у 2-3 рази. З’явилися десятки нових житлових масивів, серед них — повністю Лівобережний масив, Соцмісто, БАМ. Це, без перебільшення, були щасливі часи. На старих світлинах можна побачити усміхнених, задоволених життям людей. Дарма, що життя те було більш ніж парадоксальним: у рекордний термін виросло «диво-місто», але, як неважко помітити, лікарень у цьому місті було аж надто багато. І причина була одна: ПХЗ — та сама причина, якій місто завдячувало своїм розквітом.
До 1972 року головною сферою діяльності підприємства було збагачення урану (виробництво його закису-окису). У 1974-му почалися спроби переробки твелів, але у зв’язку зі стрімким зростанням онкологічних хвороб у місті від цієї ідеї дуже швидко відмовились. Перші очисні споруди з’явилися лише в 1964 році. До цього всі відходи йшли у повітря та води Дніпра. (Треба сказати, що Дніпродзержинськ — до революції Кам’янське — розташований у мальовничих місцях: тут сполучаються хвойні та листяні гаї, прекрасні степові краєвиди, десятки кілометрів чудових піщаних пляжів, біокомплекси Дніпра та Самари. Усе це збереглося донині, але у потворному, отруйному вигляді: купатися у Дніпрі небезпечно для здоров’я, у гаях та степах ризикуєш наштовхнутися на прикопані радіоактивні відходи, пляжі брудні і перетворилися на своєрідну «мертву зону». І винний у цьому в першу чергу ПХЗ). Усвідомлювати — на публічному рівні — рівень забруднення (не менший, до речі, ніж у самому Чорнобилі) стали тільки наприкінці 1980-х, але криза початку 1990-х змусила забути про такі «дрібниці», як екологія і рак, і взятися за накопичення грошей, аби добути хоч якийсь кусень хліба.
Завод був важливою ланкою у промисловому циклі, що охоплював весь колишній Союз. Сировина для виробництва постачалася з Кольського півострова (апатит), казахського Мангишлака (крейдове) та сусідніх Жовтих Вод (де, майже одночасно з ПХЗ, було зведено СГЗК — Східний гірничо-збагачувальний комбінат з видобування уранової руди). Так само далеко за межі України відправляли і отриману продукцію. Довгий час місто і завод процвітали. Активно розвивалися спорт, туризм, самодіяльність. Сприяло цьому й те, що уродженцем Дніпродзержинська був і тодішній генсек Леонід Брежнєв. Дніпродзержинці не їздили за дефіцитами до Москви — магазини міста вражали асортиментом. Не дивно — адже родина генсека до останнього мешкала в Дніпродзержинську.
Але ніщо не триває вічно. Аношкін пішов на почесну пенсію. На той час він був одним з небагатьох офіційних радянських мільйонерів. На відміну від сучасних олігархів, жив у досить скромному будинку, був цілком доступний усім бажаючим та вів активне спортивне життя. Колишній директор ПХЗ заснував приз з тенісу свого імені. Його коштом були збудовані прекрасні тенісні корти, що функціонують і донині, плавальний басейн. Зять Аношкіна — Василь Шершньов — після проголошення Незалежності став першим міським головою. (Але протримався на цій посаді недовго: незабаром його змінив «вправний господарник» Василь Швець, який просто взяв і поклав собі в кишеню все місто).
1975 року директором ПХЗ став начальник провідного (уранового) цеху Юрій Федорович Коровін. Уранову програму було скасовано. Завод потребував змін. Поступово його було позбавлено всіх пільг, якими він користувався за «золотої доби» Аношкіна. Першочерговим завданням було дезактивувати завод — але для цього потрібні величезні кошти: 3,4 трильйона рублів. Зрозуміло, що держава навіть і не думала виділяти подібну суму. Завод, немов потоплений човен, став обростати боргами. Необхідно було платити податки за уранові могильники, яких густо понасипали по околицях міста. А платити не було чим. Почалися чорні часи. По кілька місяців не виплачували зарплатню. Тоді відбувся перший в історії міста мітинг робітників — мітинг не комуністичний, не з вихвалянням партії та комуністичних вождів, а звичайний, як у капіталістичному світі, страйк з вимогою виплатити заборгованість із зарплатні. На території заводу відбувся марш протесту. Керівництво дуже боялося, щоб про це не дізналися інші мешканці міста, тому всі ворота були заварені, викликали ОМОН, який оточив мітингувальників, а також охороняв усі входи та виходи з підприємства. Журналістів просто банально прогнали — тоді про таке поняття, як «свобода слова», просто не чули. І все ж мітинг відбувся, робітники виступили перед заводоуправою, висунули свої вимоги. До них вийшов директор і, в кращих традиціях сучасних політиків, заспокоїв обіцянками. Але після цього завод став розпадатися на очах. Це не дивно, адже головною проблемою підприємства були могильники: платити за них йому доводилося як працюючому заводові, хоча насправді працювало лише 20 відсотків. Треба було позбутися зайвого баласту — виділити могильники та відстійники в окрему одиницю, що й було зроблено трохи згодом: створили ДП «Бар’єр», головним завданням якого було доглядати за місцями захоронення відходів колишнього ПХЗ.
Та на цьому процес розпаду не зупинився. На величезній базі заводу, мов гриби після дощу, виросли 12 дрібних підприємств. Але по-справжньому з них працювало лише два-три. На цей момент усе розмаїття діючих виробничих ліній колишнього ПО ПХЗ можна класифікувати за наступними напрямками: мінеральні добрива; синтетичні сорбенти та екстрагенти; хімічні солі та речовини; рідкоземельна продукція; цирконій; машинобудівництво тощо. Виокремився житловий фонд — славетний ПУС, який свого часу збудував мало не півміста. На його основі з’явилося кілька фірм-одноденок, що швидко збанкрутували.
Разом з заводом у занепад прийшло і місто. На деякі райони просто страшно було дивитися. Колись квітучі молодіжні мікрорайони, де лунав дитячий сміх і тішили око паркові зони та дитмайданчики, перетворилися на покинуті смітники, заселені бомжами та зграями диких псів. Завод більше не міг утримувати своє велетенське незліченне майно; поступово на баланс міста перейшли плавальний басейн, тенісні корти, усі інші спортивні комплекси. Назавжди втрачені піонерські табори та будинки відпочинку в Криму, туристичні бази на Дніпрі та Самарі.
Утім, не можна сказати, що за часів незалежності завод тільки те й робив, що занепадав і розвалювався. Звичайно, після руйнації всесоюзного промислового циклу (адже кремлівські мудрагелі так задумували спеціально: щоб «у разі чого» ті, хто наважиться розвалити імперію однієї шостої світу, зазнали всіх можливих негараздів; на жаль, це той випадок, коли сталося саме так, як гадалося) зникли всі колишні зв’язки, треба було перебудовувати виробництво, частково переходити на інші види продукції та ще й мати справу з не дуже приємним радіоактивним минулим. Та все ж певна частина ПХЗ продовжувала працювати. Доволі успішно функціонували — і нині функціонують — Державне науково-виробниче підприємство «Цирконій» (цей метал, як відомо, використовується не лише для вироблення прикрас, але й у твелах), ДП «Смоли» (серед іншого, це підприємство виробляє сорбент, добре відомий всім, у кого хоч колись були проблеми зі шлунком), ЗАТ «Амофос» (один з головних виробників і постачальників мінеральних добрив), Придніпровський державний металургійний завод (тут свого часу видобували з руди знамените «карпатське» золото), Придніпровський завод кольорових металів (видобування платини, золота та срібла з деталей, термін придатності яких минув) та інші.
Те, що ПХЗ розпався, а не зберігся, як Металургійний комбінат імені Дзержинського («Дзержинка», другий в Україні після «Криворіжсталі» за випуском металевої продукції) чи хімічний комбінат «Азот», є радше, позитив, ніж негатив. Чому? Невеличкі підприємства більше відповідають ринковим умовам, ніж заводи-велети, які слугують постійною спокусою неситим і нечистим на руку «бізнесменам», таким, як Ахметов і Пінчук (теперішні власники «Дзержинки»). Якщо їхнє керівництво має клепку в голові, то підприємство має шанс нормально розвинутись і вийти на певний рівень: як випуску продукції, так і забезпечення умов для нормального життя своїм робітникам. До того ж, ПХЗ — це величезний потенціал, адже гігантські території, не зайняті працюючими підприємствами, досі стоять у вигляді «мертвої зони». Охорона розповідає про дивні явища, які можна спостерігати в цьому «місці проживання сталкерів». Дніпродзержинськ поступово виходить зі стану міста-привиду і змінюється на краще. А страшна примара ПХЗ лишається в минулому.
Фелікс ІРЖАВИЙ