Очевидно, хіба-що лишень страхіття голодомору здатні суперечити цій істині. Бо й справді ніхто ще не сказав нам і всьому світові: голодомор 1932-1933 років був не тільки найбільшим в історії геноцидом, а й наймасштабнішим і найефективнішим грабунком людей. Такою собі золотозаготівлею, золотою лихоманкою по-комуністичному. Де жертви самі дістають зі схованок і несуть завойовникам свої родові скарби. Лиш би відстрочити голодну смерть. А, може, й вижити.
Зізнаємося, що і до авторів статті ця думка прийшла не одразу. Просто один з них у телефонній розмові з матір’ю запитав: а як вона і родина тоді врятувалися. З’ясувалося, тільки завдяки семи масивним золотим виробам рідкісної цінності і проби (999), які ще за царату подарував дід – дворянин Кириченко, капітан корабля Далекосхідного флоту.
Здавши цю пам’ять про батька (і неабиякий капітал!) у лавку «Торгзіну», бабуся врятувала родину і багатьох мешканців села Монастирище Ічнянського району Чернігівської області. Решта села вимерла.
Запитання виникло автоматично: а скільки ж всього капіталу мітла комуно-імперського голодомору вимела з України? Переривши кілька бібліотек і набриднувши декільком професорам, ми можемо назвати деякі деталі.
«Торгзіни» (за деякими джерелами – «торгсини», від словосполучення «торговля с иностранцами») під час голодомору стали єдиною мережею державної торгівлі, де населення могло купити деякі найнеобхідніші продукти харчування. Але тільки за коштовні метали або валюту.
Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 року при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини «Торгзіну» активно почали працювати з січня 1932 року, і на практиці – не з іноземцями, а з голодуючими селянами.
Постанову «Про утворення Всеукраїнської контори «Торгзіну»» Українська економічна нарада при РНК УСРР прийняла 29.06 1932 року. Експерти НК РСІ, зокрема, вказували, що «мобілізація внутрі країни ефективної валюти відіграє колосальну ролю…», що «побутове золото… необхідно зібрати за допомогою системи «Торгзіну» і направити на службу інтересам пролетарської держави».
Чи випадкові ці дати і директиви?
Ми співставили за часом і змістом різні постанови та інші документи щодо організації-розширення мережі «Торгзіну» в Україні з постановами партії щодо організації геноциду голодом (про посилення хлібозаготівель, про «три колоски», про недопущення будь-якої торгівлі продуктами в селах, про боротьбу з «саботажниками» тощо.
І вжахнулися: ці документи виходили та діяли абсолютно узгоджено і синхронно! За принципом: 1) партія забирає в українського селянина весь хліб; 2) «Торгзін» забирає в нього все золото і гроші! Далі аналіз власне організації роботи партії і «Торгзіну» додав ще пункт 3) але зробіть все так, щоб хохли все одно не вижили.
В обмін на обрядове золото селяни отримували товарні ордери (бони), з 1933-го року – так звані заборні книжки, які вже потім отоварювали на продукти. Цей процес затягувався нерідко до двох місяців і отоварювати бони чи заборні книжки вже не було кому. Існувала навіть таємна інструкція: «Не давати обіцянок покупцям на швидке одержання продуктів».
Очевидці свідчать, що випадки смертей голодуючих прямо у кілометрових чергах за хлібом або й відразу після отоварення були масовими. Послухаємо їх:
Ніна Перепада:
– Кожного ранку, будучи семирічним хлопчиком, Юрій Перепада спостерігав таку картину: по Хрещатику кілька разів на ранок їздили вози, запряжені кіньми; в них було по чоловіку, а двоє йшли пішки. Їхнє завдання полягало в тому, що вони... повинні були очищати вулицю від трупів або ще живих людей, що дуже близькі до цього стану. Двоє піднімали трупи і клали їх у віз, накриваючи рогожею. Діти й дорослі проходили по вулиці у своїх справах, просто оминаючи ще не підібрані трупи. Розповідали, що тіла звозили у 3-й корпус «Октябрської» лікарні,.. складали ярусами, а звідти у такому стані везли на Байкове кладовище, де кидали в ями і посипали хлоркою.
Він пам’ятає, що у будинку на вулиці Пушкінській (№6 чи №8) був комерційний хлібний магазин, де хліб був за дуже високою ціною, проте черга коло нього тягнулась аж до і через вулицю Прорізну. Часто люди помирали, просто стоячи в черзі за хлібом.
(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив. – Том 2 )
Галина Назаренко:
– Звечора займали чергу на хліб-кирпичик, який був, як тирса. Вистоювали цілу ніч, а вранці формували десятки, по 10 людей пускали в магазин. В цій десятці один за одного тримались, щоб, не дай Боже, хтось не втулився зі сторони. Мені часто доводилося бувати в таких чергах.
Золоті каблучки мами і батька з весілля мама здала в «Торгсин», за що отримала кілька кілограмів борошна і варила нам галушки.
(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив: У трьох томах. / за ред. О .Ю. Мицика. – Том 2. – Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004).
Андрій Опанасенко:
– В Києві бачив я конаючих мешканців навколишніх сіл, коли можна так назвати тих знедолених істот, що втратили від голоду людську подобу. Вони вже нічого не просили, а сиділи або лежали опухлими колодами під стінами будинків на Верхньому і Нижньому Валу на Подолі. Померлих звозили до Бабиного Яру і там ховали. Привозили й напівживих, що вже там помирали.
(Газета «Вечірній Київ», листопад 1998)
Федір Довгодько:
– Ми кололи лід на Дніпрі. Проїжджаючи набережною в бік Подолу, люди спостерігали страшну картину – на березі лежали десятки, сотні трупів. Багато людей падало прямо в нас на очах. Ніхто їх не забирав.
(Голод-геноцид 1933 року в Україні..: Міжнар. Наук.-теорет. Конференція.:
Матеріали. – Київ, Нью-Йорк, 2000).
Лідія Кузнецова:
– Очень хорошо мне запомнились очереди за хлебом. Иногда они тянулись до нескольких километров. Ещё солнце не встало, а очереди уже стояли. Те, кто занимал очередь ни свет ни заря, мог ли получить эти маленькие кусочки хлеба только поздно вечером. В основном приезжал люд из сёл…
Помню, как люди из села получали этот кусочек хлеба, садились в уголок и умирали прямо там, на улице.
(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив. – Том 2 )
Часто біля магазинів «Торгзіну» на голодних селян чатували співробітники ГПУ, які заарештовували «золотовалютчиків», позбавляючи купленого хліба. Або й взагалі, людей просто гнали «в шию» чи закривали – для більшої гарантії їхньої смерті.
Галина Афанасьєва:
– Я добре пам’ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам’ятаю, особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали.
Кожного ранку вулицями міста їздили підводи, на яких разом із візником був спеціяльний підбирач трупів. Разом із тими, хто вже віддав Богу душу, підбирали й живих, в яких ще теплилося життя. Мертвих і ще живих звозили до церкви на Хоревій вулиці і там складували нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупи, якими наповнювалася церква...
На вулиці Верхній Вал у ті роки був хлібний магазин, в якому продавали хліб за комерційною ціною... На руки продавали лише по одному кілограму. Оскільки хліба для киян за картками було недосить, за комерційним хлібом утворювались величезні черги ще звечора. Міліція розганяла черги й обезсилених від голоду людей заганяла в церкву і там залишала. Там вони й конали...
В одну з таких міліцейських облав потрапила і моя мати Уляна Хоменчук, яку також міліція замкнула в церкві. Через дві доби відкрили церкву для звільнення від чергової партії трупів і поповнення новими жертвами. Але мати ще була живою і врятувалася від цього сатанинського конвеєра смерті.
У нашій родині опухлих не було, тому що ми жили на Трухановім Острові і вся сім’я заготовляла дрова, які човнами переправляли через Дніпро і продавали на базарах. Крім того, наша сім’я мала деякі золоті речі, які дісталися матері у спадок... Ці коштовності з охотою приймали торгаші в обмін на продукти... В «Торгсинах» було вдосталь борошна, сала, меду, ковбас, консервів...
В обмін на золоті прикраси ми отримували найдешевше кукурудзяне борошно, з якого мати випікала пиріжки й продавала їх на ринку, щоб прогодувати сім’ю. Так «крутилися» всі кияни, щоб не вмерти з голоду.
(Газета «Самостійна Україна», жовтень 1999)
Та найбільше сприяв смертності селян, навіть «ощасливлених» «Торгзіном», так званий «припек» офіційно дозволений прибуток скупщика «Торгзіну», тобто різниця між вагою золота, прийнятою від населення та зданою у банк. Дуже часто приймали золото за однією масою і пробою, а платили і записували до реєстраційних актів зовсім інші.
«Припек» сягав кількох кілограмів, і за кожним грамом викраденого селянського золота було чиєсь життя. Крім «припеків», отримуючи великі зарплати та продпайки, працівники «Торгзіну» все одно займалися шахрайством, спекуляціями. Система «Торгзіну» платила громадянам значно менше за їхнє золото, ніж воно коштувало на світових біржах.
Погоджуємося з доктором історичних наук В. Марочком щодо ще одного аспекту цих злочинних дій: побутове золото, яке ще називали «золотобрухтом», було особливо небезпечною цінністю, тому що його обрядово-побутовий зміст торкався святого: сімейних реліквій, нагрудних хрестів, весільних заручин, хрещення, їх оберігали, передавали від покоління до покоління, єднаючи роди в націю та примножуючи духовність.
На жовтень 1933 року в Україні діяло 263 магазини «Торгзіну», кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, лавок, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській області – 58, найменше – в Донецькій області (11) та Молдавській АСРР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання з вилучення у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися.
Масштаби «золотої лихоманки» по-більшовицьки відповідали «графікам» геноциду: якщо в 1931 році через систему «Торгзіну» до скарбниці надійшло 6 мільйонів, у 1932 році – близько 50 мільйонів, то у 1933 році – 107 мільйонів валютних карбованців. З них 75,2 відсотка становили коштовні метали – золото, срібло, платина. Так званий «золотобрухт» становив 38 відсотків, монети царського карбування – 18 відсотків загальної суми валютних надходжень.
Якщо в 1932 році «Торгзін» УРСР «заготовив» 21 тонну золота (26,8 млн. крб.) та 18,5 тонни срібла (0,3 млн. крб.) від населення, то у 1933 р. – 44,9 тонни золота (58 млн. крб.) і 1420,5 тонну срібла (22,9 млн. крб.).
Особливо невигідно
було здавати срібло. Ціна на нього порівняно з дореволюційними роками впала втричі. За 1 г срібла селянам давали 1 крб. 25 коп., тоді як на Нью-Йоркській біржі – 1 крб. 80 коп. Від такої «дельти» прибутки партії були колосальні.
Скупку діамантів уряд дозволив восени 1933 року, коли надходження золота до магазинів «Торгзіну» значно впало (все здали, та й нікому вже було здавати). В Україні діяв лише один пункт – у Харкові. За один карат діаманта з дефектами торгзіновські «фахівці» пропонували 12 крб., а за чисті – 260 крб. Здогадуєтесь, чому і для чого зробили таку велику різницю? Тільки за чотири місяці діамантових операцій «Торгзін» зібрав діамантів на 600 тис. крб.
В 1932-33 роках за кордон відправили також різного антикваріату (твори мистецтва, старовинні коштовності) на суму 5,8 мільйона інвалютних карбованців.
«Торгзін» не був єдиною машиною по відбору цінностей у конаючого населення. Навряд чи підрахує хтось колись масштаби забраного у людей добра на нелегальних стихійних ринках, де ціни на хліб були в десятки разів вищі, ніж навіть у «Торгзінах». Чи просто пограбованого золота, яке владні рекетири викатовували в беззахисних селян-одноосібників. Типовий такий випадок описав інвалід війни Олексій Різник у статті «Золото для диктатури пролетаріату» («Україна молода», 23.11.06, с. 11):
«В 1931-32 роках було розгорнуто широкомасштабну державну операцію щодо господарів… Їх групами возили до Вінниці в тюрму. Забрали і мого батька… Коли їх привезли в тюрму, кожному назвали суму викупу свободи в золотих рублях… Заходили міліціонери в камеру, хапали за волосся заручників, які стояли поруч, і стукали голову об голову, вигукуючи: «О, дзвенить золото!» Відібраних забирали на тортури, били, ламали пальці, затискуючи дверима… доки людина не назве суму золота, що влаштовувала катів… Брат сказав, що залишилось 35 (золотих – авт.) рублів. Міліціонери з радістю забрали ці гроші і відпустили батька».
Стомилися від цифр? Тоді на завершення дамо слово ще одному свідкові:
Довгожителька Микал із села Пухівки на Броварщині:
– Була весна 1933 року. Мені йшов вісімнадцятий рік, навчалася у Київському педтехнікумі. Набір до технікуму був 99 осіб, а закінчило тільки 33. А де ж 66? Померли, а хто пішов світ за очі. Ось іде урок математики, а Сахно Володя після нічної зміни на заводі «Укркабель» спить вічним сном на столі. Винесли ми його і поховали на Лук’янівському кладовищі. І так ішов день за днем. Харчувались у студентській їдальні на вулиці Дикій, там готували якийсь суп – одна горошина в тарілці, а решта вода... Давали нам по 150 грамів хліба на день. Одержиш ту картонку з талонами і молиш Бога, аби ніхто її не вкрав, або не загубити. Підеш у магазин, візьмеш свою пайку, вкусиш і нема, наче й не їла.
Один епізод залишився на все життя у моїй пам’яті. Був урок воєнізації... – тактичні заняття... за містом, біля Лук’янівського кладовища. Сили не було, а командир заставляє бігати, і нас троє не побігло, а відійшли вбік... Був з нами хлопець з дитячого будинку – Костя. Ми його чекаємо, а він не йде. Підійшли до нього і вжахнулись... Він сидів біля ями, у якій було повно мертвих тілець дітей. Вони всі лежали в безладі: того рука, того нога, того весь тулуб показував, що їх звалили з підводи. Таких було сім могил... Це робилося вночі – привезуть, скинуть – і поїхали далі по людські душі.
Нас покликав воєнрук. А ми тремтіли й плакали, а особливо той хлопець з дитбудинку. Він сказав: «І мене жде така доля...»
(33-й: голод: Народна Кн. – Меморіал. /Упор. Л.Коваленко, В.Маняк. Київ, 1991 р.)
Якщо співставити число жертв українського голодомору із сріблом-золотом, викачаним імперським комунізмом з України в той час, вийде десь 5 інвалютних карбованців. Або 12 кілограмів борошна. Така була ціна життя, вірніше, страшної смерті одного українця.
Якщо поділити ці майже 66 тонн золотих виробів і 1439 тонн срібних на нас сущих, вийде близько півтора грама золота і 31 грам срібла… До чого це? Та так, кожен подумає про своє.
Автори висловлюють подяку за допомогу при підготовці цієї статті доктору історичних наук В. Марочку, києвознавцю С. Вакулишину, кандидату
біологічних наук Н. Суходольській, керівнику Київського «Меморіалу» імені В. Стуса Р. Круцику та іншим небайдужим людям.
Олег НАДОША,
Володимир ГОНСЬКИЙ
(УП)