Донедавна здавалося, що про Зою і Олександра Космодем’янських відомо все. Написана після війни матір’ю героїв «Повість про Зою і Шуру» тільки підтверджувала створену пропагандою іконну зовнішність. Нові документи примусили інакше поглянути на долю героїв. Важке дитинство — батько помер, коли вони були ще дітьми, і мати виховувала їх сама. Грошей не вистачало, але це ще більше сім’ю згуртовувало. Вчилися брат з сестрою на відмінно, перебували в піонерській, а потім комсомольській організаціях, і свої подвиги здійснили тому, що інакше вчинити не могли. «Повість про Зою і Шуру», написана матір’ю героїв після війни, тільки підтверджувала створену пропагандою іконну зовнішність.
ПИТАННЯ І СУПЕРЕЧНОСТІ
Проте уважний біограф не міг не відмітити деяких суперечностей. Наприклад, детально описуючи життя своєї сім’ї до революції, Любов Тимофіївна майже нічого не говорила про сім’ю свого чоловіка Анатолія Петровича. Адже Чурикови і Космодем’янські були добре знайомі, жили в одному селі, і нічого не знати про рідних чоловіка Любов Тимофіївна не могла.
Багато загадок пов’язано із несподіваним переїздом сім’ї до Москви та з раптовою смертю Анатолія Петровича. Та й про подвиг Зої Космодем’янської, як не дивно, було відомо небагато. Пішла добровольцем на війну, була зарахована до розвідшколи, під час виконання чергового завдання була затримана німцями і після витончених тортур страчена. Жодних спогадів очевидців (село Петрищево було багатолюдним), жодних подробиць завдання, яке отримала комсомолка.
А вже зовсім прискіпливих дивувало і те, що на батьківщині Космодем’янських – в селі Нові Гаї під Тамбовом – пам’ятник Зої з’явився тільки до п’ятдесятиріччя Перемоги в 1995 році. І це у той час, коли майже в кожному радянському місті були вулиця або площа, що носили імена героїв-комсомольців.
І лише нині, коли у розпорядженні дослідників опинилися нові документи, з’явилася можливість відповісти на більшість запитань, що виникали раніше.
НАЩАДКИ КОСЬМИ
І ДАМІАНА
Прізвище Космодем’янські в Тамбовській губернії носили багато священослужителів. До діда Зої і Шури, Петра Івановича, настоятелем храму в Осиному Гаї був його дядько Василь Іванович Космодем’янський, а до нього дід, прадід і так далі. Та й народився Петро Іванович в сім’ї священика.
Крім того, імена святих братів Косьми і Даміана (Кузьми і Дем’яна) в прізвищі до багато чого зобов’язували. Прославилися вони не тільки своїми лікарськими талантами, але й тим, що ніколи не брали за свою майстерність плати. Перекази свідчать, що після смерті батьків братів відвідав Дух Святий, який наділив сиріт талантами, проте попередив: «Дарма отримали, дарма і віддавайте». Але одного разу Даміан, піддавшись на вмовляння, прийняв від однієї з вилікуваних ним жінок курячі яйця. Цим так розчарував Косьму, що той навіть поховати себе заповідав окремо від брата. У будь-якому разі, до святих літописів увійшли вони як безсрібники і навіть після смерті страждущим допомагали.
Після закінчення семінарії Петра Івановича призначили псаломщиком в храм села Велика Липівка Моршанського повіту, де він організував для сільських дітей школу, в 1900-му році був рукопокладений в священики, а в 1906-му після смерті дядька став настоятелем Знаменської церкви в селі Осині Гаї.
Колись, як згадувала Любов Тимофіївна, в цих місцях були густі осикові ліси, але до початку минулого століття від них нічого не залишилося, родючі ґрунти роз’їдала корозія, а одного разу розташована на краю хата навіть сповзла в яр, що підступив до села, поховавши всіх своїх мешканців.
Село нараховувало майже тисячу дворів, з кожної сім’ї хтось обов’язково підробляв в місті, і доброзичливий священик в Осиних Гаях виявився дуже потрібним. Він і навчав, і лікував безкоштовно, а у разі потреби завжди міг грошима виручити. До того ж, будучи одруженим і маючи чотирьох синів, отець Петро не цурався і простої сільської роботи – сіяв хліб, вирощував овочі, тримав худобу. Старшого сина – Анатолія – відправив до духовної семінарії і допомагав йому, як міг. Здавалося, ніщо не не в змозі було порушити налагодженого роками побуту, але прогриміла революція.
«БІДНОТА –
НЕ ГОЛОТА, А ГОЛОТА – НЕ ЧЕСНОТА»
Мабуть, ніде так не відчувався поділ на червоних і білих, як на Тамбовщині. Недаремно придушення селянського заколоту саме в цій губернії виділялося в радянських підручниках на рівні з основними битвами громадянської війни.
Вже до середини 1918 року Тамбовська губернія, яка була однією з тих, що забезпечували хлібом, перейшла в число тих, що дуже потребують хліба. Нещадне вилучення зерна і репресії проти тих, що його ховали, торкнулися кожної сім’ї, а Осиногайський комнезам вирізнявся чи не найбільшими звірствами. І звичайно, отець Петро Космодем’янський не міг залишатися байдужим до того, що відбувалося довкола.
За спогадами старожилів, записаних вже у 1980-ті роки, на День Святої Трійці отець недвозначно заявив, що так звані комнезами не бідних і ницих представляють, а голоту, яка не хоче працювати, і під виглядом «боротьби з експлуататорами» займається звичайними пограбуваннями. Йому цього не пробачили. У ніч з 26 на 27 серпня 1918 року підігріті алкоголем бандити виволокли священика з будинку, на очах дружини і трьох молодших дітей побили до напівсмерті і прив’язавши за руки до сідла, волочили селом і скинули в Сосулінські ставки.
Ще у вісімдесяті роки старожили розповідали, що перед смертю Петро Іванович говорив про якихось двох янголів, що прийдуть, але й підуть, так і не зумівши настановити людей, які заблукали.
Тіло Космодем’янського знайшли навесні, і, за свідченням все тих же очевидців, «було воно незіпсованим і мало восковий колір». Поховали на кладовищі поблизу церкви Знамення, в якій Петро Іванович служив останні роки.
ВІД БІДИ НЕ ВТЕЧЕШ
Попри те, що вважається, що про подальшу долю Космодем’янських відомо все, нові документи допомагають поглянути на неї по-новому. У «Повісті про Зою і Шуру» Любов Тимофіївна досить детально розповідає про труднощі, яких довелося зазнати, але й замовчує багато чого. Як, наприклад, можна було написати, що і дідом, і прадідом, і, напевно, прапрадідом героїв-комсомольців були священики, а їхні нескінченні переїзди з місця на місце до війни були викликані, перш за все, страхом репресій? Лишень одного разу начебто можна угледіти натяк на легенду, яка існувала в сім’ї. Це коли Любов Тимофіївна згадує, що її малолітню донечку в Осиних Гаях односельці порівнювали з янголятком. Та й то, хіба мало знайдеться дітей, яких би з янголами не порівнювали? Інша справа, хто з них потім виросте.
Після загибелі Петра Івановича Космодем’янські ще якийсь час залишалися на колишньому місці. Але вдова навіть поховати його не наважувалася, поки не отримала від нової влади дозвіл. Старший син Анатолій залишив навчання в Тамбові і повернувся до села, щоб допомагати матері з молодшими дітьми. Коли ті підросли, одружився з дочкою місцевого писаря Любою. 13 вересня 1923 року народилася донька Зоя, а через два роки – син Олександр.
«Зоя була маленька і крихітна. Ходити почала ще до одинадцяти місяців. Ті, що оточували її, любили, бо вона була дуже привітна і довірлива. Вийшовши за хвіртку, посміхалася кожному подорожньому, і, якщо хто-небудь говорив їй: «Підемо до мене в гості, янгелятко?» – протягувала ручки і тут же йшла.
Любов Тимофіївна і Анатолій Петрович вчителювали, але в 1929-му році почалася колективізація і Космодем’янським пригадали їхнє походження. Роз’їхалися майже всі: молодші – на південь, а Анатолій з сім’єю – до Сибіру, в невелике село Шиткіно на Єнісеї. Тільки мати виїжджати відмовилася, заявивши, щоб її поховали поряд з чоловіком.
Анатолій змінив ще кілька місць, поки, нарешті, не опинився в Москві у далеких родичів дружини.
Спочатку здавалося, що життя налагоджується, – Любов Тимофіївна вчителює, батько влаштовується на роботу в Тімірязєвську академію, Космодем’янські отримують квартиру, але 1933 року Анатолій Петрович помирає.
Відомості про причини його смерті досить суперечливі. За одними, він помер від сухот, але тоді чому про хворобу не було відомо раніше? За іншими, помер Космодем’янський від якоїсь інфекції, отриманої на роботі. Але в Академії з епідеміологічною безпекою було суворо, за здоров’ям працівників стежили. Третя версія свідчить, що відомості про непролетарське походження Космодем’янських дійшли й до Москви і щоб відвести репресії від близьких, Анатолій покінчив життя самогубством. У будь-якому разі горе сім’ю тільки згуртувало.
Проте без відповіді залишаються наступні питання. Чому Космодем’янські, втікши з рідного села, не побоялися приїхати до Москви? У 1930-ті роки вона була не кращим місцем для того, щоб уникнути репресій.
Як, маючи на руках довідку про чотири класи духовної семінарії (він її так і не закінчив), Анатолій Петрович зумів влаштуватися на роботу в Тімірязєвську академію і майже одразу отримати окрему квартиру. Тоді і відповідальніші працівники жили в комуналках.
І, нарешті, чи не пояснюється все це (а також раптова смерть Анатолія Петровича) тим, що, будучи загнаним в глухий кут, він погодився на співпрацю з НКВД, а коли з цієї співпраці нічого путнього не вийшло, був або вбитий, або знову ж таки, покінчив з життям самогубством.
СПРАВА №Н-16440
Наприкінці вісімдесятих на хвилі розвінчання всіх і вся дісталося від журналістів і Космодем’янським.
Шурі дорікали за вибуховий характер і за те, що він раз у раз потрапляв в неприємні історії. Мовляв, не траплялося і дня, щоб хлопчик з ким-небудь не побився. Забували, щоправда, що, за свідченнями однокласників і вчителів, встрявав у бійку Олександр, коли заступався за слабших, зокрема за сестру, яка сама за себе постояти не могла.
Відкопали документи про те, що Зоя перебувала на обліку в психоневрологічному диспансері. Тільки не казали, що за рік до війни дівчинка перехворіла на менінгіт, а таких хворих саме там тоді і лікували. Прихильників домислів про психічну хворобу комсомолки не бентежило навіть те, що, якби хворіла вона якою-небудь психічною хворобою, то її б нізащо у розвідшколу не взяли.
Знайшлися й такі, хто заперечував сам подвиг Зої (мовляв, здійснили його чи то Віра Волошина, чи то Ліза Чайкіна, а приписали Космодем’янській), і такі, хто ставив під сумнів завдання, поставлене перед розвідниками. На їхню думку, Зою затримали селяни, яких розгнівило те, що вона збиралася підпалити їхні будинки, а в цьому селі навіть німців не було.
Тільки розсекречена вже в наші дні кримінальна справа №Н-16440 зі звинувачення Василя Клубкова в зраді батьківщині внесла остаточну ясність.
Одразу після початку війни Зоя записалася добровольцем, і її направили в розвідшколу. Школа розташовувалася недалеко від московської станції Кунцево, де вона і познайомилася з Клубковим.
«Вона мені одразу не сподобалася. Дивилася так, ніби хотіла за щось присоромити».
В середині листопада до школи надійшов наказ спалити села, в яких розквартирувалися німці. Створили два підрозділи, кожен складався з десяти осіб. Але поблизу села Петрищево 22 листопада опинилися тільки троє – Космодем’янська, Клубков і досвідчений Борис Крайнов.
Вирішили, що Зоя повинна підпалити будинки в південній частині села, де мешкали німці; Клубков – в північній, а командир – в центрі, де розташовувався німецький штаб. Після виконання завдання всі мали зібратися на тому ж місці і вже потім повертатися додому.
Крайнов діяв професійно, і його будинки запалали першими, потім спалахнули ті, що розташовувалися в південній частині, а в північній не горіли. Крайнов прочекав товаришів майже весь наступний день, але вони так і не повернулися.
З протоколу допиту Бориса Крайнова: «Про затримання Космодем’янської мені стало відомо тільки 15 січня, тобто після звільнення села Петрищевого, коли наші частини знайшли її тіло. Потім ми бачилися з Клубковим – він сказав, що в селі зустрів німців і нічого не встиг зробити. Повернувся на місце зустрічі, де його захопили в полон, звідки він втік. Мене вже тоді здивувало, що сам він про Зою не питав».
З протоколу допиту Василя Клубкова: «Коли я підходив до будівель, які повинен був підпалити, то бачив, що ділянки Космодем’янської і Крайнова горіли. Підійшовши до будинку, я розбив пляшку запальної суміші і кинув її, але вона не спалахнула. В цей час я побачив неподалік себе двох німецьких вартових і вирішив втекти в ліс, який був розташований за 300 метрів від села. Як тільки прибіг в ліс, на мене навалилися два німецькі солдати і здали німецькому офіцерові. Він наставив на мене револьвер і зажадав, щоб я видав, хто разом зі мною прибув підпалювати село. Я розповів, що нас прийшло всього троє, назвав імена Крайнова і Космодем’янської. Офіцер негайно віддав наказ і через якийсь час привели Зою. Її запитували, як вона підпалювала село. Космодем’янська відповідала, що село вона не підпалювала. Після цього офіцер почав бити її і вимагав свідчень, вона мовчала, і тоді її роздягнули догола і протягом 2-3 годин били гумовими палицями. Але Космодем’янська казала одне: «Бийте мене, я вам нічого не розповім». Навіть імені свого не назвала. Твердила, що звуть її Таня. Після цього її відвели, і більше я її не бачив».
Клубкова судили і розстріляли. А приховували це, щоб не затьмарювати справжній подвиг зрадою.
ЯНГОЛИ
16 лютого 1942 року Зої Космодем’янській присвоїли звання Героя Радянського Союзу, а її прах перезахоронили на Новодівичому цвинтарі в Москві.
Вже наприкінці війни під Фірбруденкругом героїчно загинув і молодший брат Зої – гвардії старший лейтенант Олександр Космодем’янський.
Іменами героїв були названі вулиці і площі майже в усіх радянських містах, створювалися меморіали, ставилися пам’ятники.
Але, мабуть, найщирішою і найдобрішою є пам’ять земляків Зої і Шури з Осиного Гаю.
Хоча тут їм і встановили пам’ятник тільки до 50-річчя Перемоги. Про янголів, що прийдуть і підуть, так і не зробивши людей щасливішими, пам’ятали завжди.
1946-го року, коли це стало можливо, в Осиному Гаю знову відкрили церкву. Як не дивно, вона майже не постраждала. Все, аж до срібних свічників, селяни повернули храму.
На могилі отця Петра поставили хрест зі схиленими біля його підніжжя двома янголами. І селяни не сумніваються, що, помираючи, священик передбачав мученицьку смерть своїх власних внуків.
Нині в Тамбовській єпархії розглядається питання про його канонізацію.
Володимир КРЕСЛАВСЬКИЙ
«НАШЕ ВРЕМЯ»
Від редакції. На жаль, автор Володимир Креславський і нині сказав не всю правду про Зою Космодем’янську. Зокрема, він не надав слова мешканцям села Петрищевого, яке палила Зоя Космодем’янська. Відтак, версія про те, що Зою упіймали люди, хати яких вона хотіла підпалити, залишається неспростованою, як і інший ґандж комсомолки-героїні – заради виконання наказу (а вони були, як правило, водночас і партійними) не зважати на те, що від твоїх дій страждатимуть невинні люди – твої співвітчизники.