Трипілля — і не тільки нині — стало тим своєрідним лакмусовим папірцем, який проявляє: хто, чому і як цікавиться минувшиною українців. Розпочну з тих, що прагнуть передусім зиску: адже трипільську кераміку можна вільно купити на чорному ринку, причому інтерес до неї спалахнув не тепер. Згадаймо такий факт: у 70-х роках минулого століття в Швейцарії відкрили виставку «Археологія в СРСР». Тоді злодії вкрали саме трипільський посуд, і Швейцарія змушена була виплатити Радянському Союзу 100 тисяч доларів (сума на той час велика). У цьому році в Нью-Йорку експонуються трипільські знахідки, отже інтерес до цієї культури відчутний у всьому світі.
Колекціонери весь час ганяються за унікальними непроминущими витворами, у формах і орнаментах яких звучать ритми життя, магічні вірування, космогонічні уявлення наших пращурів, творців держави Аратта. Тепер не раз надибуємо книжки про Трипілля, авторами яких часто-густо є непрофесіонали. Тому такий яскравий виняток становить книжка журналіста, археолога, етнографа, директора Тальнівського музею історії хліборобства на Черкащині Вадима Федоровича Мицика. Її назва — «Священна країна хліборобів. Міста і селища трипільської цивілізації у міжріччі Південного Бугу і Дніпра, на території Черкаської, Чернігівської, Одеської, Кіровоградської областей». Презентація відбулася в Спілці письменників України, де зібралися люди, не байдужі до нашої минувшини, серед них – відомі історики, археологи.
Символічно, що на обкладинці книжки зображено сонце, і «вона сама як сонце, кожна деталь пахтить українською культурою, все те, що є в ній, дійсні факти, а не нова казка, — зауважив ведучий вечора письменник Сергій Плачинда. — В ній досліджуються хліборобська культура, житло, храми, обряди, віра, посуд… Я пам’ятаю 70-ті роки совєтської тиранії. Проти Вадима Федоровича вів війну перший секретар райкому партії. Але переміг Мицик.
Однак далі в житті його сталося так, що викинули з редакції газети. Його не побоявся взяти тодішній директор Одеського археологічного музею Іван Черняков, який вів розкопки в Побужжі. Згодом Мицик багато працював на розкопках у селі Майданецьке, в Тальному, відкрив кілька ранніх трипільських поселень.
Складав карту трипільських поселень, де тільки на Черкащині їх 278, а в Тальнівському районі — 31. Заснував музей історії хліборобства, де експонується цінний посуд. На жаль, він нині не діє: приміщення, що розташоване у колишньому будинку графа Шувалова, треба ремонтувати. Присутній на вечорі заступник голови Тальнівської райдержадміністрації Сергій Поліщук запевнив, що музей відремонтують і візьмуть під державну охорону.
Цікаво було почути враження про книжку В. Мицика вчених, які були її рецензентами, — археологи М. Відейко, Ю. Шилов. Зокрема Юрій Олексійович відзначив: «Книжка В. Мицика — це сходинка до осмислення слов’янської історії. Археологія — це ще не історія, а допоміжна дисципліна. У цій книжці є могутній синтез археології та етнографії. І якщо долучити до неї ще етнографію, антропологію, астрономію, лінгвістику — тоді починає розкриватися історія. У цій книжці продовжені дослідження Даниленка, Рибакова та інших учених. Нині в незалежній Україні запанувало не слов’янське розуміння і підхід до вивчення колишньої спадщини. Треба зазначити, що цивілізація, як і культура, в розумінні істориків — це одне, а в розумінні археологів інше. У Мицика її розкриття проводиться за речовими залишками».
Власне, як оцінює своє захоплення Трипіллям сам Вадим Федорович: «До Трипілля не можна підходити будь-як, а з чистою душею. Це золотий вік нашої землі, тут розвинулося наше хліборобство, звідси, з цієї землі вийшла технологія життя — хліборобство. Трипільська культура — цей великий огром від Дунаю до Дніпра, за визначенням академіка Володимира Вернадського, — врятував людство. Воно повинно повернутися очима і душею до українського народу, його пращурів і сказати: «Ми вам дякуємо за те, що ви годували споконвіку нас хлібом». Дві з половиною тисячі років проіснувала трипільська цивілізація: ранній етап, два середні і два пізні. Іван Черняков узяв мене на роботу, не побоявся, на розкопках пізнав, що таке раннє Трипілля, а потім відкрив три ранні трипільські поселення. Трипілля — це територія 200 тисяч квадратних кілометрів. Де ще є така за величиною? Тут наші предки вирощували 10 злакових культур. Серед них чотири різновиди пшениці, а вона найсприятливіша для людського організму, бо пшениця — це не просто зерно, це акумульована сонячна енергія, ота живильність і вологість нашої рідної землі, що йде до нас. Основними культурами були двозернянка і однозернянка. А цінність їх дуже велика. Наші археологи, досліджуючи зернове господарство, чомусь не звертаються до селекціонерів: адже тільки з однозернянки, яка має сім хромосом, тобто сталу величину, творився світ (сім днів). Із однозернянки можна виводити безліч сортів. От яка велика сутність хліборобства наших предків! Це була священна праця, бо лише та людина, яка вирощує хліб, допомагає Богові розвивати життя. Тільки Бог це робить у масштабах світу, а хлібороб — у межах свого обійстя. Пригадаймо, в українських колядках господар із Господом Богом разом орють ниву. Ніде ви не знайдете, щоби Бог зрівнявся з хліборобом — тільки в Трипіллі і тільки в українській магічній поезії.
Сонце — основний двигун життя на землі, бо ми живемо в Сонячній галактиці. Сонце було основою орнаментики трипільської культури. І саме зернина хлібна у тій орнаментиці виростає із сонця і потім розкрилюється древом життя. І саме у трипільців-хліборобів зернина з’єднує небо і землю, вона тримає оту велику енергетичну потугу життя — і людського, і космічного. В українській магічній поезії, яка збереглася в колядках, сім’я українська — це космічне сузір’я, де батько — ясен Місяць, мати — красне Сонце, а дітки — зірки. Ніде ви не знайдете в іншій поезії та землі отакого логічного образу.
Свою книжку я присвятив трьом археологам: Михайлові Шмаглію, який в 1971 році запровадив новий метод застосування аерозйомок; військовому топографові Костянтину Шишкіну, який настільки захопився Трипіллям, що покинув військову службу та став археологом; Костянтину Зіньківському, який розробляв і досліджував багатоповерховість трипільського житла. Ці троє людей визначили напрямок, який вивів українське Трипілля на світові вершини.
У книзі ви прочитаєте про зв’язок космосу і тонких енергій. Це був відкритий інформаційний простір для сприйняття отих потоків, які йдуть із небесних вишніх сил. Окремий розділ присвячений етно-історичному корінню нашої держави. Завдяки видатному вченому Миколі Чмихову, що розробив зодіакальну теорію походження життя і розвиток історичних культур, можна тепер визначати, яка культура, з яким рівнем розвивалася на тій чи іншій землі. Все в світі обертається по колу. І в трипільців коло було священним, і міста вони будували по колу. У Велесовій книжці про це теж написано: все наше життя було по Сонцю. І навіть чарка за столом йшла по колу, сідали люди їсти теж по колу. І тепер коли люди хочуть про щось домовитися, то сідають чомусь за круглий стіл, а не за квадратний.
Передостання глава книжки — на це я хочу звернути увагу — називається «За законом світового ладу», бо життя розвивається не так собі просто: ось десь людина взялася, трошки пожила, щось після себе залишила і померла. Усе визначено давно наперед, роду життя етносу, кожному народові відведена певна земля.
І як тільки закінчила існування трипільська культура, погасла ера Тільця, почався спад. Нині він катастрофічний, настала ера Риб — акул, піраней, які хапають і рвуть тіло нашого народу, на тій землі, де споконвіку працює хлібороб.
Мені було легше увійти в Трипілля, бо я вивчав декоративні розписи, настінне малювання, писанки. Нагадаю, що мистецтвознавець, археолог Вадим Щербаківський, коли читав лекції в Українському вільному університеті, казав своїм студентам: «Якщо ви хочете стати археологом і не знаєте енографії, то фахівця з вас не вийде». Наші археологи чомусь етнографію обминають. Етнографія — це душа народу, пісня, малюнок, наш обряд, ритуали. У книжці наводяться малюнки — печі трипільська і сколотів, один до одного, наче їх робив той самий майстер. Тільки одна піч розкопана на глибину 50 см, а друга знайдена на глибині 5 метрів у сколотській могилі.
«Книжка В. Мицика — явище не буденне, ім’я автора буде вписане в історію досліджень трипільської культури», — відзначив директор видавництва «Такі справи» Сергій Данилов. До її друкування причетне також видавництво «Пульсари». С. Данилов скромно промовчав, але інші промовці нагадали, що, зрозумівши цінність і оригінальність такого проекту, він видав книжку на виплату. Побільше було б в Україні таких національно свідомих людей.
Серед них назову професора Максима Маурітссона, який допоміг знайти інвестора. Зал оплесками зустрів його слова: «Я швед, але український патріот! Розмовляю тільки українською мовою, хоча до мене звертаються переважно російською. Я лікар, шукаю гроші по світу на медичне обладнання та видання українських книжок».
Про пана Максима, його цікаву долю й місію, залюбленість в Україну я розповім окремо.
А наостанок хочу сказати, що, гортаючи цю пречудову книжку Вадима Мицика, згадувала Докію Гуменну, її повість «Благослови, мати»: письменниця, якій вдалося втекти від совєтських посіпак, дуже цікавилася археологією, бувала часто на розкопках, сама вона родом із Жашкова на Черкащині.
Ольга МЕЛЬНИК