За цей короткий термін УКП встигла взяти участь у всеукраїнських парламентських виборах, стати відомою серед Українського народу і особливо серед його ворогів, вийти на міжнародний рівень і голосно заявити про одвічні права Української нації на гідне місце у сучасному світі. Хочу висловити, у зв’язку з цим, слова щирої вдячності членам, виборцям, прихильникам Української Консервативної партії за вірність національним ідеалам, за їхнє безкорисливе, жертовне служіння Богові і Україні!
Бути нині членом УКП, українським патріотом, православною людиною і виступати за відродження споконвічних традицій, культури і віри – справа не тільки не вдячна, а й переважно небезпечна. Тому низький уклін всім, хто підтримує у своїх серцях вогонь правди, сумління і любові до Батьківщини. Всім, хто вірує в національну перемогу і робить все для її наближення. Те, що вона обов’язково прийде, ми з вами знаємо і ці знання необхідно доносити до всього українського люду. Отже, зупинимося на особливостях нинішньої, багато в чому доленосної епохи.
ЦИКЛІЧНИЙ ПОСТУП
Сьогодні синоптики стверджують, що такої зими, як нині, не було понад 500 років. Це справді так, оскільки існують певні астрономічні і пов’язані з ними кліматичні цикли. Зокрема, відома теорія О. Петерсона, згідно з якою, на Землі приблизно через 1600 років змінюються кліматично-екологічні епохи, кожна з яких поділяється на три рівні фази. Цю теорію докорінно скоригував і значно розширив наш відомий вітчизняний вчений, доктор історичних наук, професор Микола Чмихов. Головним він вважав універсальний закон всесвітнього колообігу, який реалізується через космічні, земні та суспільні катаклізми, що зумовлюються загальними циклами обертання небесних тіл у космічному просторі. Періодичні «розлади» в Сонячній системі спричиняють на Землі землетруси, пожежі, урагани, потопи, а в суспільстві – всеохопну кризу, за якої гинуть світогляди, держави та економічні моделі і згодом з’являється якісно нове світосприйняття і нові етносоціальні утворення. За розрахунками М.Чмихова, великі зміни відбуваються на зламах 1596-річних епох і 532-річних періодів (третин кожної 1596-річної епохи). Черговий такий період і чергова епоха завершуються у 2015 році. При цьому, згідно з М.Чмиховим, злами епох завжди розпочинаються війнами на Близькому Сході й через деякий час «навалами в Європу», а моделі якісно нових цивілізацій зароджуються в «пупі Землі», а вже потім поширюються на всю планету. До цього земного духовного центру належить і територія України, на якій народилася велика Трипільська працивілізація (див.: Чмихов М.О. Давня культура. – К., 1994; Васильченко С. Речник космічного мислення // Українська культура. – 2004. – №10 та ін.).
Циклами, що зумовлюють зміну релігійно-духовних світоглядів історичних народів і панівних соціальних верств, тривалий час займався і я, що привело мене до такого висновку: історія людства є історією зміни релігійно-етичних парадигм. Наприклад, творцями нових релігійних систем у XIV–XII століттях до нашої ери були представники жрецького стану (Ехнатон, Мойсей, Зороастр, ведійські брахмани тощо), яких вже через кілька століть (у VII–VI століттях до нашої ери) змінили представники аристократичної верстви – Махавіра, Будда, Лао-Цзи, Конфуцій та інші, а останніх у ролі релігійних реформаторів змінювали в період з ІІІ століття до нашої ери до ІІІ століття нашої ери представники широких народних мас. На початку нашої ери свій переможний хід планетою почало Християнство, яке на самому початку ІІ тисячоліття (1054 р.) розкололося на православ’я та католицизм, а останній у XVI столітті – ще й на протестантизм. У VII столітті виник ламаїзм як тибетський варіант буддизму та іслам, а в XVI – сикхізм. Ці зміни релігійно-етичних парадигм призводили до зміни народів-лідерів, а також до переходу домінування від духовної верстви до аристократичної, від неї – до «третього стану», а від останнього – аж до представників декласованих елементів (як це, наприклад, відбулося після єврейсько-більшовицького заколоту в Росії). При цьому аналіз подій соціальної історії свідчить про певну часову закономірність у зміні релігійно-етичних систем, що загалом збігаються з циклами О. Петерсона та М. Чмихова (див.: Щокін Г. Соціальна історія як зміна релігійно-етичних парадигм // Персонал. – 1998. – №4).
Циклами людських культур займався і відомий американський соціолог російського походження П. Сорокін, який підґрунтям кожної культури вважав певні базові цінності, що становлять зміст ціннісних орієнтацій людини та суспільства, які спрямовані або на духовні, або на політичні, або на економічні цінності. Криза сучасної культури, за П. Сорокіним, полягає в руйнуванні переважаючої нині матеріалістичної, споживацької, «чуттєвої» системи євро-американської культури. На його думку, ми живемо і діємо в один з поворотних моментів людської історії, коли одна форма культури і суспільства (матеріалістична) зникає, а інша (духовна) лише з’являється. Такі глобальні явища дуже рідкісні: протягом трьох тисячоліть греко-римської і західної історії подібне спостерігалося лише чотири рази, що також загалом збігається з наведеними вище циклами (див.: Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992).
Перебіг соціальної історії у глобальному масштабі загалом має такий вигляд:
– на певних етапах циклічно відбувається об’єктивна глобальна зміна базових цінностей, які закладені в архетипах колективного несвідомого (К. Юнг) і мають відповідні паралелі в ноосфері (В. Вернадський);
– зміна базових цінностей позначається появою або відродженням відповідної релігії або ідеології, яка визначає орієнтири розвитку суспільства на певному історичному етапі;
– носіями цих релігій або ідеологій постають відповідні етносоціальні спільноти (етноси, нації, держави), а всередині них – відповідні соціальні верстви;
– етноси і соціальні верстви, які найбільше відповідають новій базовій цінності, стають за рахунок поширення відповідної релігії або ідеології провідними на певному історичному етапі і визначають домінування найбільш адекватної їм соціальної сфери – духовної, політичної, економічної або споживацької;
– домінування етносів, соціальних верств і сфер організації суспільства (соціологічна структура) співвідноситься з домінуванням відповідних їм психічних сфер – пізнавальної, вольової, емоційно-сенсорної (психологічна структура), які, очевидно, мають свої відповідності в ноосфері (космологічна структура).
НАСТУПНА ЕПОХА ТА ЇЇ ЛІДЕРИ
Нинішній час є часом завершення повного циклу «обертання» цінностей, який розпочався домінуванням духовних ідеалів, пройшов через захоплення політичними та економічними побудовами і нині перебуває в стані споживацького матеріалізму. Цей стан характеризується атеїзмом і запереченням традиційної культури, бандократичними формами політичного устрою та споживацькими нахилами в економічній сфері. Цей період добігає свого кінця і після його завершення починається новий цикл, знову – з домінуванням духовних цінностей і відповідних їм вірувань, ідеологій та людності. Хто ж відіграватиме провідну роль у наступну епоху?
Розглянемо для цього Європу – центральний осередок сучасного людства, в якому проживає три великі суперетноси: романський, германський і найчисленніший – слов’янський. Історія Європи почалася, як відомо, з високої духовної культури Греції, якій на зміну прийшла політична воля романських народів, що утворили Римську імперію, яка згодом була замінена «бюргерськими» цінностями германського суперетносу. Саме про кінець цієї євро-американської сучасної культури з її економічно-споживацькими цінностями пророкував П. Сорокін. Таким чином, домінування грецького, романського та германського суперетносів завершилося, і в Європі залишається лише один претендент на майбутнє лідерство – це слов’янський суперетнос, який є прямим нащадком Трипільської працивілізації – колиски всіх індоєвропейських народів.
Європейські суперетноси є носіями Християнської віри, але належать до різних конфесій: слов’яни сповідують переважно Православ’я, романці належать в основному до католицизму, а германці – до різних течій протестантизму. Католицизм спирається насамперед на владу, протестантизм – на матеріальний добробут, а православні – на пошук Істини, тобто суто духовну сферу. Ці відмінності відбиваються і на ментальних особливостях означених європейських суперетносів: у слов’ян переважно розвинена духовна, пізнавальна сфера, у романців – вольова, у германців – емоційно-сенсорна. Цим ментальним сферам відповідають і соціальні – духовна, політична та економічна сфери організації суспільства. Всі ці сфери становлять єдине ціле, в якому почергово, циклічно переважає та або інша складова. Нині настає епоха домінування духовних цінностей, отже, слід очікувати відродження Православ’я і домінуючої ролі слов’янського суперетносу.
Названі вище особливості спостерігаються не тільки між суперетносами, а й усередині них. Наприклад, духовна, вольова та емоційна сфери більш виразні, відповідно, у східних, західних і південних слов’ян, а серед східнослов’янської групи – в українців, росіян та білорусів. Звідси випливає, що Українська нація за своїм менталітетом найбільше відповідає вимогам наступної духовної епохи, що вказує на певний «києвоцентризм» у майбутньому розвитку слов’янського суперетносу. Це підтверджується й історичними фактами: центром східнослов’янської держави спочатку був Київ, після татаро-монгольської навали – стала Москва, за петровських часів – Петербург, а згодом – знову Москва, після чого слід очікувати повернення східнослов’янського центру до Києва.
Крім відродження відповідних віровчень, духовна епоха викликає до життя і відповідні ідеології. Нині відомі чотири основні ідеологічні побудови: консерватизм, соціалізм, лібералізм та анархізм. Консерватизм спирається на духовні цінності, соціалізм – на політичні, лібералізм – на економічні, а анархізм взагалі заперечує державність і більше відповідає споживацьким, егоїстичним нахилам. Таким чином, консервативна ідеологія, яка спирається на традиційну віру, культуру, мораль і звичаєве право, найбільше відповідає вимогам наступної духовної епохи. Консервативна ідеологія – це ідеологія духовних народів і духовної еліти, оскільки кожний народ і кожна соціальна верства здійснює ту діяльність, яка закладена в їхній природі. Звідси розрізняють народи духовні, політичні та економічні, а всередині них – духовну, політичну та господарську верству (див.: Щокін Г. Управління суспільним розвитком: загальна концепція. – К., 2005; Закони соціального розвитку та управління. – К., 2006).
Отже, головними ознаками наступної епохи, з огляду на викладене, повинні бути такі:
– відбудеться відродження Православ’я та етноконфесійних спільнот – його носіїв;
– спостерігатиметься домінування слов’янського суперетносу, особливо східнослов’янського, де лідируючі позиції щораз більше перебиратиме Українська нація, а також тенденція до «києвоцентризму»;
– на перший план буде висунута духовна сфера суспільного буття та її носії, які поступово стануть лідируючою верствою – провідниками Нації та розбудовниками Держави на основі духовних цінностей;
– дедалі більше поширюватиметься консервативна ідеологія, що набуватиме ознак національного солідаризму, єдності всіх соціальних верств під проводом традиційної віри та культури.
КУЛЬТУРА ТА
АНТИКУЛЬТУРА
Наведений вище поступ соціального розвитку є природним, об’єктивно даним, закономірно закладеним у глобальні процеси зміни культур, але він не обов’язково буде зреалізований, оскільки йому протистоїть фактор антикультури. Культура – це процес удосконалення людства в його гармонійному співжитті з природою під проводом Бога. Тому духовна складова культури виступає її найзмістовнішим стрижнем. Там, де це забувається, відбуваються глибинні деформації в структурі культури і , як результат, вона або руйнується, або вироджується в антикультуру, яка характеризується регресом і деградацією. При цьому форми, що вироджуються, намагаючись компенсувати свою внутрішню неповноцінність, стають агресивними і здійснюють експансію назовні. Так, наприклад, відбувалося в більшовицькій Росії та нацистській Німеччині, так відбувається і нині в сіонізованих США та Ізраїлі.
Сіоністська ідеологія, доктрина єврейської зверхності є характерним проявом глобальної антикультури, яка за своїм мізантропічним змістом протистоїть гуманізму і Богу – творцю всього людства. Її стратегія і тактика полягає в насильницькому або прихованому захопленні влади в різних країнах, після чого відбувається пограбування і швидке скорочення населення, насамперед його провідних верств. Наприклад, при єврейсько-більшовицькому режимі в СРСР, до складу якого входила Україна, були винищені спочатку представники інтелігенції, духовної та світської аристократії, а потім – національні виробники, особливо селяни, які завжди становили основу Нації. Таким чином була значно деформована природна етносоціальна структура, навмисно ушкоджений генофонд Нації, підірвані національні основи суспільного буття. Була встановлена чужинська етнократія, яка повністю володіла національними багатствами поневолених народів і винищила шляхом штучних воєн, голодоморів і репресій майже 100 мільйонів автохтонного населення.
Модель чужинської етнократії була випробувана в Хазарії понад тисячу років тому, коли юдейська верхівка встановила свій диктат над місцевим тюркомовним населенням, а своє завершення знайшла в єврейсько-більшовицькому режимі. Те саме, згідно з багатьма повідомленнями, відбувається нині у захоплених сіоністами США, які, за відомою логікою причин і наслідків, обов’язково повторять у близькому майбутньому долю Хазарії та СРСР. Останнім оплотом для носіїв єврейсько-расистської доктрини залишиться Європа, де вже тепер владні органи активно інфільтруються відповідними кадрами, а різноманітні європейські етноси об’єднуються в єдину безлику масу «європейців» (таке раніше відбувалося в СРСР, де вирощували безнаціональний «радянський народ», а також у США, де замість автохтонів-індіанців з’явилися космополітичні «американці»).
Чужинська тоталітарна етнократія прагне, таким чином, знищити все національне насамперед у духовній сфері, яка завжди закладає орієнтири національного поступу. Перетворивши Націю на «етнографічний матеріал», чужинці захоплюють верхні щаблі етносоціальної структури та національні багатства, впроваджуючи при цьому притаманну їм антикультуру. Але антикультура об’єктивно прямує до самознищення, оскільки має паразитарну природу, яка характеризується своєрідною некрофілією, тобто тяжінням до руйнації і, врешті-решт, – до смерті. Культура ж завжди біофільна, бо вона орієнтована на життя, на постійне відтворення буття за рахунок власної праці на власній землі, де народжуються і виховуються наступні покоління таких же трударів. Будь-яка культура несумісна з антикультурою, що прагне до суїциду, і вона може розвиватися лише за умови функціонування власної повноцінної етносоціальної структури, де всі щаблі заповнені переважною більшістю носіїв національної культури.
З огляду на викладене необхідно:
– відновити всю повноту етносоціальної структури, яка полягає у повноцінному представленні титульної нації на всіх рівнях «соціальної піраміди», особливо на її верхніх щаблях (національна еліта);
– відновити функціонування всіх п’яти складових державної влади: концептуально-світоглядної, що ґрунтується на традиційній релігійно-етичній системі; ідеологічної, в основу якої покладається національний консерватизм з його духовними цінностями; законодавчої, що спирається на звичаєве право; виконавчої, що модернізує традиційну гетьманську модель управління; судової, що забезпечує збереження національних морально-правових норм;
– відновити народну власність на всі національні багатства, включаючи стратегічні підприємства та монопольні галузі, забезпечуючи водночас повноцінний розвиток вітчизняного підприємництва та всебічну підтримку національного виробника;
– відмовитися від будь-яких наддержавних утворень (особливо ЄС і НАТО), оскільки національна самостійність і державна незалежність є цінностями вічними, які не можна зраджувати задля тимчасових переваг. Україна – позаблокова, самодостатня, багата Держава, яка має всі необхідні лідерські ознаки та якості.
* * *
Згідно з деякими відомими циклами, нині триває період народної втоми, який триватиме до 2008 року, після чого настане період народної активності (до 2013 року). Саме з цим періодом пов’язано багато прогнозів щодо втрати Америкою своєї панівної ролі. А 2015 рік, згідно з розрахунками українського вченого М. Чмихова, означатиме настання принципово нової епохи, де Україна відіграватиме визначну роль (див.: Щокін Г. Цикли Всесвіту та людства. – К., 2006).
Такими є тенденції сучасного етапу розвитку людства і такими є шляхи національного поступу в майбутню епоху. Українська Консервативна партія готова до подолання всіх перешкод на цьому магістральному шляху і запрошує всіх, хто не байдужий до долі Нації, ставати поруч. Разом переможемо!
Георгій ЩОКІН