Так говорив мудрий Лукрецій понад 2000 років тому. А ніби – про нього, нашого сучасника – про Віталія Коваленка і таких, як він – одержимих, безкомпромісних, затятих, чесних до самозречення і таких
«незручних» та «набридливих» для чиновників. Як мало їх, коваленків, серед нас. А яка сила в них! Адже вони – ті «телята», що можуть іноді й...ВОВКА З’ЇСТИ
...Він зателефонував мені пізно ввечері. Був украй схвильований. Довго й хаотично розповідав...
Вдень їхав тролейбусом по Червоноармійській. З вікна побачив (на ловця і звір біжить!): біля меморіального будиночка Марії Заньковецької розвертається гігантський бульдозер. Ніби блискавкою пронизало все єство Віталія Дмитровича. Адже за ту двоповерхівку точилася боротьба: неподалік стояв новий ошатний житловий будинок для працівників ЦК КПУ. Їм очі муляла меморіальна оселя великої артистки. Пробували навіть підпалити (чужими руками) – люди порятували. Послали бульдозер, але артисти-пенсіонери стали грудьми. А сьогодні... вибрали момент: жодної душі навколо.
...На зупинці Коваленко вискочив з тролейбуса і побіг. Вельми вчасно: бульдозер брав розгін.
«Стій! Стій!» – замахав руками Коваленко, стрибаючи поперед сталевого щита. Махина зупинилась.Але надійшов спокійний виконроб. Коваленко вихопив своє посвідчення громадського інспектора Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Виконроб сказав, що йому
«наплювати», бо має наказ руйнувати...«
Як ваше прізвище?» – наївно спробував «налякати» виконроба. «Алєксандр Сергєєвіч Пушкін», – глузливо вигукнув руйнівник і махнув рукою. Бульдозер посунув уперед і... рухнула стіна, дах, завалився історичний балкон... Хмара пилюги огорнула закляклого громадського інспектора УТОПІКу (Українське товариство охорони пам’яток історії та культури).Віталій Коваленко – людина скромна, непоказна. Але він – совість Нації. Хіба я міг устояти проти Неї? Тож написав аргументовану статтю з вимогою ВІДБУДУВАТИ БУДИНОК ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ. Але... Доба Щербицького. Цензура. Хто надрукує?
Передусім поніс до того редактора, який допіру очолив часопис і запрошував до співробітництва. Тож зустрів мене бурхливо – обіймами:
«Принесли?! Чудово! Одразу підписую до друку! Навіть не читаючи. Знаю – то класика... Ви публіцист номер один...» Однак я таки наголосив на темі. І... редактор аж зблід: «Тільки не це! – вигукнув. – Усе, що завгодно – тільки не це, бо...» Він показав пальцем у стелю і прошепотів: «Сам Володимир Васильович затвердив...» (Йшлося про Щербицького, який дозволив руйнувати). Що ж, редактор – недавній працівник ЦК КПУ – був, отже, «в курсі дєла»...Поніс писанину свою до рідної
«Літературної України». А там редактор Борис Рогоза пішов у відпустку, на господарстві – його заступник Григорій Кримчук. Зустрів мене так само бурхливо: «О, Сергію Петровичу!.. Щось принесли? Одразу в номер...». Що ж, Григорій, як з’ясувалося, був «не в курсі», тож одразу надрукував мій критичний матеріал. І що? Ніякого вибуху чиновницького гніву не сталося: Щербицький, кажуть, так само спокійно підписав інше рішення – відбудувати меморіальний будинок Марії Заньковецької.Ось уже 15 років функціонує Музей великої актриси, але ніхто ніколи не згадає скромного імені Віталія Коваленка – ба, його навіть, пригадую, не запросили на відкриття цього музею. Можливо тому, що на той час він був (у свідомості й лексиці чиновництва) –
«
МЕЧЕНИЙ АТОМ» З КВИТКОМ ЧЛЕНА УТОПІКУЧому приліпили йому цей ярлик? Як це сталося? Захворіла його душа долею урочища
«Китаїв», що в Голосіївському лісі столиці України Києві...Це – чи не єдина тріада в усій Європі: стародавнє поселення VI-VII століть; городище IX-X століть з оборонними валами та курганний могильник до 400 давніх поховань! Але над цим історичним середовищем нависла загроза: знатна на той час людина – директор київського Мостозагону № 1 Ісак Баренбойм – накинув оком на цей чарівний, затишний куток – вирішив тут збудувати кілька житлових будинків для своїх працівників. А це означало: повністю знищити унікальну пам’ятку археології та історії. Але... всі інстанції підтримали бажання Героя Соціалістичної Праці, видатної людини доби
«перемігшого соціалізму». Громадські організації – і УТОПІК також! – слухняно й собі... підтримали... Не підтримав лише Віталій Коваленко...Так, совість нації зберігалася в його душі, у цьому скромному чоловікові невеликого зросту та в не вельми ошатній одежі. . .
...Він спочатку написав аргументовану статтю до газети
«Радянська Україна» (провідна, суперпартійна). Не надрукували. Переслали до УТОПІКу, де стаття канула... Написав (і набрався ж зухвальства) в Москву до газети «Правда» (орган ЦК КПРС!). Переслали ЦК КПУ. Сповістили йому про це. Став телефонувати інструкторові ЦК. І раз. І вдруге. Нарешті почув різке: «НЕ МЕШАЙТЕ НАМ РАБОТАТЬ». Отакої! Однак не злякався. І рук не склав. Лише дивувався безкультурності й бездуховності «достойників».А таки налаштувався пробитися на прийом до завідувача відділу культури ЦК КПУ. З віконця бюро перепусток його строго запитали:
«3 якого питання?» Відповів: «З питань збереження історичного середовища Києва та урочища «Китаїв» у Голосіївському лісі».На нього завели анкету з усіма даними і сказали:
«Прийдіть завтра».Наступного дня функціонер його упізнав:
«А, Коваленко!» І тихо мовив до свого колеги: «Це мечений атом».Віталій це почув:
«Мечений атом». Так називали тоді того, кого КДБ чи партійні клерки або сексоти брали на замітку як інакше мислячого або «ненадійного» чи набридливого принципіала, що йшов «проти лінії партії».Тож перепустку йому не дали. Та більше він до ЦК й не ходив. Однак принципами не поступився.
...Напосівся на голову Київської організації УТОПІКу тов. Галину Менжерес.
«Набридав» ледь не щодня. Не допомогло. Листами закидав заступника голови Ради Міністрів УРСР тов. Марію Орлик. Не допомогло.Став
«капати» на голову республіканського УТОПІКу Петра Тронька. Допомогло: посадив Петро Тимофійович Віталія в свою чорну «Волгу» і сказав йому: «Ану поїхали, подивимося, що там риють і що там нищать». Поїхали. А там уже будинок Баренбойма був готовий і мешканці заривалися своїми погребами в «Охабень» – оборонний вал городища.Подивився Тронько і підтримав Віталія Коваленка. Так був утворений нарешті археологічний заповідник
«Китаїв». Будівництво «засохло» на одному будинку Баренбойма.Що вдалося зберегти? Передусім – городище та два його земляні вали:
«Охабень» та «Кромний» (назви відродив Віталій Коваленко за архівними матеріалами). На жаль, не зберігся вал «Пересич». А ще зберігся узвіз та два входи в городище. Збереглося майже 50 поховань із 400 (решта пограбована злодіями і «чорними археологами»). Вціліло частково поселення, що потребує археологічних досліджень.Заповідник
«Китаїв» занесений до реєстру визначних історичних пам’яток України – археологічної пам’ятки світового значення.«
ТРИВОГИ «НИЗЬКОРОСЛОГО» ХРЕЩАТИКА»Такий заголовок мала Коваленкова стаття, надрукована в газеті
«Вечірній Київ» за 28 листопада 1987 року.Взагалі на
«бойовому рахунку» Віталія Дмитровича майже 500 статей. Всі публікації – спільна праця автора й журналіста, котрий мусить належно відшліфувати кострубатий стиль борця за збереження історичного середовища. Тож 500 Коваленкових публікацій – то альтруїзм журналістів – однодумців автора.А які прекрасні наслідки того творчого симбіозу... Не міг спокійно дивитися Віталій Дмитрович на руйновище Троїцької церкви в Китаєві. Написав до газети. Журналісти підтримали. І... яка краса постала з руїн!..
А...
«Низькорослий» Хрещатик» – то на захист його кварталу між бульваром Тараса Шевченка та вулицею Богдана Хмельницького. Стаття свого часу набула розголосу серед громадськості Києва. Відомий письменник, Герой Радянського Союзу Василь Бондаренко зібрав 60 підписів киян на підтримку Коваленкової ідеї – зберегти старий квартал у його первісному вигляді як пам’ятку історії та архітектури.Що ж, завдяки Коваленкові та його однодумцям маємо бодай приблизне уявлення про Хрещатик XIX століття.
А мені пригадується
ЙОГО ПЕРША ПЕРЕМОГА
Це було майже 35 років тому. Іонівську церкву на терені Ботанічного саду АН УРСР мали перетворити на якийсь склад чи музей. Для цього запланували... знести величну церковну баню, натомість спорудити... оглядовий майданчик для туристів. Віталій Коваленко підмовив заслужену людину – художника Василя Чегодара, з яким
«прорвалися» до Президента АН УРСР Бориса Патона, і наруги над храмом не відбулося...Роки йдуть, а він весь у боротьбі. Він такий же бойовий, безкомпромісний,
«набридливий» і «незручний», як 35 років тому, коли він став громадським інспектором Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.Тривалий час, будучи вісім років депутатом Харківської райради, боровся і продовжує боротися за красу Лівого берега, за Позняки і Осокорки, аби там зберегти побільше унікальних озер, дубів і надто – осокорів. Тих осокорів особливого київського виду, що не засипають пухом, а продукують життєдайний кисень для міста.
Та наразі Віталій Дмитрович не може похвалитися перемогами: на його очах спотворюється чи й навіть знищується історичне середовище Києва, зникає неповторна його національна своєрідність. Це попри Коваленкове постійне гасло:
НЕ РЕКОНСТРУЮВАТИ, А РЕСТАВРУВАТИ
Він, звісно, не мовчить. Пише критичні статті, їх не друкують. Виступає на
«круглих столах», різних засіданнях. Звертався до Президента України Л. Кучми, міського голови О. Омельченка, колишнього головного архітектора столиці Бабушкіна. Дійшов до голови Верховної Ради України В. Литвина і запропонував парламентські слухання, щоб зберегти історичне середовище Києва, не пошкоджувати новобудовами старовинне обличчя й силует столиці України Києва. А його не слухають. Посадовці здебільшого його не люблять. Але шанує інтелігенція, бо розуміє: мусить же хтось нести і совість народну, і правду, і принциповість. Зрештою, хто ж його і похвалить за це, як не народ. Бодай у прислів’ї своєму: НЕ ТОЙ МОЛОДЕЦЬ, ЩО ЗА ВОДОЮ ПЛИВЕ, А ТОЙ МОЛОДЕЦЬ, ЩО – ПРОТИ ВОДИ!Сергій ПЛАЧИНДА