Днями професор Василь Яременко передав нашій редакції статтю вчителя з міста Костополя, що на Рівненщині, Анатолія Карп’юка про цікавого поета-каторжанина з Київщини Кузьму Грищенка (Олеся Журбу). Гадаємо, вона захопить багатьох.
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.
Василь СТУС
Олесь Журба… Такий псевдонім мав Кузьма Грищенко, маловідомий поет із Київщини, з тих країв, де зачарована Десна, оспівана генієм Олександра Довженка, несе свої блакитні води до могутнього красеня Дніпра-Славутича. Про нього я дізнався з уст костопільчанина, багаторічного в’язня сталінсько-беріївських таборів, пристрасного шанувальника поетичного слова – Антона Жданюка.
«
Це було майже десять років тому. На одному із просвітянських заходів я почув, з яким натхненням і водночас неприхованим болем він читав невідомий мені вірш «Лист у вічність». Мою душу найбільше сколихнула кінцівка твору:Де ж правда та? Я – раб, а не людина!
Життя тримають спогади та сни.
Коли б не ти, далека Україно,
Дівочий плач і пісня солов’їна, –
Розбив би голову об сірий мур стіни!
З’ясувалося, що написав цей хвилюючий монолог Кузьма Грищенко.
Звідти, з далекого Заполяр’я, з місць вічної мерзлоти, де лежать кості не одного покоління українських патріотів – борців за свободу, Жданюк привіз унікальну річ – рукописну
«Захалявну книжечку», що може бути незаперечним обвинувальним актом, спрямованим проти жорстокості тоталітарної системи.Мимоволі на думку спадають
«Захалявні книжки» безсмертного Тараса, котрий у свій час ціле десятиліття карався «в степу безкраїм за Уралом», де йому «високим повелінням» російського царя-деспота категорично заборонялося займатися творчістю. Тяжчої кари для поета і художника придумати не можна було. Та, ховаючись од «всевидящого ока» наглядачів, український поет продовжував складати непокірні пісні-думи…Ініціатором укладання
«Захалявної книжечки» в жорстоких норильських таборах став Антон Жданюк, виходець із наших поліських країв. Народився він 1928 року в селі Золотолин Костопільського району, що на Рівненщині. Його батько Іван вважався в селі грамотною людиною. Цікавився українською історією, передплачував львівські журнали, дружив із місцевим учителем-патріотом Антоном Олійником, колишнім старшиною армії Української Народної Республіки, два сини якого – Леонід і Василь – у травні 1944 року стануть жертвами енкаведистської облави.Після закінчення Костопільського педагогічного училища Антон Жданюк почав учителювати в селі Зносичі (нині Сарненський район). Однак недовго довелося працювати йому на освітянській ниві. Восени 1948 року його, двадцятилітнього вчителя, було заарештовано і кинуто в страшну камеру слідчої тюрми МДБ у місті Рівне, де він провів сім місяців (з листопада по травень 1949 року). І коли згадує Антон Іванович сирі мури в’язниці, холодну цементну долівку, тісну камеру-душогубку на дев’ять квадратних метрів, в якій довелося сидіти (у прямому значенні цього слова, бо прилягти не було на чому і не було де) майже сорока чоловікам, пересолені оселедці, якими
«підхарчовували» приречених, не даючи після цього води, – мороз по шкірі йде. Після таких «експериментів» в’язні ставали схожими на мерців. Не кожен міг таке витримати. Дивується Жданюк, як він тоді вижив.Із Рівненської слідчої тюрми перевели в Дубенську, що
«прославилася» трагічними подіями в червневі дні 1941 року, коли її охорона замордувала перед своєю ганебною втечею не одну сотню ні в чому не винних людей. У ній пробув А. Жданюк до грудня 1949 року. Чотири місяці тримали і в київській в’язниці. Потім були Харків і Москва, звідки почалися етапні шляхи в далеке Заполяр’я, аж у Норильськ, в околицях якого добували кольорові метали (мідь, нікель). Рудники вимагали дармової робочої сили. І прибульці поповнювали лави каторжан-невільників. У 1950 році на шахті «Медвежий Ручей» Антон знайомиться з поетами, котрі відбували 25-річне покарання: спочатку з Василем Боровим, трохи згодом – із Кузьмою Грищенком.А скільки таких в’язнів (юнаків і дівчат), зокрема із Західної України, потрапили за колючі дроти сталінських концтаборів! Під гострі погляди вартових із вірними вовкодавами. За тисячі кілометрів од білих хатин і вишневих садків. На каторжну працю.
За кожним ретельне стеження. Аби не втік. Аби покаявся. Крок управо чи крок уліво – і тебе нема. Впадеш од кулі. Навічно ляжеш у мерзлоту. В чужу землю. І ніхто не скаже, де твоя передчасна могила.
Мороз кує розсудок і турботи:
Для чого жить, не маючи мети?
І знову йдеш на каторжні роботи,
А навкруги мерзлоття на мерзлотті,
Одні сніги, та камінь, та дроти…
Такі болючі рядки народяться у Грищенковій душі у страшних, нелюдських умовах північного гулагу. Нема сумніву в тому, що їх автор наражався на небезпеку.
Канву життєвого шляху Кузьми Грищенка подаємо головним чином за спогадами його друга, а нашого земляка Антона Жданюка. Народився майбутній поет 7 листопада 1919 року в селі Хотянівці Києво-Святошинського району. Дитинство минало серед мальовничої природи Придесення. Її чудова краса рано пробуджувала в уяві поетичні настрої.
Після закінчення Київського педагогічного технікуму працював учителем. Великий вплив на формування літературних здібностей мали його зустрічі з такими майстрами художнього слова, як Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра. А знайомство з письменником Михайлом Стельмахом переросло в приятелювання. Згодом Грищенко чимало віршів присвятить другові молодості.
Приснилась, друже, знов мені Десна.
Срібляста гладь стікає шумовито
Там, де колись доводилося нам
Творить пісні, журбою оповиті, –
згадає він на чужині –
«поміж снігів північної землі».Воєнні події, що незабаром вибухнули, розлучили двох товаришів по перу. Кузьму мобілізували в діючу армію і відправили на фронт. В одному із запеклих боїв його контузило, внаслідок чого він потрапив у фашистський полон. Довелося зазнати важкої неволі в концентраційному таборі. Йому, молодому поетові, українські емігранти допомогли вийти на свободу. Вірші Грищенка навіть стали з’являтись у празькому часописі
«Пробоєм». А в 1944 році побачила світ і перша невелика збірочка «Гримлять дороги» під псевдонімом Олеся Журби.У листі до Антона Жданюка, написаному в жовтні 1972 року, він так розповість про горе, що спіткало його на фронті:
«…Пережив сильну контузію з тріщиною черепа за лівим вухом, на яке нічого не чую. Зійшов був кров’ю. Дивом врятований лікарями-союзниками в роки війни з фашизмом. Сказали, що ще років 15-18 проживу. А я, як бачиш, «бігаю» ще й досі. Так що виходить, живу зайвих 15 років. Та ще й думаю протягнути стільки, на скільки Бог змилується…»Події Другої світової війни змушували Кузьму Грищенка міняти місця перебувань. З’їздив, мабуть, половину Західної Європи. Довелося жити в Австрії, Італії, Німеччині, Чехословаччині…
Я півземлі уже сходив
Своїми хворими ногами.
Тепер під Байрона мотив
Сміюсь і плачу між снігами…
Згадав Париж і древній Рим
Руїни дикого Берліна,
Де жив я спогадом одним
Про тебе, рідна Україно.
Ностальгія не давала спокою ні вдень, ні вночі. Рідна Вітчизна манила до себе, бо чужина є чужиною. І Кузьма, наслухавшись радянських агітаторів, повертається додому. Але тут на нього чекали звинувачення, як кажуть, у всіх смертних гріхах і …норильські табори.
– Я не зміг жити на чужині, – ділитиметься Грищенко своїми спогадами із Жданюком. – Адже я ніякого злочину не вчинив. Писав вірші, любив художнє слово, через контузію потрапив у німецький полон. Правда, тільки однісінький твір присвятив Миколі Хвильовому, котрий писав не так, як хотілося радянській владі. Думав: дадуть кілька років за це. Але щоб засудити на двадцять п’ять – ніколи не повірив би.
Іншим разом згадає Кузьма про зустріч із Сосюрою:
– Після повернення в рідні краї мені схотілося побачитись із поетом, творами якого я захоплювався. Розмова наша була тривалою. Читав йому власні вірші. Володимир Миколайович уважно слухав, але чомусь мовчав. Здавалось так, ніби він із якимсь докором дивився на мене. Погляд його наче говорив:
«Ех, який же ти наївний чоловік! Нащо було вертатися додому? Тобі не пробачать ні полону німецького, ні твоїх віршів». Воно так і сталося…Що ж являє собою
«Захалявна книжечка», потай скомпонована у таборі під Норильськом упродовж 1950-1953-х років? Це – 240-сторінковий записник розміром 13х9. За змістом збірник можна поділити на три частини. У першій поміщені поетичні твори тих авторів, які чимось імпонували А. Жданюку: М. Лермонтова, О. Толстого, Ф. Тютчева, О. Фета, О. Блока, С. Єсеніна, Г. Гейне, Й. Гете, В. Шекспіра. Виникає питання: чому в рукописній книжці відсутні українські автори? Політичні в’язні доступу до української літератури не мали.Майже четверта частина записника відведена віршам Василя Борового, нинішнього жителя Харкова, члена редколегії журналу
«Березіль». Половина «Захалявної книжечки» (а це 120 сторінок), присвячена ліриці Кузьми Грищенка, який всупереч забороні, продовжував писати. Табірне начальство не могло не здогадуватись про це. Тому-то слідчий викликав його на допит і погрозливо застерігав:– Будеш писати вірші – згноїмо!
– Згноїте – тоді перестану! – рішуче, твердо відповів поет.
Розповідає Антон Жданюк:
– Кузьма мені завжди довіряв. Нещирості між нами не існувало. Бувало, побачу його на території табору, а він іде назустріч і загадково усміхається. Так і знай: зараз дістане з потайної кишені клаптик паперу, списаний дрібним почерком, і простягне мені. Я візьму і заховаю щойно складений вірш, щоб потім внести в
«Захалявну книжечку». Так мало-помалу вона поповнювалася новими творами.У табірних умовах приховувати написане було непросто. Траплялося, не раз охорона гулагу повиводить усіх з бараків, а сама береться перетрушувати все. Після такого
«шмону» важко знайти ту чи іншу річ. Тому-то Антон Жданюк ховав «Захалявну книжечку» за межами барака, ризикуючи бути викритим. А за переховування «крамольних» віршів могли б продовжити термін перебування за Полярним колом.Умови, в яких перебували політичні в’язні в радянських гулагах, людськими аж ніяк не назвеш. З цього приводу подаємо уривок із листа дружини так званого дисидента Святослава Караванського Ніни Строкатої на ім’я начальника Мордовського концтабору:
«Протягом 18 років адміністрація… неспроможна вплинути на ув’язненого С. Караванського, а сім’ї Караванського не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С., прошу його розстріляти, щоб зупинити багаторічні муки мого чоловіка…»Очевидно, сильнішого звинувачення проти порушень прав людини годі шукати!
Яка ж тематика віршів Кузьми Грищенка, що увійшли до
«Захалявної книжечки»? Якщо мати на увазі загальну тенденцію, то варто підкреслити, що вони позначені перш за все глибоким патріотизмом і вболіванням за долю рідного народу. Поет-в’язень надзвичайно важко переживає розлуку з Україною, з близькими і найдорожчими людьми, зокрема з матір’ю, котра в далекій від Норильська Хотянівці, що під Києвом, гірко оплакувала нещасливу долю сина.Так писати може тільки такий поет, який усіма фібрами своєї душі відчуває болі інших:
Не бережи мої світлини:
Вони тобі приносять біль,
І ріжуть приспані хвилини,
І крають спокій твій навпіл.
Я знаю: тяжко – дні розлуки
На коси сиплють серебро…
А ти здіймаєш схудлі руки
В блакить небесну над Дніпром.
Своєю щирістю і глибиною думки вражає також інша мініатюра, присвячена жінкам-страдницям:
Ти не дивуйсь, що сиві в мене скроні,
Ти не болій, що я так постарів,
То, може, я апостолом з ікони
Дивлюсь на сльози наших матерів?
Про трагізм безправ’я усіх, хто потрапив на
«перевиховання» в більшовицькі табори смерті, читаємо в такому восьмирядковому вірші:Б’ються вітри в дроти:
В них же нема доріг.
Скільки вже вас, брати,
Впало на чорний сніг!
Тижні прядуть біду,
Ломить мене недуг.
Може, і я впаду
Так, як упав мій друг?!
Кузьма Грищенко володів хистом складати поезії експромтом, тобто без попередньої підготовки. Жданюкові запам’ятався такий епізод. Під час дощової негоди обоє перебували в приміщенні барака. Задивившись у сиву небесну далину крізь вікно, Кузьма проказав:
Воложить дощ пожовклі ґрати
Й слізьми стікає по вікні.
Мені здається, що то мати
Так гірко плаче по мені.
В поезії черпав наснагу автор, вона не раз ставала надійною опорою в нелегкому житті.
І тільки спогади гарячі,
Та сни, та мрії у ці дні,
– Товариші моєї вдачі, –
Життя продовжують мені.
Ностальгія постійно переслідувала Грищенка:
Душею там, в моїм краю,
Шукаю молодість мою
Поміж лиманів над рікою,
Над вічно тихою Десною…–
напише він у вірші, присвяченому А. Жданюку.
Не раз я гортав цю унікальну
«Захалявну книжечку». І завжди відчував биття трепетного серця автора багатьох поезій, котрого тоталітарна система загнала на чверть століття в холодні бараки Заполяр’я, позбавила родинного щастя і можливості займатися літературною творчістю, загальмувала розвиток його здібностей.Вісім років важкої каторжної праці в умовах суворого табірного режиму минули. Після смерті диктатора Джугашвілі-Сталіна настала на деякий час хрущовська
«відлига». Політичних в’язнів почали відпускати додому. На береги голубої Десни Кузьма Грищенко повернувся в 1956 році після тривалої розлуки з рідним краєм. У листі до автора цих рядків його дочка Тетяна Кузьмівна пише, що батько працював спочатку в будинку для дітей-сиріт, пізніше – на київській гідроелектростанції та у будівельному управлінні.Антон Жданюк ще довго залишався у Норильську, правда, як вільнонайманий: у Костополі йому відмовляли у прописці. Через багато років, дізнавшись, що його друг живе в Києві, не гаючи часу, вирішив побачитись із ним.
Несподівана зустріч відбулася біля будинку, де мешкав Кузьма. Спершу не впізнав його: перед ним на лавчині сидів змарнілий чоловік із палицею в руках. Та й літ пролетіло з півтора десятка, відколи розлучились.
Грищенко дорогого гостя запросив на свою квартиру. Це була маленька кімнатка напівпідвального типу (сім квадратних метрів). Усе в ній свідчило про надзвичайну вбогість. Спогадам не було кінця-краю. Антон Жданюк зрозумів, що потрібно допомагати Кузьмі, який внаслідок транспортної пригоди став інвалідом. І допомагав чим міг.
Антон Жданюк ще й досі зберігає декілька листів, писаних на початку 70-х років минулого століття. Інакше як криком душі не можна назвати кореспонденцію за 12 грудня 1972 року:
«Здоров’я моє знаєш: ковтаю трошки, що … до деякої міри врівноважує нервову систему. Пишу мало, та й то захалявне (підкреслення автора, – примітка А. К.). Бадьоре, чого вимагає сучасність, не лізе в голову. І квартирне питання, і видання книги призвели мене до депресії. Не живу, а існую поза життям. Куди не поткнешся – одна брехня-обіцянки, паскудство, лицемірство. Ось коли відчув огидність нашої «справедливості»: людина людині – друг, брат і т.д. Ні! – Вовки залишаються вовками.У нас, виходить, є дві раси: білих і чорних. Чорні – це нижча раса чорноробів.
Пройшов перекомісію. З першої групи інвалідності дали другу, відповідно і пенсія: була 49,55, тепер 38,13. А покращень із ногою нема ніяких. От і живи. Залишається одне: брати доброго дрина і йти, і глушити всю оту нечисть-погань, яка правдами й неправдами позасідала в радянських установах, – і тоді сказати:
«А тепер суди…» Ставши інвалідом, К. Грищенко продовжував працювати над новими творами, удосконалював написане раніше, в норильському таборі. Свій багаторічний доробок мріяв видати окремою книжкою. Бо що ж ті розрізнені публікації в тих чи інших газетах і журналах?!«
Паралельно з віршами, лейтмотив яких – сьогодення, – читаємо в листі до А. Жданюка, – я по можливості переглядаю і допрацьовую написане там (тобто в гулазі, – прим. А.К.) нашвидкоруч, а часом і експромтом. Це буде захалявна книжка для себе рядків на 1000-1300».Недовго тривало листування між побратимами по неволі. Життя Кузьми Грищенка раптово обірвалося 27 квітня 1973 року. А через рік Антон Жданюк прямо з Норильська заїхав у Київ. Дізнавшись, що друга нема в живих, купив букет квітів, відвідав кладовище і поклав на могилу дорогої йому людини. Важко було усвідомлювати, що не стало того, з ким у далеких таборах довелося ділити велике горе і малі радощі.
На 54-му році життя перестало битися серце мужнього поета, якого Михайло Стельмах у газеті
«Київська правда» назвав у свій час «тонким і ніжним ліриком». Читачам його творів треба пам’ятати, що умови гулагу не сприяли розвитку здібностей. Але залишилися вірші, розкидані по різних часописах та журналах і у пам’яті тих, хто знав і любив Кузьму Грищенка – Олеся Журбу.Анатолій КАРП’ЮК
м. Костопіль Рівненської області