Відчувши в ті дні близькість Армагедону, і політики, і прості громадяни почали розуміти – в міжнародній суперечці ядерна зброя не повинна бути навіть останнім аргументом.
Про невідомі подробиці Карибської кризи Федора Бурлацького, у той час співробітника ЦК КПРС, розпитував оглядач «Ізвєстій» Георгій Бовт. Ми подаємо лише ту частину інтерв’ю, що стосується предмету розмови, опускаючи розповіді та характеристики цеківських працівників та тему радянсько-російської спадкоємності, хоча вона наскрізна у бесіді.
– Нещодавно на Кубі відбулась конференція у зв’язку з 40-річчям Карибської кризи. Сенсацією стали одкровення колишнього радянського підводника Вадима Орлова, який розповів, що на радянському підводному човні Б-59 – одному з чотирьох, які протистояли американським військово-морським силам поблизу Куби, були ядерні торпеди. Над ним баражував американський протичовновий корабель, скидаючи глибинні бомби, мовляв, спливайте або ми вас знищимо. Було це 27 жовтня, в найкритичніший день. І ніби обговорювалося командиром навіть питання, а чи не атакувати американський корабель. Мовляв, голосували навіть три старші офіцери, які ухвалюють рішення. Два були «за», один «проти». Від ядерної катастрофи нібито світ врятувала тоді одна людина на прізвище Архипов – саме він голосував проти. Так от, наскільки тоді радянське керівництво відчувало ядерну небезпеку? Як загалом почували себе ці люди в сенсі відповідальності перед історією?
– Це питання про мотиви, за якими Хрущов почав цю авантюру. Мені довелося через півроку після завершення Карибської кризи редагувати лист, який він надиктував Фіделю Кастро. Там він намагався пояснити, чому він попросив його розмістити ракети, і чому він їх потім вивіз. Фідель був украй незадоволений тим, що прибрали ракети. Як відомо, перша версія була така – і Хрущов на ній публічно наполягав – треба, мовляв, захистити Кубу після відомих подій в затоці Свиней від американської агресії. Насправді Хрущов писав наступне. Писав про те, що прогулювався він якось уздовж берега Чорного моря біля Варни з маршалом Родіоном Малиновським. І той сказав, що там, з іншого боку Чорного моря – в Туреччині – розміщена військова база США з ракетами і ядерними боєголовками, яка може протягом 5-6 хвилин знищити Київ, Харків, а через 10-12 хвилин – Москву. Хрущов запитав Малиновського: чому вони можуть дозволити собі мати бази в Туреччині, і в Італії, і в Англії, а нам не можна теж мати якусь базу поблизу Америки? Наприклад, на Кубі. Малиновський сказав: звичайно, можна, якщо Фідель Кастро погодиться. Отже, можливо, він і хотів попутно захистити кубинську революцію, але насправді йшлося про те, щоб продемонструвати силу американцям, добитися паритету. Хрущов був сильно роздратований тиском Америки, особливо після Берлінської кризи. Він програв цю гру, хоча вважав її справедливою. Треба сказати, що чималу психологічну роль зіграло і те, що ми першими підірвали водневу бомбу. Майбутній великий ліберал Андрій Сахаров дав у вигляді водневої бомби в руки Хрущова могутній важіль для жорсткішої політики стосовно Штатів. Але Хрущов не мав на меті ні на хвилину завдати першого ядерного удару. В цьому відношенні він абсолютно чистий. Загрожувати, лякати, блефувати, влаштовувати авантюру – так, але починати війну не було і в думках.
– На цьому підводному човні була тактична ядерна зброя, так що командир міг використовувати її у разі удару по його кораблю...
– Питання про те, хто міг віддати наказ про використання ядерної зброї, до цих пір обговорюється. Багато хто говорить, що генералові Плієву, який командував нашими військами на Кубі, були надані дуже широкі повноваження. Але не було надано права завдавати ядерних ударів. Наскільки я був обізнаний тоді, їм було надано право на удар у відповідь, якщо американці першими завдадуть свого ядерного удару.
– А ви тоді ким працювали?
– Я керував групою консультантів у відділі соціалістичних країн ЦК КПРС, який займався Кубою. І через Юрія Андропова, який був керівником відділу, отримував всю довірчу інформацію.
– Яким вам запам’ятався найдраматичніший момент кризи?
– Перший – це виступ Кеннеді 22 жовтня 1962 року, коли він говорив, що Радянський Союз завіз ракети – підступно і таємно. Я його процитую: «Створення цієї бази, – казав він, – не може бути названо інакше, як підготовкою до ядерного удару по Західній півкулі». Він сказав, що таким чином росіяни хочуть змінити хід історії. Це, звичайно, було велике перебільшення. Хрущов не ставив подібної мети.
– А в який саме момент Хрущов злякався?
– Найбільший переляк у Хрущова був 27 жовтня, після того, як нашими силами над Кубою був збитий літак-розвідник У-2. Це викликало вибух обурення у Кеннеді і його кризової групи. Кеннеді пред’явив ультиматум: або ви вивозите ракети, або ми бомбитимемо вашу базу і Кубу загалом. Почалося гарячкове обговорення в Президії ЦК: що робити. Мною тоді був підготовлений варіант відповіді. Цю відповідь, щоб запобігти бомбовому удару по Кубі, вирішено було відправити не дипломатичними каналами, а у відкритому порядку. І ось секретар ЦК Леонід Ільїчов із заявою Хрущова, що, мовляв, ми готові вивезти ракети та інше озброєння, яке ви, американці, вважаєте наступальним, – мчить на П’ятницьку, в Радіокомітет, потрапляє в затор і, як розповідали очевидці, бігом біжить сходами, щоб встигнути вручити це дикторові. Щоб той негайно зачитав в ефірі послання Хрущова.
Ну а перший переляк або обурення, що перейшло в переляк, Хрущов пережив, коли після заяви 22 жовтня Кеннеді оголосив блокаду Куби, карантин. Спочатку Хрущов обурювався: мовляв, це порушення міжнародних законів, а потім зменшив тон і ухвалив рішення зупинити кораблі, що йшли конвоєм, і повернути їх назад. За спогадами тодішнього спічрайтера Кеннеді Теодора Соренсена, в американській кризовій групі зітхнули з полегшенням, коли наші кораблі зупинилися.
– А серед наших радників обговорювалися якісь альтернативи чи це була абсолютно стовідсоткова єдина думка?
– Не було монолітної думки. Монолітною вона була в Президії ЦК, де ніхто ні слова не міг сказати з цього приводу. Заперечувати з цього приводу Хрущову означало вилетіти з ЦК.
– Тобто він всі рішення ухвалював одноосібно?
– Ні. Всі рішення якраз ухвалювалися колективно. Він був не дурним. Готувалися рішення військовими в Генштабі. Велика частина документів писалася від руки в одному примірнику. І 24 травня 1962 року на засіданні Президії ЦК було ухвалено основне рішення – про розміщення ракет на Кубі, його підписали всі члени Президії.
– Воно не обговорювалося?
– Воно доповідалося. Малиновський доповідав. Багато хто ставив якісь технічні питання. Той же Косигін другим поставив свій підпис після Хрущова, він міг запитати – а це врахували? А це зробили? Але жоден з них ніяких сумнівів з приводу самої акції не висловлював.
– А ваша група радників – яка там була атмосфера?
– Було розуміння ступеню небезпеки. Один з моїх друзів, що працював в міжнародному відділі ЦК, запитував мене: чи відправив я свою сім’ю за місто? Я запитав: а чому я повинен це робити? Він сказав, що може бути несподіваний ядерний удар по Москві з боку США. А ось Кеннеді дав розпорядження співробітникам Білого дому, щоб їхні сім’ї або виїхали за межі Вашингтона, або перебували біля телефона.
– Чи були які-небудь форми заперечення такій авантюрі, якщо вже не можна було заявити першому секретареві ЦК КПРС, що він авантюрист?
– Хрущов постійно добивався відповіді на питання: чи можна розмістити таємно ядерну зброю на Кубі? Він відправив делегацію на чолі з маршалом Бірюзовим, створили комісію. І всі одностайно говорили, що можна. Знайшовся тільки один – помічник посла Алексєєва, я зараз не пам’ятаю його прізвища, військовий, який сказав: Микито Сергійовичу, це неможливо.
– З ним потім нічого не зробили – з цим військовим?
– Ні, звичайно. Хрущов хотів знати правду, але був дуже захоплений цією ідеєю, хотів показати кузькину мать американцям. Кастро спочатку вагався – чи треба давати згоду на розміщення ракет, бо він розумів, що це може бути американським ударом проти Куби, наполягав на укладенні формального відкритого договору. Врешті-решт Хрущов ухилився і не підписав цього договору – його підписали маршал Малиновській і Че Гевара. Але в договорі нічого не сказано ні про які ракети, тим більше ядерні. Це була досить негідна поведінка, вона виставила в поганому світлі нашу країну. Але по суті він вчинив правильно, бо якби він підписав договір, то не зміг би вивезти без дозволу Кастро зброю. Отже ця хитрість Хрущова, досить ганебна, зіграла позитивну роль. Він зумів сам ухвалити рішення в дуже короткі терміни, практично митєво, адже було не до обговорень 27 жовтня.
– А що Андропов – ніяк не висловлювався?
– Він був досить впливовою постаттю в цій історії. Через нього йшло все листування і всі стосунки з Кастро. Найдраматичніший момент у стосунках з Кастро настав саме 27 жовтня. Кастро несподівано відвідав нашого посла Алексєєва – після того, як був збитий літак У-2 і загинув американський льотчик, і повідомив, що у нього є достовірні відомості, що американці на ранок збираються бомбити базу. І Кастро через Алексєєва пропонував Хрущову завдати превентивного ядерного удару по США. Він сказав, що кубинський народ готовий принести себе в жертву справі перемоги над американським імперіалізмом. Андропов розписав цю телеграму мені, підкреслив жирним слово Кастро і поставив два величезні питальні і два величезні знаки оклику. Він був глибоко обурений таким авантюризмом з боку Кастро.
– Він якось це прокоментував?
– Це і був коментар. Але на той час, коли ми обговорювали, він вже доповів Хрущову. І Хрущов спокійно сказав, що у товариша Фіделя Кастро здали нерви, що у нас йдуть успішні переговори з американцями, і ми близькі до згоди.
– Тобто в Москві до кінця ніхто і не вірив, що американцями буде нанесений удар і що потрібно сім’ї вивозити за місто? Чи мандраж все ж таки був?
– У нас все було набагато спокійніше, ніж у американців. Все-таки ми розуміли, що американці – цивілізовані люди, що вони не підуть на ядерну війну, яка може переполовинити їхнє населення. Американці ж підозрювали в нас розбійників в деякому сенсі. Але мені особисто Макнамара (тоді – шеф Пентагону. – ред.) потім сказав, що 27-го числа, увечері, він думав: чи побачу я завтра схід сонця? Тобто вони були приголомшені більше, ніж ми. Та й більш інформовані. Преса шуміла, населення готували, бомбосховища.
– У нас жодних евакуаційних планів задіяно не було?
– Абсолютно ні. Все це було грою верхівки. Я не пам’ятаю жодної людини, яка б вірила в те, що це був переддень ядерної війни. У чому був драматизм нашої ситуації, особисто Хрущова? У тому, що називається «ескалацією». Один робить хід – інший теж повинен зробити хід. І ось, якщо американці бомбардуватимуть нашу базу на Кубі, а там 40 тисяч наших солдатів, ядерна зброя, ракети, літаки, ми можемо все це залишити без відповідних дій?
– І які обговорювали варіанти?
– Варіант був таким: завдати удару по турецькій базі. Обговорювали і питання про Західний Берлін. Але жоден з цих варіантів не розглядався серйозно.
– Тобто реакції на бомбардування Куби не напрацьовувалось?
– Ні. Було очевидно, що треба втікати і зберегти при цьому гідний вираз обличчя.
– Ви зустрічалися з Хрущовим після його відставки? Він переоцінював Карибську кризу?
– Ні, він не відчував з цього приводу ніякого жалю, навпаки, пишався, що він і Кеннеді зуміли дійти згоди. Він так наївно говорив: дивіться, він з такої багатої сім’ї, з такою освітою, а я свиням хвости крутив, і ось ми порозумілися і змогли запобігти катастрофі. Його все ще дуже дивувало – поділ на багатих і бідних, червоних і білих. Хрущов був людиною гострого природного розуму. Із надзвичайно низькою, майже нульовою культурою.
За матеріалами газети «Ізвєстія»
Довідка
Після провалу операції 1961 року в Затоці Свиней, коли кубинські контрреволюціонери, підтримувані урядом США, були розгромлені військами Фіделя Кастро під час спроби висадки на територію острова, Сполучені Штати не відмовилися від планів силового скинення промосковського режиму в Гавані. Радянське керівництво, зі свого боку, намагалося отримати максимальну стратегічну користь з появи союзника за 90 кілометрів від території «головного супротивника» СРСР – звідси і прийняте влітку 1962 року рішення про відправку на Кубу радянських ракет середньої дальності і артилерійських ядерних снарядів. Вони доставлялися на острів в обстановці секретності – вивантажувалися і перевозилися до місць установки ночами.
Проте 14 жовтня американській розвідці вдалося зробити аерофотознімки ракет, розміщених на позиціях. І 22 жовтня президент Джон Кеннеді оголосив морську і повітряну блокаду Куби. Кораблям США було надано право обшукувати і в разі потреби топити судна, які порушують блокаду. До підвищеної бойової готовності були приведені американські збройні сили, зокрема в Західній Європі, включаючи і стратегічну авіацію з ядерною зброєю на борту. Проте радянські судна ще декілька днів тримали курс на Кубу, перш ніж їм було дано наказ про повернення.
Карибська криза тривала близько місяця (блокаду Куби було знято 20 листопада). Протягом цього часу радянські ракети були вивезені з острова.