25 жовтня президент Росії Володимир Путін провів тригодинне спілкування у прямому телеефірі із співвітчизниками, до яких було дорівняно й громаду етнічних росіян Севастополя, які зібрались на головному майдані міста перед величезним екраном, аби традиційно поскаржитися кремлівському царедворцеві на утиски «петлюро-бандєровскіх властєй».
Назагал ця пропагандистська акція, організована вже, здається, вчетверте за роки правління ВВП, мала на меті продемонструвати відкритість і доступність кремлівської влади для «народу»; насправді ж вона тільки увиразнила практично повну відсутність свободи слова (як і багатьох інших свобод) на теренах наших північно-східних сусідів. Так, за визнанням авторитетної міжнародної асоціації «Репортери без кордонів», Росія сьогодні посідає 147-е місце із 168-ми країн світу, які бралися для обстеження щодо цієї самої свободи журналістської діяльності та вільного, безцензурного функціонування засобів масової інформації.
Повернімося, втім, до теми своєрідної телепресконференції президента Путіна. Всупереч сподіванням її організаторів (та й самої головної дійової особи!), вона пішла зовсім не тим шляхом, що був заготовлений сценаристами. А вони, зокрема, й це було видно неозброєним оком, покладали великі надії на російську діаспору в «городє русскіх моряков» Севастополі, сподівалися, що вона падатиме в ноги «батюшкє-царю» і слізно благатиме приєднати їх до «велікой Россії» чи бодай примусити офіційний Київ «прекратіть разгул украінізації ісконно русского Крима». Однак нічого такого не сталося!
Справді, було трохи заготовлених зарання сліз на тему «національной нєсправедлівості» щодо російської нацменшини, яка ніяк не годна змиритися з роллю нацменшини в незалежній Україні (звикли-бо до становища «старшого брата»!); було запитання про домовленості (чи недомовленості) між урядами двох країн про ціну на російський газ для українського споживача – але все те дивовижно загубилося в контексті значно ширшої проблематики, поставленої перед Путіним його співрозмовниками з народної гущі. А вона, проблематика, стосувалася насамперед того, в якому напрямку розвивається російське суспільство, які моральні, правові, політичні, духовні цінності пропонує й невтомно насаджує теперішня кремлівська влада, чому в Росії убивають незалежних журналістів і хто за це має відповідати, на яких засадах Москва будуватиме свою внутрішню й зовнішню політику… Та багато було різноманітних запитань!
Відчувалося, під їхнім постійним пресингом Путін почувався досить некомфортно. Це якраз той випадок, про який самі росіяни кажуть «гарна міна за поганої гри». Хоча, дивлячись глибше, можна з певністю констатувати, що досвідчений «гравець» Володимир Володимирович «імєл ввіду» всю оту масу його розпитувачів, бо ставив перед собою зовсім інше, відмінне від елементарного вдоволення інтересів громадян, завдання, а саме: як мовиться, напряму вивідати настрої електорату, з’ясувати міру власної популярності в народі перед президентськими виборами 2008 року. І він свого досяг. Наслідком розвідницької операції під вивіскою «телепресконференція» стала остаточна ухвала самим Путіним не виставляти свою кандидатуру на третій президентський термін (принагідно зауважмо: якби в Росії складалися сприятливіші для нього обставини – навряд чи щось, зокрема й норми та положення російської Конституції завадило б йому поцарювати ще чотири роки).
У цьому зв’язку виникає одне делікатне питаннячко. От, скажімо, на кількох останніх парламентських та президентських виборах в Україні Росія навдивовижу активно «працювала» з українським електоратом, всіляко заохочуючи його виявити прихильність до кандидатів у владу, вигідних і зручних для Москви. Через два роки громадяни Росії бюлетенями для голосування шукатимуть заміну Володимиру Володимировичу. А уявімо собі, який воно матиме вигляд, якщо хтось із наших політтехнологів візьме кількамісячне відрядження до Росії й добряче потреться серед тамтешнього електорату, ненав’язливо пропонуючи йому зробити вибір на користь проукраїнського претендента на всеросійський трон? Чи було б це розцінено Кремлем як грубе втручання у внутрішні справи суверенної сусідньої країни?
Така постановка питання з першого погляду може видатися несерйозною. Проте тільки з першого. Бо коли розглядати його під прицілом захисту наших національних інтересів, то українська влада принаймні мала б нарешті усвідомити, яку могутню власну «п’яту колону» має в Росії в подобі української діаспори. На величезну прикрість, Велика Україна нею практично не переймається, не опікується, не відстоює її інтереси на міждержавному рівні. Ну, сяк-так, без особливого натхнення, старання й фінансових витрат (а відтак – без відчутного успіху) провели Рік України в Росії… Ну, закликали з усіх світових усюд нечисленних представників діаспори на черговий Світовий конгрес українців… Відбули парадні заходи – й далі ані за холодну воду. Українських шкіл, театрів, бібліотек, радіо- й телепередач, газет і журналів як не було в наших співвітчизників, котрі живуть по той бік хутора Михайлівського, – так немає й досі. І найближчим часом ніхто про те не подбає: ні російська центральна та місцева влада, ні український (так званий український!) «антикризовий» уряд.
Про яку діаспору мова?! Тут у самій Україні суди з біло-синім окрасом скасовують постанову попереднього Кабінету міністрів про обов’язкове дублювання зарубіжної кінопродукції державною мовою.
І все ж! Не проминаймо увагою світовий досвід і вчімося нарешті на чужих прикладах. Пригадаймо, якщо нам іще геть не відбило пам’ять, як на початку 90-х років минулого століття українська діаспора Сполучених Штатів примусила американського президента визнати існування незалежної України. І той президент мусив з нею (діаспорою) рахуватися, бо «нашого цвіту» в Америці – понад два мільйони чоловік.
А скільки в Росії? За різними джерелами – від п’яти до десяти мільйонів! Робімо ж висновки, панове можновладці!
Але нам іще треба мати таких можновладців, котрі, по-перше, мали б природний нахил до дій не тільки фізичних (у вигляді хапального рефлексу), а передусім мислительних, і, по-друге, непохитно відстоювали інтереси своєї країни й народу, а не співміряли величину власної вигоди з мірою зради тих інтересів на користь чужоземного «патрона».
До наступного телешоу, панове!
Тарас ПОКОТИЛО