Хтось із мудрих сказав: ілюзії – це реальність, бо ми за них розплачуємося. Та це ще нічого, гірше, коли ілюзії створюються не для власного вжитку, а для інших, які за них і будуть розплачуватися. Говоримо про нас із вами та про «друга сім’ї», який оселився в кожній хаті і знищує нас зсередини – телевізор.
Ні для кого не секрет, що телевізійний простір України є одним із найбільш дієвих важелів деструктивного впливу на загал, інструментом деградації, творення в умах людей небезпечних ілюзій, фальшивої шкали цінностей та виховання в них тваринної покірності владі, долі, насильству, життєвим обставинам. Людина, яка вділяє щоденно дорогий час свого відпочинку телевізору, поступово стає безініціативною, безідейною, бездарною та черствою як до чужої біди, так і байдужою до власних проблем. Українці, як нація філософів та вчителів (в широкому розумінні цього слова), ментально звикли більше споглядати та розмірковувати, ніж діяти. Тому телевізор є для психіки українця справді небезпечною зброєю. В одній публікації прозвучало, що українські діти є у світі серед лідерів за часом, проведеним перед телевізором. А це близько чотирьох годин щоденно. І не треба пояснювати, що з них виросте.
Тому коли Президент обмовився про зміни, які незабаром очікують телевізійну галузь, були певні сподівання на краще. Бо, на нашу думку, інформаційний простір належить до тих проблем, які можна вирішувати без яких-небудь великих капіталовкладень. Навпаки – розумний контроль за ним неодмінно принесе великі дивіденди як у державну казну, так і в інтелектуальну казну нації. Для цього потрібно тільки розуміння владою важливості цього сегмента суспільної комунікації для національної безпеки. За розумінням має прийти дія, державне рішення, яке би відповідало рівню стратегічної важливості ТБ для формування світогляду, політичної та життєвої позиції народу. І причин для реакції СБУ тут більше ніж треба – адже власниками більшості телеканалів є іноземці, а в тих, де власники українці, іноземний капітал займає таку велику частку, що має вплив на політику каналу. Тому ми маємо іноземних ведучих, які ставляться до України, як до колонізованої території; тому ми змушені щотижня дивитися, як спецназ нашого вірогідного супротивника «мочить в сортірах» тамтешніх бойовиків, в той час як наш міністр оборони доруйновує українське військо; тому у нас «пєсні года», шоу перетворень американських уродів на американських же красенів, смикання бика за хвоста на «іграх патріотів» (чомусь згадався фільм із С.Сігалом і стало сумно на душі – які ж у нас різні ці ігри патріотів). Бо хіба іноземець, який у всьому світі проштовхує ідеологію глобалізму (як Кісінджер чи Лаудер), зацікавлений у тому, щоб українці дивилися розвиваючі, мистецьки вартісні, національно зорієнтовані фільми та програми. Ні, адже в Україні йому потрібні не інтелектуали-мислителі та воїни-звитяжці, а лише робоча худоба, яка неперебірлива в їжі та задоволеннях, несвідома своїх інтересів, не пам’ятає заповіти та правила поведінки своїх пращурів. От вони і виховують таку, з дозволу сказати, «особь» серіалами, які не мають ні ідеї, ні змісту, та клоунадами Опри, Піховшека і інших. Тому на анонсоване розширене засідання Національної ради з питань телебачення та радіомовлення були певні сподівання.
Та позиція Національної ради, оприлюднена днями В. Шевченком, не те що вразила, а поховала будь-які сподівання. Ніхто навіть не збирався вводити якісь радикальні інновації у «збалансований» (читай — розкуплений та поділений) телепростір. Держава не має наміру переглядати доцільність перебування на нашій території ворожої ідеологічної машини, якою є більшість діючих телеканалів. Скоріше навпаки – відбувається потужне витискання держави від контролю за інформаційним простором. Цими днями Президент України Віктор Ющенко запропонував Верховній Раді зняти 30-відсоткове обмеження на іноземний капітал у статутному фонді організацій з розповсюдження видавничої продукції. Тому коли Віталій Шевченко особливо підкреслив, що його відомство (НРТР) не є контролюючим, а тільки партнерським органом, стало зрозумілим, хто у цій галузі головний. Стривайте, а який тоді орган є контролюючим, хто має слідкувати за тим, щоб телеканал не став виразником антидержавної позиції, не виражав поглядів та інтересів «п’ятої колони» зарубіжних держав? На це шановний державний муж не дав відповіді.
Зате Віталій Шевченко пафосно вихвалявся, що майже 70 відсотків програм та фільмів на нашому телебаченні українізовано. Та хіба це так? Заходи щодо насичення телепростору українською мовою вживаються так, ніби їх доручено виконувати ворогам, які прагнуть протилежного результату. Хіба українські титри дрібним шрифтом, якими супроводжують російськомовні фільми та серіали можна назвати українськими за мовою, ми уже не кажемо за змістом, духом? Більше того, переклади мультфільмів українською мовою, про які так багато говорено, не тільки не вирішують, а ще й додали проблем. Бо замість витонченої української мови ми почули якийсь вуличний сленг, який і пропонується сприймати за найвищі можливості української мови.
Тому, підсумовуючи сказане, варто наголосити, що однією із ключових проблем тупцювання держави на місці та рослинного існування більшості українського суспільства є, і ще довго буде, відсутність чіткої, стратегічно продуманої, інколи волюнтаристської та завжди спрямованої на захист національного інтересу політики в інформаційному просторі, зокрема – у телепросторі. Бо відсутність українського кіношного героя спричиняє відсутність героя політичного, і, як наслідок, – скніння великого народу в ЕПОСІ СІРОЇ МИШІ.
Володар КУРТЯК
(«І-РЕПОРТЕР»)